За інформацією: Суспільне Чернігів.
Мати загиблого оборонця Чернігова на стадіоні у Дюссельдорфі. Лариса Козаченко
Цієї неділі, 14 липня, відбудеться найочікуваніша подія для футбольних фанів – фінал Євро-2024. Заповнені вщерть трибуни, рев емоцій, кольори прапорів країн-учасниць – для палких уболівальників це знайомі відчуття стадіону. Разом з тим на трибунах німецьких стадіонів, які приймають чемпіонат Європи з футболу, були особливі вболівальники з України: на іграх нашої збірної вони були в чорних футболках з портретами своїх рідних – загиблих захисників України, запеклих футбольних фанів українських клубів.
Серед них була й чернігівка Лариса Козаченко – мама загиблого захисника Чернігова, вболівальника ФК "Десна" Андрія (Шерифа) Козаченка. Своїм досвідом та переживаннями вона поділилася з кореспонденткою Суспільного.
Розмова з Ларисою Козаченко відбулась у Чернігові за тиждень після матчу Україна-Словаччина, що відбувся у Дюссельдорфі. Пані Лариса показує світлини з галереї смартфона, зроблені під час поїздки. Настрій жінки постійно змінюється: від легкої усмішки до сліз розпачу.
Україна-Словаччина
"У мене в галереї є фото однієї мами, яка була настільки активною, що жодного разу не присіла. Перший тайм, другий – вона завжди стояла і кричала. І коли виграли, ми обіймалися. І вона просто плакала", — розповідає жінка.
На цій грі пані Лариса була разом зі своїм чоловіком. Вони та ще понад 40 українців приїхали до Німеччини автобусом.
Вболівальники з «Трибуни Героїв» у Німеччині. Лариса Козаченко
"Цього дня, коли нас привезли, розпочався добрячий дощ. А нам сказали, що на стадіоні в Мюнхені не впускали з парасольками та їжею. Тож від автобуса ми йшли добрячу відстань під дощем. Промокли до нитки. Я тоді ще й сказала: лишень спробують наші не виграти. Потім, коли прийшли, були хороші місця, під дахом. І коли наші почали вигравати – у нас уже були інші емоції. Вийшли зі стадіону – знову дощ. Та байдуже! Нас більше радувала перемога", — згадує жінка.
Це був єдиний матч групового етапу чемпіонату Європи з футболу 2024, в якому збірна України здобула перемогу.
Фрагмент матчу «Україна-Словаччина». Лариса Козаченко
"Ми в автобусі жартували, що потрібно було брати нас на всі матчі: бо ж на відбіркових збірна завжди вигравала", — усміхається пані Лариса.
Трибуна Героїв
Загалом Лариса Козаченко побувала на трьох матчах збірної України: крім гри на Євро, жінка побувала ще на двох відбіркових матчах збірної України до цього чемпіонату. Її чоловік до того ще побував на грі Україна-Мальта. 19 червня, саме в день народження сина Андрія. Тоді подружжя вирішило: мати лишиться з друзями загиблого сина, аби пом’янути його, а батько має побувати на футболі, який син дуже любив. Запрошення на всі ці ігри подружжя отримувало від "Трибуни Героїв". Це всеукраїнський фонд, який створили фани харківського "Металісту" на початку повномасштабної війни. Мета фонду – підтримати родини загиблих футбольних фанів та навколофутбольної спільноти.
Крісла зі зруйнованого стадіону у Харкові. Лариса Козаченко
З-поміж різної матеріальної, соціальної та юридичної допомоги фонд, зокрема, організовує й такі поїздки родичів на ігри національної збірної. Спочатку возили всі родини "Трибуни Героїв» одним автобусом, пізніше – двома. Оскільки людей у спільноті стає все більше, усім пропонували відвідати одну з ігор групового етапу Євро-2024.
"Нас зацікавила поїздка саме до Дюссельдорфу, адже там живе сестра чоловіка, яка пережила важку операцію. І ми хотіли принагідно побачитись із нею. І були приємно вражені небайдужістю організаторів, які пішли нам назустріч: бо ж до Дюссельдорфу спочатку готували групу лише родин із дітками", — ділиться жінка.
Також жінка каже, що родин загиблих фанів завжди забезпечують найкращими глядацькими місцями: фан-зоною, трибунами з м’якими кріслами, найкращим оглядом.
Автобус родин героїв
Під час спільних поїздок на матчі від "Трибуни Героїв" родини знайомляться між собою. Вдягаючи футболки з фотографіями полеглих рідних, дізнаються прізвища. Говорять на спільні теми.
