За інформацією: Суспільне Чернівці.
Михайло Гнатюк оглядає пацієнта. Фото: Суспільне Чернівці
— Як розпочинається і скільки триває ваш робочий день?
— Робочий день 24/7. Телефон не вимикається. Я щоранку приходжу приблизно о восьмій годині. Деколи день із кави починається, деколи — одразу прийшов, переодягнувся і пішов до дітей. У мене такий модус завжди: я спочатку зранку приходжу до дітей, а потім через три години приходжу знову. І я вже знаю, що треба робити.
Знаєте, коли їду на роботу, в мене в голові має все бути повністю розкладено по пунктах. Звичайно, рідко, щоб ми йшли, коли закінчується робочий час. Ми виходимо не о шостій вечора, о восьмій, деколи приїжджаємо у лікарню і о 12-й, і о другій.
— Чи телефонують вам батьки пацієнтів вночі?
— Найбільш образливо, коли ти тільки заснув, і питають: "Ви сьогодні зранку будете на роботі?". І знаєте, хотілося б тому батькові або мамочці сказати, що треба мати клепку в голові, щоб о пів на четверту дзвонити. Коли дзвінок чуєш, думаєш, що ж трапилося. І це такий адреналін, що вже до ранку не спиш. А це ж не розуміють.
Скажу відверто, люди, батьки катастрофічно змінилися. Я не знаю, хто їх виховує останнім часом. Жодної людяності, жодної довіри. Не повинно так бути. Ви прийшли до нас, щоб ми вас врятували. Ми вас не чекали, це ви до нас прийшли. А ми хочемо вам допомогти. Дайте нам можливість це зробити. І ми зробимо так, як повинно бути.
Ти приходиш на обхід, а дитина дивиться телефон або грає, або мама лежить — такого не має бути апріорі. Коли ми прийшли, ми хочемо дитину подивитися — чи немає ускладнень, чи зменшилися органи, як іде регресія лімфовузлів. А людина просто сидить в телевізорі, і я тоді кажу: "Встаньте, будь ласка, підготуйтесь для того, щоб ми подивилися вашу дитину".
Я не можу зрозуміти, чому це сталося. Це просто елементарна культура. Деколи не хочеться навіть на роботу йти після того, коли бачиш, що ти зі всією душею стараєшся, а їм просто все одно.
Михайло Гнатюк. Фото: Суспільне Чернівці
— У коридорах та палатах діти називають вас по-різному: "лікар", "Михайло Георгійович", "Міша", навіть, "ангелом-охоронцем". Як ще вас називали пацієнти?
— Та, Боже мій, скільки було всього! "Лисий дядько", потім — "доктор", деколи кажуть "тато". Я скажу відверто, це не грає ролі абсолютно. Я нормально ставлюся до всіх звертань дітей. Це діти, це наше майбутнє, я їх всіх люблю. Це особистість.
Дуже велика радість, коли ми виписуємо дитину й знаємо, що вона йде додому здоровою.
Це для нас надзвичайні відчуття, тому що ми знаємо, що потім дитинка прийде в гості, все буде добре. На жаль, бувають такі моменти, що ми знаємо, що рано чи пізно буде рецидив або прогресія хвороби.
— Який відсоток тих дітей, які лікувалися у вас і повертаються знову через рецидив?
— Надзвичайно малий відсоток, слава Богу. Одиниці. За мій досвід з 1995 року було рецидивів два-три. Це різні випадки.
Михайло Гнатюк оглядає пацієнта. Фото: Суспільне Чернівці
— Коли дитині потрібне обстеження, але у вас немає цього обладнання, куди ви її направляєте?
– Так, у нас бракує МРТ, томографів у лікарні. Але я думаю, що це скоро буде. І буде обстеження таке, яке повинно бути за міжнародними стандартами. Ми майже все робимо. Якщо не робимо, то ми відправляємо ці аналізи у приватні лабораторії, щоб швидко поставити діагноз, знати, як проводити далі хіміотерапію, які можуть бути ускладнення тощо. Це все робимо рутинно не тільки вдень, а й вночі.
Якщо дитина перебуває в септичному стані, лейкоцити нуль, тромбоцитів немає, ми не можемо дитину далеко везти. Звичайно, якби це було на території лікарні, це було б набагато краще. Я думаю, скоро це буде.
– Скільки наразі дітей лікуються у вашому відділенні?
– Наразі у відділенні є 21 дитина, одинадцять – перебувають на хіміотерапії. У нас є діти з новоутвореннями головного мозку, лімфомами, саркомами. На жаль, є діти дуже важкі і навіть є безперспективні. Є діти і паліативні, котрі вже були за кордоном, а зараз лікуються в нас. Є діти з новоутвореннями, які просто не піддаються лікуванню. Але все одно ми не можемо цю дитину виписати додому, щоб дитина страждала наодинці.
