Втратити власний будинок – трагедія, яку важко пережити. Чернігівський пенсіонер В’ячеслав Мартиненко, що знає про це на власному досвіді, погодився розповісти нам свою історію. «Життя така річ… непізнанна. Думаєш, що знаєш усе, а насправді весь час вчишся нового, як би важко не було. І завжди сподіваєшся на краще», – розмірковує вголос цей сивочолий чоловік.
«Мріяв стати військовим, а став тренером»
– Пане В’ячеславе, хто Ви за освітою, де працювали?
– Колись я навчався в Ленінградському інституті фізкультури і спорту. Правда, не закінчив, провчився два роки тільки, бо інцидент неприємний стався: відрахували мене й ще трьох студентів з України. Що тут скажеш. Не поважали українців там, хохлами звали, принижували, сміялися з нас. А в нас була своя компанія – чернігівці. Довго ми терпіли ті насмішки й кепкування. Але одного дня терпець урвався, дали відсіч – і нас відрахували. Якщо щиро, не шкодую, вважаю, що вчинив правильно, хай знають наших!
Так от… Раніше як було: після закінчення навчальних закладів (не важливо, скільки ти вчився, хоч рік, хоч два) ти повинен був піти до армії на шість місяців. Служба вважалася ніби проходженням практики. Тому одразу після «святкового випускного» мене відправили аж за полярне коло, у смт. Печенга. То там вже до нас з повагою всі ставилися, як-то кажуть, на «ви».
Відслужив шість місяців і повернувся у рідний Чернігів, довчився в нашому педагогічному університеті на факультеті фізвиховання, а як закінчив у 1977 році, почав працювати у спортивній школі. Згодом мене перевели до ліцею № 15. Учительський стаж у мене – 43 роки. Уявляєш? Самому не віриться. Хоча колись мріяв стати військовим, як дід і батько. Дуже хотів продовжити їхню справу, з дитинства дружив зі спортом. З першого класу гімнастикою займався, у Ленінграді дійшов до майстра спорту. І це захоплення взяло гору. Коли в Чернігів повернувся, став тренером, виховав багато гімнастів, дав основу здорового життя багатьом дітям.
– Напевно, ніколи не могли подумати, що колись доведеться пережити війну?
– Як і всі, сподівався на краще. Хіба ж люди можуть передбачити таке? Про погане заздалегідь не хочеться знати та думати. Кожен вірить, що його омине. Щоправда, коли вже почалося і зранку ми прокинулися від звуків вибухів, тоді зрозуміли, що це буде криваве протистояння. Згадалося тоді, як ще у 1977 році я пізнав мерзотний характер кацапів…
«Повернувся й побачив розвалини»
– Ваша родина залишалася в Чернігові?
– Ох… Зібралися в мене три сім’ї, усі сиділи спочатку в гаражі. Потім так прилетіло, що повилітали двері та вікна. Після цього ми одразу швидко зібралися та почали їздити по друзях, у них жили. Коли на новому місці починало бути гаряче від обстрілів, на інше місце переїжджали. Так і жили… Пам’ятаю, як мені дзвонять і кажуть, що будинок горить, ракета влетіла… Щиро кажучи, усе життя тоді перед очима промайнуло, не вірилося навіть…
Жінки одразу в сльози :«Як це так?!» Ну що ти тут зробиш… Після цього вивіз сім’ю туди, де безпечно. Польща – гарна, комфортна країна, то чому б і ні? А сам повернувся додому, став неофіційним волонтером, допомагав нашим ЗСУ чим міг: теплою їжею речами, ковдрами – усім, що могло знадобитися.
А коли все стихло, повернувся додому й побачив розвалини, які колись були «моєю фортецею». Побачив декілька стін, попіл, залишки якихось речей… Знаєш, до війни в мене були улюблені заняття – риболовля та полювання. Я мав багату колекцію необхідного – то те, то це – нічого не залишилося, усе згоріло! Ну а зараз ніколи було б цим займатися, будинок треба відбудувати.
– Як відреагували Ваші знайомі, друзі? Хтось допоміг?
– Аби не мої друзі, я б тут сам нічого не зміг зробити! Вони не тільки підтримували морально, а й дали мені надію. Усі відгукнулися, допомагали розгрібати завали, продукти привозили, навіть матеріально допомагали, і за це всім їм величезне спасибі! Саме за таких обставин бачиш справжніх друзів. А від держави поки допомоги не було. І все-таки сподіваюся, що якісь гроші отримаю. Розумію, яка зараз ситуація в країні, треба чекати.
– Як плануєте жити далі?
– Тільки-но зведу стіни та дах, рідні повернуться, усі гуртом будемо продовжувати відбудову. Кажуть, відбудувати стіни і дах – це тільки половина справи. Але нічого, щось та й вийде у нас. Звісно, як раніше вже не буде, однак ці всі події вчать нас невимовної стійкості та розуміння, що триматися за матеріальне не треба. І відкладати нічого в житті не варто, треба жити тут і зараз. Тяжко дається така от мудрість.
– Дякуємо за розмову! Хай Ваша мрія збудеться!
Від редакції:
Якщо ви хочете допомогти герою нашого матеріалу, ось реквізити його картки:
Мартиненко В’ячеслав Борисович-MFO353553
код отримувача 2012613515
картка- номер UA133535530000026202500983660 (в гривнях). Владислава Слєсар, фото авторки
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
