За інформацією: Суспільне Чернігів.
«Тритя» з побратимами перед виїздом до Мощуна. З особистого архіву «Триті»
25 лютого 2022 року мені вже сказали, що до Чернігова я можу не доїхати, тому я долучився до ТРО "Азов" у столиці. Брав участі в операції по "зачистці" Мощуна. Емоцій тоді жодних не було. Я виконував звичну роботу. Тоді мене назначили командиром відділення. Я більше був завантажений думками про хлопців, було багато необстріляних. Багато було таких людей, хто перше в житті взяв зброю до рук. Треба було пояснити: куди ходити, куди не ходити, як тримати, куди дивитись, і там на емоції не було часу.
Про десантну операцію у Маріуполі
Голова української розвідки Кирило Буданов в інтерв'ю розповідав, що у березні 2022 року російські війська вже повністю контролювали всю територію довкола міста Маріуполь.
"Водні шляхи було неможливо використовувати. Оскільки ворог підвів свої бойові кораблі і вони контролювали виходи Маріупольського морського порту. Тому залишався єдиний шлях – це повітряний міст. Вертольоти летіли досить складним маршрутом. Його детально проробляли. Наносили на карту всі дані розвідки, які ми мали. Крім того, наносили кола систем ППО і маршрут розробляли з урахуванням тактико-технічних характеристик систем ППО, так, щоб обходити їх або, входячи в зону їх дії, використовуючи складки місцевості та прольоти на надмалих висотах, залишатися непоміченими для цих систем. Або в разі, якщо вертольоти в польоті можуть бути поміченими, так прокладати маршрут, щоби знищення їх було неможливим або досить складним".
Я отримав пропозицію взяти участь в операції з десантування в місто Маріуполь і погодився. Був у першій партії тих, хто прилетів гелікоптерами, десантувався на "Азовсталі". Операція розроблялася під грифом "цілком таємно", і повідомляти про це я не мав права. Нікому.
Висадка десанту у березні 2022 року у Маріуполь. YouTube/ГУР МОУ
Тоді бої точилися по всій країні, і, в принципі, немає різниці, де нести свою службу. Війна є війна, і якщо є можливість допомогти хлопцям, дати їм час та надію, щоб операція з деблокади Маріуполя все ж таки відбулася. Бути дотичним до того, що ти врятував своїх колег, друзів, знайомих. Коли ми вже десантувалися, то деякі з них приїжджали навіть просто подивитися на мене.
"Ти що, реально це зробив? Ти ідіот, але красунчик". Тоді я найчастіше чув цю фразу. Це дуже підняло їхній дух. Сам факт того, що є люди, котрим не байдуже, які прилетіли на підтримку, ризикуючи своїм життям. Адже війна така штука, що ти не знаєш, де тобі прилетить. Можна однаково було загинути під Мощуном чи десь в дорозі до Маріуполя. Ми висадилися там, де була змога, і спочатку ми знайшли схованку для того, щоб розібратися і зв'язатися зі своїми. Уточнили свою точку стояння і за нами приїхала машина. Ми були першими, хто зробив таке десантування. І росіянці були занадто вражені, щоб давати нам повноцінний спротив.
По життю я дотримуюсь такого принципу: якщо вже щось вирішив, то йди до кінця. Страшно стало тільки коли на світанку ми заходили на посадку над "Азовсталлю". Ми піднялися над містом і з висоти пташиного польоту я побачив зруйнований Маріуполь, що горить, догорає. Запах сажі, дим. І одна з перших думок була така: "Ой-йой-йой, куди я прилетів?". Я на власні очі побачив реальний об'єм цього лиха, що спіткало Україну в конкретному локальному місті. Ти не усвідомлюєш певні речі, поки їх не побачиш.
Зруйнований Маріуполь з висоти пташиного польоту. Getty Images
Я був у Маріуполі до повномасштабної війни. І мені стало ніяково. Це не страх. Це якесь навіть нерозуміння. Почуття було таке, що закінчився якийсь один етап і почався зовсім інший. І буде інша робота. Я у своїх очікуваннях себе не обдурив. Спочатку потрапив на блокпост на виїзді з Маріуполя. Потім мене забрали й дали роботу в центрі міста. Головною метою було спостерігати та передавати дані про переміщення ворога і безпосередньо тримати лінію оборони.