Один із пацієнтів Михайла Гнатюка. Фото: Суспільне Чернівці
– Чи фіксуєте збільшення кількості захворювання серед дітей від початку повномасштабного вторгнення?
– Це питання складне. Чому? Бо за ці три роки війни, звичайно, зменшилася кількість дітей, бо багато виїхали. По-друге, у нас і народжуваність впала. Також на дітей впливають стреси: переживають за батьків, переживають за ті самі вибухи.
Дитина це все чує: суспільство, телевізор, медіа — все гудить, війна триває. Звичайно, що це є причиною розвитку не тільки пухлин, а й цукрового діабету, бронхіальної астми. Це теж і стрес, і мутації, і генетична властивість. Тому, коли дитина поступає до нас у відділення, ми обов'язково питаємо, чи в неї в родині є у когось новоутворення. Складаємо пазли одного процесу.
– Якою є профілактика онкозахворювань і чи вона дієва?
– Я скажу таку річ: по-перше, батькам треба любити своїх дітей, дивитися за ними, обстежувати їх, помічати. Якщо дитина скаржиться на болі в ніжках, є інші скарги, треба обов'язково йти до лікаря. У мене були випадки, коли приходить мама шестирічної дитини й каже: "Я дитину мила й намацала якесь новоутворення в череві". У шість рочків пухлина нирки. Тому треба дивитися за дітьми, треба їх пальпувати, обіймати, любити, пестити. Менше сидіти в ґаджетах, більше з ними розмовляти.
Кабінет Михайла Гнатюка. Фото: Суспільне Чернівці
– Вже понад 17 років функціонує фонд "Подаруй дитині життя", членом правління якого ви є. Скільки за допомогою цього фонду вдалося зібрати грошей та врятувати життів?
– Я не знаю, скільки в цифрах, але я скажу одне: понад 250 дітей отримали цільову допомогу від фонду. Це були медикаменти, які діти отримували.
Ми завдяки фонду покращили перебування дітей у нашому відділенні, закупили апаратуру, меблі, витяжку. Дуже-дуже багато зроблено. Цей фонд, напевно, найстарший у нас в Україні, котрий ще працює. На жаль, ці три роки трохи менше було допомоги, тому що війна і фонд трохи переключився на інших дітей, допомагали переселенцям.
– Ви – сьома дитина з багатодітної родини і єдиний – медик. Але обоє ваших дітей – лікарі. Це ви вплинули на їхній вибір професії?
– Скажу відверто, завдяки кому я став медиком. Чоловік моєї тітки – лікар Іван Федорович. Це, напевно, людина номер один у моєму житті. Це людина, з якої хочеться брати приклад: надзвичайно харизматична, гарна, розумна, фахова людина з прекрасним розумом та з професійним почуттям. І тому я пішов в медицину. Я його вперше побачив у 1976 році, я тоді вчився в інтернаті, прийшов у гості. І, коли я побачив такі відносини, коли в родині сідають разом обідати, дружина, діти, чоловік — це так все правильно.
Щодо професії моїх дітей, то у них вибору не було. Син якось сказав, що хоче бути нафтовиком і вступити до Інституту нафти і газу. Я сказав, що у викладача Інституту нафти і газу є своя дитина. А ти – мій син.
І я скажу відверто, що вдячний, що мої донька і син пішли в медицину. І я думаю, що вони будуть нести цю місію і робити так, як робив їхній батько.
– Ви казали, що виховувалися в інтернаті. Це брак батьківської уваги вплинув на те, що у вас така гіперопіка над хворими пацієнтами навіть після того, як вони виписуються?
– Говорити про те, що колись було, це дуже важко, по-перше. А по-друге, я така людина, що я люблю всіх. І мені приємно, коли діти досягають чогось. Я люблю, коли у людей є якась мета, ціль. І я цих людей люблю. Їм хочеться допомогти. Та людина, котра хоче змінитися, їй треба допомогти. Бо знаєте, у нас зараз дуже мало людей, які хочуть допомогти. А очорнити когось — це людям притаманно. Я вважаю, це не потрібно. Треба робити добро.
Михайло Гнатюк. Фото: Ольга Галіцина / Суспільне Чернівці
– Ви пам’ятаєте історії усіх пацієнтів і померлих, і тих, котрі одужали. Які досі у вашій пам'яті?
– Напевно, це – одне з найскладніших питань. Кожну дитину, котра померла, звичайно, я пам'ятаю. Навіть є випадки, коли я маю якийсь сумнів у чомусь, розумієте? І пам'ятаю кожну дитину. Звичайно, важче запам'ятовувати, коли дитину ми втратили. Але і коли дитина виписується, пам'ятаємо.
