Зовсім скоро в Україні дата, яка пекучим болем відгукується у серці кожного українця!… 24 лютого 2022 року… Цей ранок запам’ятається всім українцям назавжди. Таке не забувається, а закарбовується у пам’яті, через свою жорстоку реальність. Сьогодні за вікном майже рік війни…
Згадувати не хочеться і повертатися, навіть подумки моторошно
24 лютого 2022 року…
Багато гарних, світлих і чудових міст України постраждали від навали окупантів, і на багато наших
українських багатостраждальних міст та містечок зараз боляче дивитися…
У нашому матеріалі ми згадуємо такі міста як Буча, Ірпінь, Гостомель –
наші гарненькі, елітні містечка з новобудовами поблизу Києва, які постраждали від навали російських окупантів.
На фото Буча до…
Свої спогади про ті дні журналістам MYNIZHYN.com розповіла дівчина, яка в перший день повномасштабного вторгнення вирішила не залишати дім у Бучі, а перечекати все вдома….
До вашої уваги розповідь із самого пекла подій від Тетяни Ярової з міста Буча,
(тієї самої Бучі, яку вже знає ввесь світ…)
«Були такі відчуття, що насувається якась непереборна сила,
а ти – всього лише маленька людина, яку ця вогнева стихія просто перемеле, і все твоє життя, все, чим ти займався, мріяв, все це перестало мати значення…потрібно було просто вижити…»
О 6.30 ранку мені подзвонила подруга з Ніжина і каже: Таню, вставай, в Києві вибухи. Спочатку я хотіла відмахнутись спросоння, та потім зрозуміла, що ситуація серйозна і треба прокидатися. Я ввімкнула телевізор, зайшла в соцмережі і побачила, що найстрашніше вже сталося!…
Потім подзвонила мама, я зателефонувала сестрі з Ірпеня і просила, щоб вона не їхала на роботу в Київ. Через стрес, стала погано розуміти, всі емоції затиснулись десь глибоко в середині. По інерції якось почала складати речі і документи.
Мені подзвонив мій хлопець Михайло, він прийшов на роботу на свій об’єкт на Новій Бучі. З ним ми вирішили підти до магазину, біля якого з самого ранку вже стояла черга. Ми зайшли і я бездумно почала брати з полиць крупи, олію, і т.д., не розуміючи, скільки треба їх набирати. Буквально за годину роботи магазину весь товар розібрали.
Так ми пройшли по аптекам та різним магазинам і я не розуміла скільки і чого треба купувати…кругом було повно людей. Всі покупки ми склали, приготували сумки, щоб іти в сховище.
З вікна було видно, як на парковці люди з великими валізами сідають в машини і їдуть. Ми порадилися з сестрою, в неї є авто та вирішили поки що нікуди не їхати .
Десь після 12 год. почався бій за Гостомельський аеродром. Налетіли гелікоптери, з мого 5 го поверху це було добре видно. Гелікоптери літали по кругу, ми нарахували 8 шт, потім стовп вогню із землі, і один впав. Потім ще один стовп – впав другий. Ми розуміли, що стояти біля вікон небезпечно, але те, що я бачила на власні очі, не вкладалося в голові, мозок не сприймав це, як реальність, скоріше, як кіно, зйомки, або ще щось, страшенно цікаве…
Пізніше, дуже низько, на рівні моїх вікон пролетіли ще два гелікоптери в сторону аеродрому. Над будинком пролетів – винищувач, дуже гучно. Ми страшенно злякалися, все тіло трусилося.
Вигляд з вікна будинку
Над центром Бучі побачили ще три винищувача, дуже низько. Вони почали випускати яскраві спалахи, вогні, схожі на феєрверк, щоб їх не збили з землі. Але на той момент я не розуміла, що то таке, і було дуже страшно. Цього я вже не витримала, і ми з речами і котом пішли в підвал.
Там вже була купа людей, всі місця зайняті. В цьому приміщенні мешканці зберігали літню резину для авто, деякі люди сиділи на шинах. Ми теж знайшли собі по колесу і так і просиділи на них цілу ніч. Спати не могли, трохи дрімали, а я кожні пів години читала новини. Були такі відчуття, що насувається якась непереборна сила, про яку пишуть в договорах, в розділі «форс мажор», а ти – всього лише маленька людина, яку ця вогнева стихія просто перемеле, і все твоє життя, все, чим ти займався, мріяв, хвилювався, це перестало мати значення і потрібно було просто вижити. З цього часу ми вже не ночували вдома, а були в підвалі до самої евакуації. В квартиру заходили раз в день, нагодувати кота, вмитися.