В одній з кімнат, де був мій спостережний пункт, в самому Маріуполі на проспекті Нахімова, в сусідню кімнату прилетів "Джміль". Штука феєрична, вся кімната спалахнула одразу. Росіяни нас кошмарили постійно. Постійно була робота. Спали по декілька годин на добу, якщо була можливість.
Кімната в Маріуполі, в яку прилетів «Джміль». З особистого архіву «Триті»
Оборона "Азовсталі"
Це було 15 квітня 2022 року. День переправи на "Азовсталь". Коли було зрозуміло вже, що в самому місті лінія оборони зірвана, то командування ухвалило рішення сконцентрувати всі сили на "Азовсталі". Напевно, це один з найгірших днів для всього контингенту Маріуполя. І зранку, коли ми переправлялися через річку Кальміус, вогонь артилерії був шквальний. І я такого не бачив ані до, ані після. Ніколи в житті.
Переправа на «Азовсталь» через річку Кальміус. З особистого архіву «Триті»
Дуже багато було вбито під час переходу. Було дві колони: одна автомобільна, інша піша. Я був в пішій колоні. Тоді загинуло багато хлопців. Рух був під постійним вогнем супротивника. Під час цієї переправи один хлопець, який підходив від групи до групи й тремтячим голосом усіх перепитував: "Хлопці, а якщо доведеться пливти? Я не вмію плавати. Що робити?". У такі моменти, знаєте, кожен піклується більше про себе. Будемо відверті. І так трапилося, що він зі мною переправлявся в останній партії. Коли почався найсильніший обстріл, він перелякався і з плоту, на якому ми переправлялися, стрибнув у воду й потонув.
Вже на "Азовсталі" оборона була розставлена по периметру, щоб максимально стримати супротивника і протягнути час. Але над нами постійно висіли безпілотні літальні апарати росіян. Будь-які переміщення територією заводу відстежувалися і вони відкривали вогонь з артилерії навіть по одиничних цілях.
Бої у Маріуполі. Telegram/»Азов»
Спокійно якось там перебігти від одного корпусу, з одного цеху в інший було майже неможливо. Вночі територію заводу розбивали КАБи, ФАБи. Ти виходиш з одного бункера на перебіжку в інший і по тобі починають відпрацьовувати. Умови були кепські. На той момент почали закінчуватися боєкомплекти. Із засобів ураження, в принципі, залишалися гвинтівка, автомати, ручні гранатомети. І все. Міномети не працювали, мін не було. Наші танки були на той момент знищені. Артилерія теж не працювала, не було боєкомплекту, не було запасів провізії. Ми протрималися з 15 квітня до 20 травня 2022 року. І 20 травня була остання доба, коли люди виходили з "Азовсталі".
20 травня 2022 року гарнізон, який утримував "Азовсталь" у захопленому РФ Маріуполі, отримав наказ — припинити оборону. "Вище військове керівництво дало наказ про збереження життя та здоров'я військовослужбовців гарнізону та припинення оборони міста", — повідомив у відеозверненні командир полку "Азов" Денис Прокопенко.
Наказ, що передав "Редіс", просто треба було виконувати. Ще й звучала така фраза, що для нас буде три-чотири місяці почесного полону. Ми виходимо зі зброєю — нескорені. Такі були попередні умови.
Про вихід з "Азовсталі"
Є така стара фраза Отто фон Бісмарка: "Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані". Цю фразу я в полоні постійно згадував. Я певен: якби Україна мала можливість обміняти своїх полонених раніше, то це б відбулося. Росіяни вміють зробити гарну картинку. Так було і на нашому виході з "Азовсталі", бо там були представники "Міжнародного Комітету Червоного Хреста". Для відео росіяни поводили себе стримано, дещо упереджено, якщо можна так сказати, лояльно. Перед виходом і здачею в полон я знищив все, окрім особистої зброї — автомата, який мені видавали ще в Києві. Також знищив телефон, документи, амуніцію, особисті речі, короткоствольну зброю. В той момент, поклавши руку на серце, було якесь полегшення. Бо останні дні на заводі було розуміння, що це мій останній пункт. Відступати немає куди. Тоді росіяни вже зайшли на саму територію "Азовсталі" і контакти траплялися у 20 метрів.