"Говоримо про своїх дітей. Хто як загинув, хто яким був. Як родина живе після їх загибелі, які зміни за ці два роки. До прикладу, під час першої поїздки мій чоловік познайомився зі ще одним батьком. Потім, коли ми їздили у Вроцлав і Прагу, вже сім’ями познайомились. У них дуже щемлива історія, адже вони навіть не можуть поховати свого сина: вони з Маріуполя, син загинув на Азовсталі. Прилетіла міна, від нього нічого не лишилось. Батьки були вимушені жити в Києві, потім переїхали в Бучу. Оце такі поневіряння: мало того, що біль оцей пронизливий і нестерпний від втрати дитини. Адже втратити житло і втратити дитину – це ж зовсім неспівмірні втрати", — каже Лариса Козаченко.
Жінка додає, що такими поїздками вони ніби продовжують справу своїх дітей. Адже на стадіоні мимохіть переймаєшся перебігом гри своєї команди.
"Як би боляче не було, які б емоції не вирували у нас, переймаєшся тим, що відбувається. Кричиш «гол», переживаєш, щоби нам не забили. Скачемо, стрибаємо від радощів. Але ж розуміємо, якою ціною туди потрапляємо і чого нам це коштує. Знаєте, ніби радість у перемішку з цим горем, розпачем. Живемо якось так. Іноді усміхаємось, але, знаєте, оці усмішки у нас: ловиш себе на тому, що це лише м’язи розтягуються, а в душі немає ніяких позитивних емоцій до цієї усмішки", — каже жінка.
Андрій
Неодноразово жінка говорить про те, якою ціною їм дісталась така можливість відвідати матчі. Палкий вболівальник чернігівської "Десни", її єдиний син Андрій, у свої 36 років став на захист Чернігова, пішовши до лав територіальної оборони.
"Я знала, що він уболівальник, що він їздив по Україні, коли організовували для фанів автобуси на ці поїздки. Удома він був неемоційний, він був такою стриманою дитиною, що коли я дізнавалась, що він десь там кричав і був таким активним, то для мене це було якось дивно. Він навіть коли пішов у тероборону, це було теж якось так. Кажу: «куди збираєшся?». Каже: «туди». «Як туди?», — запитую. «Я йду», — каже. Що мені було робити?»"
28 лютого 2022 року Андрій (Шериф) Козаченко отримав осколкове поранення. Попри намагання лікарів його врятувати, 1 березня чоловіка не стало.
"Після його загибелі його телефон, на жаль, був розбитий, але вся інформація була в нього на комп’ютері – це нас урятувало. Багато фотографій, відео. Коли ми переглядали відео: як вони емоційно в цьому фанатському автобусі щось співають, гасла викрикують. То я більш змістовно дізналася про те, як це все відбувалось", — згадує мати.
Лариса Козаченко показує матч, на якому вона побувала. Суспільне Чернігів
Гнітить майже повний стадіон українців
Пані Лариса говорить, що на всіх матчах, на яких побувала "Трибуна Героїв", левова частка вболівальників – саме українці. Фанів команд-суперниць було значно менше.
"Коли ми приходили на стадіон і купа оцих кремезних чоловіків з українськими прапорами – у нас мало радості. Звісно, вони задають тон, і ми їм відповідаємо. Це дуже добре. Звісно, вони кричать і про ЗСУ, і про Україну. Але це й дуже гнітило. Бо ти дивишся: те, що ви вболіваєте, це добре. Але ж ви виїхали з країни, коли вона потребує вашого захисту. Наші сини гинуть, ось ми – батьки, дружини, діти тих загиблих фанатів, які за вас теж віддали життя. Боротися з цим – як з океаном. Але неповага до цих людей у нас, звісно, є".
"Трибуна Героїв" — це про футбол?
Лариса Козаченко каже: попри вир змішаних емоцій, так, про футбол.
"Ми ж все одно їдемо на футбол. Бо це ж наші діти-герої прищепили нам нашу увагу до нього. І ці поїздки лише вкотре нагадують: чому ти туди їдеш? Ти не повинна там бути, там повинна бути твоя дитина. Усі емоції вперемішку. Це відчуття вдячності "Трибуні" за те, що вони ніби струшують нас: не сидіть, не горюйте, давайте підіймайтесь і везіть замість своїх дітей туди свою увагу. І вболівайте так, як уболівали б вони. Кричіть, вболівайте, дуйте в ці дудки та будьте замість них!".
Читати ще
Читати ще Місць на трибунах буде вчетверо більше, ніж жителів села: як реконструюють стадіон у Кудрівці для гри в Першій лізі