На наступний день вже почались бої: Ірпінь, Буча, Гостомель. Підірвали міст. Було дуже гучно. Один підприємець з нашого ринку віддав нам увесь товар зі свого магазину. Нас було біля 70 людей, та можна сказати, що він нас забезпечив їжею і врятував.
Ми почали облаштовуватися у підвалі, принесли ковдри, подушки, пледи. Почали готувати для всіх на електроплитці, поки було світло. Варили, в основному, супи, дуже економно. Перед сном деякі жінки читали молитви. Надворі було гучно, постійна стрілянина. В підвалі було не так чути, і не було вікон. Та й з людьми було трохи легше все це переживати, ми заспокоювали одне одного, як могли. Постійно читали новини, від яких ставало моторошно, наприклад, такі: З Бородянки в сторону Бучі їде колона 160 танків або колона 200 танків ще звідкись. Як вимкнули інтернет, чесно кажучи, стало легше.
«В підвалі одна жіночка ні їла, ні спала і не розмовляла, так і сиділа…
А інша постійно говорила, говорила…розказувала мені всю історію свого життя і часто просила: Таня, подивись в інтернеті, може вже все закінчилось? …»
З нами в підвалі сиділи два хлопці, які нас оберігали за власною ініціативою та контролювали ситуацію. Нажаль, один з них вже загинув цього літа в бою під Гуляйполем.
В підвалі було багато дітей, вони молодці, гралися, відволікалися, як могли. Найтяжче було літнім людям, які тримали все в собі і в них іще все боліло.
Одна жіночка ні їла, ні спала, так і сиділа перші дні ночами, іноді плакала, не розмовляла, їй було дуже тяжко.
Була ще одна жіночка, сусідка. Вона, навпаки, говорила без умовку. Розповіла мені все своє життя, багато історичного. І в перші дні часто мене просила: Таня, подивись в інтернеті, може вже все закінчилось? …
Раніше ми писали: «Під дулами автоматів несли тіло мами…» — ніжинка про свою історію війни
27.02 російські танки заїхали в Бучу, влучили у водонапірну вежу і місто залишили без води. В цей день був перший приліт в наш двір, повибивало вікна, повикручувало рами балконів, пробило газові труби, через це відключили газ. В цей день також була розбита колона на відомій вже всьому світові вул. Вокзальній…
Ситуація ставала все напруженішою, йшли тяжкі бої. Ми знали, що орки розстрілюють цивільні машини, які намагаються виїхати.
На початку березня напроти нашого будинку на Варшавській трасі російський танк поцілив в машину, яка їхала з Гостомеля. Це була сім’я переселенців з Донбасу. Жінці відірвало голову, дівчинці руку, чоловік не постраждав. Хлопці, які нас оберігали та інші жителі ЖК, витягли дівчинку з авто та відвезли в лікарню.
«В одного чоловіка з Бучі не витримала психіка і він розповідав,
що це знімають фільм і що він головний режисер…
Згодом, ми дізналися, що його поховали в загальній могилі
біля церкви»
Ми були тоді сам на сам з ворогом. Не розуміли, коли це закінчиться і як. Я усвідомлювала, що кожен день може стати останнім, та бажала тільки одного: якщо смерть — то миттєва, щоб без страждань…
Далі стало гірше, вимкнули світло, прийшлось готувати надворі, на мангалі. Почались морози, та, щоб нагріти каструлю води, приходилось по п’ять разів тікати в підвал, через постріли, дім біля траси. Склянка кип’ятку стала розкішшю. Та й воду чоловіки ходили набирати на сусіднє будівництво, там була свердловина та генератор, та можна було трохи зарядити телефон.
Зв'язок був поганий, його заглушали. В підвалі взагалі не було, треба було підніматися в квартиру, щоб відписатися близьким та рідним, що ти живий. Я постійно думала, що буде, коли закінчиться їжа, вода, бензин для генератора на тому будівництві, або, якщо окупанти завітають до нас у підвал…
В ті дні окупанти скинули авіабомбу на зовсім новенький, сусідній будинок і третина дому просто розсипалася.
В одного чоловіка з Бучі не витримала психіка від усіх цих подій і він почав розповідати всім навколо, що це знімають фільм і що він головний режисер… Вже згодом, десь у травні місяці, ми дізналися, що його поховали в загальній братській могилі біля церкви, разом з багатьма іншими загиблими людьми.