Вихід азовців з «Азовсталі». Скірншот з відео АР
Нас завантажили у звичайні цивільні автобуси. Змусили сісти на задні сидіння та на підлогу. Пів автобуса було пустим, щоб росіяни мали від нас дистанцію. Коли ми почали рухатися в сторону Оленівки, росіяни вже почали розповідати про те, які ми нацисти й усяке таке. Записували відео, скидали своїм друзям, хизувалися, як могли.
В Оленівці нас заселили в колони барачного типу. Умов там не було жодних. Будівлі зруйновані. Води питної немає, каналізації теж. Немає нічого. В самій Оленівці "прийомки", як такої, не було. Змусили знову показати всі речі й відібрали майже все. З особистих речей мені дозволили залишити тільки спальний мішок.
Потім почали викликати хлопців на допити. Там було так зване ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, — ред.), коли по одному почали допитувати, там вже починався "жестяк". Були допити, катування. Були два спеціалісти такі дуже ініціативні в росіян. Вони катували, били струмом, зв'язували ноги, засовували між ноги сірники мисливські, підпалювали. У мене намагалися дізнатися, чи був я дотичний до воєнних злочинів. Вони хотіли послухати про розстріл цивільних, про знищення інфраструктури міста. Для них азовці — це ж нацисти. Нелюди якісь, котрі замість того, щоб обороняти свою землю, займаються будь-яким криміналом. Їм про це розповідає їхня пропаганда, і вони в це вірять.
Теракт в Оленівці
В ніч на 29 липня в колонії №120 у селищі Оленівка Донецької області, де РФ утримувала українських полонених, в одному з бараків пролунав вибух. Перед тим до цього приміщення перевели групу українських військових, серед яких були й азовці. Українські слідчі кваліфікували подію як порушення законів та звичаїв війни, назвали це терактом. Як повідомили Суспільне Донбас у відповіді на запит в Офісі генпрокурора, тоді у колонії загинули понад 50 людей, щонайменше 140 були поранені. Станом на 25 липня 2024 року слідство триває, підозри у справі не оголошували.
У ніч теракту я якраз був на дворі. Від паркану зони почали працювати "Гради" армії РФ.
Колонія в Оленівці після вибуху. Скріншот з АР
І десь на третій залп ракет я почув вибух на території самої зони. Звуку прильоту не було. Просто вибух. Спочатку було не зрозуміло, що сталося. Бо цей барак, в який прилетіло, був далеко від того, де жив я. Почалася метушня, крики, а ми закриті. Ми не можемо туди потрапити й не розуміємо, що відбувається. Тільки наступного дня стало зрозуміло, що було ураження.
Працівники цих бараків сказали, що це була українська ракета. Але я дуже сумніваюсь у правдивості цих слів, бо в цьому бараку тільки закінчили ремонт, щоб там можна було принаймні якось існувати. І туди переселили хлопців. Якось навмання набирали людей з різних бараків, але, в принципі, переважно азовців, наскільки я розумію зараз. І тільки їх туди заселили, наступного дня стався вибух. І все вказує на те, що це була заздалегідь закладена бомба. У мене там загинули два дуже добрих друга.
Після теракту приїхала, як нам сказали, міжнародна делегація, серед якої був Стівен Сігал (американський актор, письменник та спецпредставник МЗС РФ з гуманітарних зв'язків, — ред.)
Він представився волонтером, представником міжнародної спільноти, котра буде сприяти нашому якнайшвидшому поверненню до України. Але його риторика була відчутно пропагандистською. Я добре знаю англійську мову, тому вийшов з ним поспілкуватися сам на сам, без перекладача. Він запитав: чи хочу я повернутися додому. І також запитав, що я думаю про український теракт. Я сказав, що вважаю, що це була не українська ракета, а заздалегідь закладена бомба. І за це мене потім забрали на ДІЗО, як покарання. Відбили тоді ноги та били по тулубу. Сильно.
Таганрог та Кіровське
В Оленівці я був до 27 вересня 2022 року. Потім я потрапив у російське місто Таганрог. Це було СІЗО. І там почався "жестяк". Там була "прийомка", коридор, били кийками, струмом.
