Військовий з Колумбії Хосе. Суспільне Дніпро
Ми не обов'язково їдемо лише сюди, в Україну: колумбійці є в багатьох країнах, і не лише на війні — вони також працюють за багатьма спеціальностями в різних країнах за кордоном. І жити в країні, де панує така повага до ближнього, де можна залишити ложку — і її ніхто не вкраде, — це дуже приємно.
Як вирішив поїхати в Україну
У мене є друзі, які воювали тут, які втратили кінцівки, але все одно залишаються тут і продовжують боротися. Зі мною трапився такий випадок, коли ми поїхали проводити перевірку в одне селище, яке вже було покинуте. І моє серце розривалося від болю, коли я побачив у тому покинутому селі літніх людей, які трималися за руїни, трималися за той маленький шматочок дому — за те, що від їхнього будинку залишилося.
Коли я прийшов сюди як військовий, я не мав жодної спеціалізації, лише розповів, що проходив військову службу в своїй країні. Мене прийняли, я служив разом із багатьма товаришами, які мали за плечима по 10, 6 або 8 років служби в Колумбії.
Про адаптацію у війську
Я жив у будинку, де єдиним колумбійцем був я. Усі казали мені, що я божевільний, що спілкування буде дуже складним, але я сприйняв це не як перешкоду, а як можливість для навчання. У мене було не шість незнайомих людей — у мене було шість вчителів, які навчали мене української.
Хосе з побратимами. Фото з особистого архіву Хосе
Як виглядає звичайний день у окопах? Спочатку було ніби важко через те, як саме готувати їжу. Тобто, це дві різні культури, які зустрічаються в одному окопі, на одній позиції: двоє колумбійців, двоє українців — і спочатку ми всі дивилися один на одного як на диваків. Що стосується мене особисто, то мені дуже сподобалася тутешня їжа.
Один відповідав за приготування їжі, а інші займалися тим, що копали, розширювали траншеї, шукали дрова, ходили по воду, стежили, чи не летять ворожі дрони… Перший переляк на позиції — це жахливо, бо ти приїжджаєш із країни, де ніколи не чути ніяких дронів.
Ми пішли копати з друзями, нас було троє: двоє колумбійців та один українець. Ми якраз копали, коли почули FPV. Часу зовсім немає — ти не встигаєш відбігти. Єдине, що я зробив, — сховався в кущах. Я завмер, присів, сидів там тихесенько — і FPV пролетів повз. А от коли по нас вгатили залпом — там було десь три-шість ракет… У тебе є лише п’ять секунд, щоб зреагувати. Ти маєш миттєво впасти на землю, шукати укриття. Це було те саме перше відчуття, коли ти кажеш собі: "Ми в Україні, ми на війні".
Але настає момент, коли ти відчуваєш, що ракета, танк чи артилерія лягають за лічені метри від тебе — п’ять-шість метрів. І ти вже звикаєш: тобі вже не страшно. Просто падаєш — і все, це вже буденність.
Хосе. Фото з особистого архіву Хосе
"Те, що вони роблять — це зло, і саме тому ми, колумбійці, приєдналися до цієї війни"
Коли я тільки приїхав, ті самі позиції були в густій, буйній зелені, багато чого ще не знали, виднілися соняшникові поля… Але коли приходить ворожий напад, він зносить усе: зникають дерева, зникає рослинність, зникають села. Стає дуже похмуро, насправді дуже страшно. Тому я кажу, що те, що вони роблять, — це зло, і саме тому ми, колумбійці, приєдналися до цієї війни.
Щоб вибратися з моєї останньої позиції, мені знадобилося чотири дні та три ночі. Довелося виходити самому. Я проходив повз покинуті села, крізь зарості, які вже не були рослинністю — усе знищено бомбардуваннями та ракетами. Великі поселення, від яких залишилися самі руїни, — справжні міста-привиди. Дуже боляче бачити, як така прекрасна країна, де є всі пори року — весна, осінь, зима, літо — стає такою тьмяною, втрачає свій блиск через ідеологію того, хто, м'яко кажучи, збожеволів. Навіщо ти б'єш по цивільних? Якщо хочеш війни — воюй, але навіщо нищити мирних людей, тих, хто не завдає тобі шкоди?
"Ми прийшли за газировкою, а нас ледь не вбили"
Одна з найкумедніших історій, які я тут пережив, трапилася з моїм побратимом — його вже немає з нами — колумбійцем на псевдо "Еспартано". У нас була їжа, вода, але нам захотілось піти пошукати газованки на одну з позицій. Ми йшли, здається, лише з одним автоматом і рацією — отак і пішли шукати їжу та напої. Коли почали шукати, то знайшли газованку, а поруч стояв візок — такий маленький дрон на колесах, який ми використовували на позиції для підвозу продуктів.
Коли знайшли напої і вже збиралися виходити, то ще роздивлялися навколо… Там було печиво, всяке таке — і раптом почули свист і бум… Нас відкинуло назад.
Це був один із перших "прильотів" від танка, який ми відчули, і це нас добряче налякало. Потім я йому казав: "Еспартано, ми прийшли за газованкою, а нас ледь не вбили". Коли все скінчилося, ми вже сміялися: переляк минув, а у колумбійців як — щойно страх відпускає, ти починаєш реготати.
"Моя мрія — це мати дитину і справжню сім'ю"
Мене поки що ніхто не чекає. Так, я один. Хоча все непросто, бо я намагаюся побудувати стосунки з однією дівчиною, але спілкування йде важко: колумбієць і українка — мовний бар'єр… Вона теж військова. Мені б дуже хотілося, щоб у нас усе склалося. Ми бачилися, але робота часто не дозволяє бути поруч. Вона живе у своєму домі, я — у своєму.
Хосе. Суспільне Дніпро
А моя мрія про майбутнє — це створити сім'ю, мати з кимось спільний дім. Мати когось, хто даватиме тобі сили повертатися з позицій, долати всі ці труднощі, через які я пройшов — вони були зовсім не легкими, але й не неможливими. Але треба мати переконання: якщо ти чогось хочеш, ти мусиш за це боротися.
Моя мрія на майбутнє — це мати дитину і справжню сім'ю.