Одного разу, коли ми були в квартирі, саме піднялись погодувати кота, я побачила з вікна три танки, які направлялись на наш ринок. Я крикнула Міші, побігли у підвал, хтозна куди вони їдуть і що будуть робити. Ми дуже швидко побігли назад у підвал. А орки приїхали на ринок за їжею, мабуть. Вони бігали і розстрілювали магазини, все робили дуже швидко, напевне, боялись також. Намародерили і поїхали.
Моя, майже курортна Буча, місто релаксу, перетворилась на місто-привид, мертве місто.
Вдень я стояла, дивилась у вікно: ані людей, ані машин, на горизонті в Ірпені та Гостомелі чорні клуби диму, постійно. Ввечері така чорна та густа темінь, хоч око виколи, жодного вогника, моторошно.
9 березня об’явили евакуацію, тисячі людей прийшли на площу, прочекали декілька годин, але домовленості не відбулися, коридор не погодили, люди розійшлися. Представники влади попередили, хто вирішив їхати власним автомобілем, то їдуть на свій страх і ризик, бо гарантій нема… Ми не пішли на евакуацію в той день. А дехто з нашого підвалу пішли, а повернулися, а частина поїхала на власному авто. Вони виїхали десь після 15 години, колона проїжджала мимо нашого дому, а я їм дуже заздрила, якби в мене була машина, я б теж поїхала, на свій страх і ризик. Слава Богу, ті, хто поїхав нам відзвонились десь о 22.00, що вони в Києві!
Наступний день теж планувалась евакуація. Людей в Бучі на той момент залишались десятки тисяч. Тільки в нашому одному підвалі було біля 70 людей. Наш ЖК включає 18 будинків плюс дитсадок, і всюди були люди по підвалах. На ранок 10 березня люди почали готуватися до виїзду.
На парковці машини вишикувались в колону, люди вантажили речі та в’язали білі полотна на машини, писали «Діти». Ми попросились в машину до молодої сім’ї, в них була маленька дитина, та в них було місце в машині. Дуже швидко ми забрали речі з підвалу, кота з квартири та поїхали в центр міста, звідки формувалась колона. Те, що ми побачили, не вкладалося в голові: це пекучий біль, жах!…Будинки з горілими чорними дірами, обгорілі машини по обочинах дороги, розбиті заправки, руїни….
Дуже напружено ми їхали в колоні, всі були на нервах, потрібно було проїхати блок пост окупантів. Водій нервував, кіт нявкав, дитина почала кричати. Їхали довго. На блок посту орків ми опустили вікна, вони подивились на нас, сказали: Закрывайте окна, не морозьте ребенка. Так нас пропустили.
Ми їхали і бачили по дорозі багато руйнувань, покинуті спалені та розстріляні авто…
Ні ми, ні молода сім’я не знали, куди їхати далі, бо колона тільки до Києва. Ходили чутки, що найближчі 2 дні буде наступ на Київ, тобто лишатися там небезпечно. По дорозі ми думали та проговорювали різні варіанти. В кінці кінців, домовились, що нас завезуть на залізничний вокзал в Києві.
Коли ми заїхали в Київ, вперше почули сигнал повітряної тривоги. В Бучі його не було. На вулицях Києва було безлюдно, всюди блок пости, мішки з піском, протитанкові їжаки. Нас висадили на ЖД вокзалі, ми дізнались все про евакуаційні поїзди. Спочатку хотіли чекати поїзд на Закарпаття, але якраз проголосили посадку на Львів і ми поїхали туди.
У Львові ми могли зупинитись у моєї сестри , яка зі своїм чоловіком евакуювалась раніше з, Ірпеня, і в них було тимчасове житло.
В поїзді ми сіли на вільні місця, поряд з людьми з Бучі. В нас не було з собою ані води, ані їжі. Ми не встигли купити на вокзалі, була черга. Та люди з нами поділилися, жіночка з Києва їхала, дала бутерброди. Наш поїзд мав відправлятися в 14.00, але все стояв і стояв..
О 14.40 він рушив і ми їхали все далі і далі від місця боїв.
Я вперше за довгий час полегшено видихнула: це було справжнє щастя!..
Від редакції:
Слідкуйте за новинами на нашому сайті,
зовсім скоро, у наших наступних публікаціях — «Спогади ніжинців про ранок 24 лютого 2022»
Фото з архіву очевидців
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