Якщо ми о 19-й десь приїхали до Таганрога, то в камеру мене закинули близько другої ночі. В прямому сенсі закинули. Коли з камери забирали на допити, вони теж хотіли почути про воєнні злочини. Я пояснював, що до Маріуполя прилетів, коли там цивільного населення вже майже не було. Розповідати про висадку десанту мені можна було, я отримав згоду від командування ще перед тим як здатися в полон. Перші пів року перебування в Таганрозі нас годували гнилою картоплею та гнилою капустою. На сніданок, обід і вечерю. Порції були такі, що мої коти їли більше за раз. Ти худнеш і бачиш, як в тебе згоряють м'язи. На моєму поверсі один хлопець загинув від виснаження. Просто заморили голодом.
У камері в Таганрозі зі мною було ще п'ять хлопців. Побиті шибки, рама трималася на чесному слові й по периметру цієї рами — щілини. І взимку задувало, було дуже холодно.
Коли я потрапив до Таганрога, я потрапив у повний інформаційний вакуум. Ніяких контактів із зовнішнім світом. Жодних розмов ззовні, інформації, що відбувається і що буде з нами. У нас навіть годинника не було. Ти не знаєш, котра година. Був там один такий ініціативний росіянин, який любив розповідати, що України вже нема, що оборона України відкотилася аж за Дніпро, що від України залишаться тільки західні області та й то ненадовго.
Але якщо брати моральний компонент, то так трапилося, що зі мною в камері були адекватні хлопці. Ми переповідали один одному серіали. Один виходить у центр камери та починає розповідати фільм, переказує книжки, серіали.
14 грудня 2022 року, здається, мене було етаповано в місто Кіровське Донецької області. Була така надія, що мене везуть не на етап, а на обмін. Бо якраз це грудень, передсвятковий настрій. Але трапилося, як трапилося. Там до азовців теж ставилися з великим упередженням. Змушували часто виконувати різні недолугі фізичні навантаження — присідати, відтискатися, просто за те, що ти азовець. Але вже майже не били.
У полоні я намагався відтискатися. За день у мене виходило близько трьох сотень. Це не за один підхід, бо це ж треба було робити, щоб ніхто не бачив. Коли ти перебуваєш у камері, у тебе не так багато можливостей щось робити.
У дверях камери є така штука — "кормушка". Відкривається вона і тобі просто дають книги. Кажуть, щоб ти підійшов, взяв. Ти забираєш.
Повернення додому
Здається, 16 жовтня 2024 року мене забрали з барака. Людина зі штабу — колаборант, колишній полонений, який став співпрацювати з росіянами, назвав моє прізвище і натякнув, що, скоріш за все, це обмін.
Але своїм хлопцям я сказав, що повірю, коли ступлю на українську землю. Був невеличкий острах розчаруватися. Тому що раптом щось трапиться в останній момент: літак може розбитися, в процесі щось зірветься. Як завжди, є багато нюансів.
Є такий момент, що ти розумієш суть речей, коли їх втрачаєш. Коли ти втрачаєш свободу, ти розумієш, що, в принципі, це найцінніше, що ти маєш. Коли є свобода і коли є воля, ти можеш зробити все. У тебе загалом немає проблем. Є якісь там непорозуміння, які можна просто вирішити. У тебе є така можливість. У цей момент починаєш дуже цінувати волю і свободу.
18 жовтня 2024 року відбувся обмін військовополоненими — 58-й за час повномасштабної війни. Тоді додому повернулися 95 українських військових.
Я ще не встиг навіть доїхати до Чернігова, як нас забрали каретою швидкої допомоги. Везли трасою і дорогою зупинили. Зупинив представник мого підрозділу і зі свого телефону дав подзвонити дружині. Я сказав їй, що люблю. Вона відповіла, що теж мене любить. Я не плакав, а вона заплакала…
Нас відвезли одразу до Києва, до центрального шпиталю. Зустріли там, як рідних. Такі жіночки, трохи старші за мене. І знаєте, таке враження було, що я потрапив до бабусі — такий маленький хлопчик шкільного віку і приїхав на канікули в село.
В Україні я вже близько трьох місяців. Зараз я проходжу реабілітацію. Основні проблеми зі здоров'ям я вже вирішив. Залишився ще місяць реабілітації і я планую повертатися в стрій. Адже в Україні йде війна.
***
Допоможіть нам стати кращими, розповівши про свій досвід користування сайтом Суспільного. Пройдіть це коротке опитування, воно займе до п'яти хвилин вашого часу. Дякуємо!
Читати ще
Читати ще
З театру тіней — на війну: історія чернігівського добровольця Юрія Василенка