Я пам'ятаю все абсолютно і не хотілося б розповідати. Для мене кожен випадок унікальний, ранимий для мене. Але я скажу чесно, ті випадки, які були летальні, ми робили все, щоб дитину врятувати. Є такі випадки, у яких ми безсилі. Повинні зрозуміти, але є таке.
– Можливо, це некоректне запитання, але скажіть, чи були випадки, коли діти в прямому чи переносному сенсі помирали на ваших руках?
– Було. Коли робили непрямий масаж. Я не кажу, що дуже багато – біля п'яти – котрі прямо на руках… Були такі випадки, що ти спиш, тобі наснилося щось, і ти "летиш" у відділення, а дитина "йде", на жаль. І ти бачиш, як це трапилось.
У мене був такий хлопчик із Заставни, я пам'ятаю. Прекрасна дитина, в ремісії, все добре. На наступний день мав іти додому. Він ще проводжав у відділенні мене до дверей. Дитина в ремісії, але стався крововилив у мозок. Тоді, звичайно, це важко. Коли діти, які досягли ремісії, дитина, яка практично здорова, треба ще терапія, але ти знаєш, що зробив все.
Був такий випадок, коли ми не знали, а на розтині там була невризма. На жаль, є такі випадки, які ми не знаємо. Ми не можемо дитину обстежити повністю від голови до п'ят.
– Про що мріє лікар, який лікує онкохворих дітей?
– Хочеться всіх вилікувати. Але найобразливіше, що ми лікуємо дітей, а не звертаємо увагу на себе. Ми просто "згораємо" на роботі, деколи не звертаємо увагу на себе. Бо ми самі потім маємо страждання, лікуємося. І, коли ти лежиш на операційному столі, бо мають вправляти суглоби, то все одно думаєш про пункцію для іншої дітини. І тобі треба бути. А не дай Бог тебе не стане.
– Свою ділянку роботи ви не довіряєте більше нікому, тільки ви її ідеально знаєте?
– Ні, в мене є дуже прекрасні лікарі. У мене чудові медсестрички. Мене є кому поміняти, однозначно. Але я скажу відверто: рано чи пізно мені доведеться піти і залишити. Але хочеться, щоб те, що я зробив, те, що ми зробили, я хочу, щоб це працювало далі. Тому що людина не вічна. Треба інколи йти гарно для того, щоб хтось зробив набагато більше.
Михайло Гнатюк. Фото: Ольга Галіцина / Суспільне Чернівці
– Ви у 33 роки подолали рак. Чи стимулювало це вас тоді обрати вашу спеціалізацію?
– Ні, я вже був лікарем, коли захворів. Але скажу велике дякую відділенню обласної лікарні в Києві. Бо після того я дуже багато дітей вилікував і живу. І хочу ще. Коли я вперше дізнався про свій діагноз, приїхав до Києва, то мені сказали, що це складний діагноз — четверта стадія лімфоми. Професор каже: "Ви будете жити, але я хочу випробувати експериментальну схему". Я кажу: "Я підписуюсь. Мені треба 20 років". Прожив вже більше.
– Долаючи рак, ви відчули на собі той біль, який відчувають ваші пацієнти-діти?
– То більше, ніж біль. Але нічого. Я розумію, коли є ускладнення, я знаю побічні ефекти від препаратів, які були в мене. І допомогти дитині, пацієнту набагато легше. І, звичайно, що кожна людина повинна пройти якийсь рубікон у житті. Повірте мені, якщо все гладко, то це все недобре, бо людина стає черствішою.
– У вас є вільний час?
– Відпустка є, але я ходжу на роботу. Така доля. І я не жалкую. Я розумію, що я не буду там на Евересті, на морях, і не хочу цього. Але я знаю, що я тут більше допоможу — і все. Не в тому справа. Але треба відпочивати, я сам вже відчуваю, що треба, бо так працювати не можна. Я так само повинен допомогти і своїм дітям, своїм онукам.
На жаль, я не бачив, як мої діти йшли в перший клас, не бачив, як вони вчились мої рідні діти. Зараз мене це гризе, бо я не мав часу приділити більше уваги своїм дітям. Але я поклав своє життя для лікування інших дітей.
І знаєте, мої діти мене зрозуміли. Може, зрозуміли, а може ні. Але я скажу, що і дружині теж, напевно, дуже неприємно, бо я не маю відпусток. Людина теж хоче кудись поїхати, відпочити. На жаль, це така доля.
Читати ще
Читати ще
Лікаря з Буковини нагородили «Орденом Святого Пантелеймона»
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
