6 червня — День журналіста України. День журналіста щорічно відзначається в Україні 6 червня. Це не тільки професійне свято працівників засобів масової інформації. Це свято загальнонародне, бо зараз вже важко уявити сучасне суспільство без інформації, без засобів її передачі, без професійного погляду на події та факти нашого життя.
MYNIZHYN.com поспілкувався з хлопцем із Ніжина, який також вирішив освоювати журналістське перо!
Знайомтеся – випускник Ніжинського держаного університету імені Миколи Гоголя за спеціальністю «Журналістика, видавнича справа та редагування» – Олександр Воронуха.
Зараз хлопець навчається у Державному торговельно-економічному університеті та освоює спеціальність – «Журналістика. Реклама».
— Скажи, а чому саме вибрав шлях журналіста? Як це було? Можливо батьки теж якось пов’язані з цією професію?
— Мені було дуже складно вирішити, на яку спеціальність вступати, адже єдина пристрасть у моєму житті – футбол, якому я присвятив близько 13 років.
Я обирав між двома спеціальностями: Політологія та Журналістика. Як не дивно б це звучало, я вступив на Політологію, але провчився там всього рік. Але я був завжди в курсі подій, оскільки на Журналістиці навчалася моя дівчина. Порівнявши, я вирішив перевестися на другий курс відразу і здати академічну різницю. Можу сказати, що воно того вартувало однозначно.
Батьки з професією ніяк не пов’язані. Зробив власний вибір на основі спостереження, якщо так можна сказати. (Посміхається – авт.)
— Що для тебе журналістика? Як би ти її описав?
— Журналістика – це не та професія, коли ти зробив роботу, прийшов додому і абстрагувався. Це стиль життя, коли ти звертаєш увагу на дрібниці навколо себе, слідкуєш за новинами, помічаєш те, чого не бачать інші, постійно перебуваєш у «інфополі».
— Кажуть мрійте – мрії здійснюються! Чи малював ти собі карту мрії, як зараз модно робити?
— Життя дуже круто вносить корективи. Спочатку ти мрієш про щось матеріальне, потім розумієш, що немає нічого дорожче за емоції, і врешті-решт ми всі маємо одну мрію на 40 мільйонів. Чи погано це, коли юнак у віці 22 роки, за головну мрію має спокійне життя? Інколи накривають такі емоції, особливо, коли працюєш і читаєш майже кожну новину про смерть, розпач, сльози, дітей, котрі збирають кошти не на новий телефон чи комп’ютер, а на дрони чи амуніцію для військових, то приходить розуміння того, що мріяти про щось, окрім спокійного, мирного життя, дуже складно.
Українці – нація борців. Тож, ми виборемо, кожен на своєму фронті, і здійснимо одну мрію на всіх, а потім буде час на все інше.
— А ким ти себе бачиш років через 5? Де ти, який ти і чим займаєшся? Тобто, які цілі ставиш собі у житті? Чим би хотів займатися?
— Я б хотів і далі розвиватися у межах обраної професії, підвищити кваліфікацію та стати відомим журналістом. Мати свою команду журналістів. Обіцяю, буду гарним керівником (сміється – авт.).
Проте, куди занесе життя – важко відповісти, але принципи чесного і правдивого журналіста понад усе, адже це велика відповідальність – поширювати інформацію на широкий загал.
— Ти вже майже випускник, у кінці 2023 закінчуєш вже університет у Києві. А можеш пригадати якісь цікаві, курйозні моменти зі студентського життя?
— Таких моментів не дуже багато. Період навчання припав на пандемію, війну… 2/3 навчання було вдома за ноутбуком. Але цікаві та курйозні моменти траплялися.
Наприклад, після того, як я вже відрахувався з Політології і перевівся на Журналістику, мені за три дні до захисту диплому (минуло 3 роки) зателефонував декан з Історичного факультету і запитав, чому я не відвідую пари.
Одного разу відсидів потокову пару з однокурсником (там було близько 150 осіб), коли нас шукала група, а виявилось, що то зовсім не наша пара була.
— Чи є в тебе улюблені предмети та викладачі?
— Скажу так, у мене не було улюблених предметів. Інколи мені було тяжко, з різних причин, і мені не подобалося все, а були періоди, коли цікавість брала гору на кожній парі.
Кожен викладач намагався вкласти частинку себе, подати максимально доступно матеріал. Усім я однаково вдячний, але є декілька викладачів, котрі для мене особисто відіграли важливу роль.
Дзюба Тетяна Анатоліївна
Моя наукова керівниця, котра надала безмежно багато цінних порад, теоретичних знань. Можна сказати, що моя любов до журналістики – її заслуга.
Подоляка Надія Степанівна
Викладачка, з якою я познайомився на четвертому курсі навчання в НДУ. З нею я почав застосовувати набуті знання на практиці. Вона познайомила мене з комп’ютерними програмами, якими я користуюсь нині, завжди підтримувала. Ми й на сьогодні тримаємо зв’язок.
Забарний Олександр Вадимович
Мій куратор. Іноді я отримував від нього критику місцями, на мою думку, не справедливу. Але, урешті-решт, він своїм неабияким умінням зацікавити на лекціях, подати себе як особистість, став прикладом для мене. Тим паче, що він – член Національної спілки журналістів України.
Вакуленко Галина Михайлівна
З нею не полюбити українську мову – гріх. (Посміхається – авт.) Влюбити у синтаксис… Я пам’ятаю.
А ще особливих слів вдячності заслуговують мої шкільні вчителі.
Кузьменко Наталія Олександрівна
Моя перша вчителька. Я завжди згадую про наші спільні моменти з теплотою на душі: як вона допомагала мені правильно тримати ручку, завжди підтримувала, була взірцем людяності та чуйності. За її рекомендаціями я почав займатися футболом, який так сильно полюбив. Вона була мені другою мамою. Її любов до дітей справді особлива.
Чепурна Лідія Олексіївна
З Лідією Олексіївною нас звела доля, оскільки 10 клас у моїй школі (нині ННВК №16 «Престиж») не зібрався, то я перевівся до Ніжинської гімназії №3. Вона стала моїм новим класним керівником. У класі не було жодного, хто б її не поважав. Не за те, що вона класний керівник чи вчитель, строга чи занадто вимоглива, ні. Вона знаходила підхід до кожного, і намагалась достукатись навіть туди, де було зачинено завжди. Було дуже прикро, коли дізнався, що Лідію Олексіївну звільнили. Я їй безмежно вдячний за ті життєві настанови, ту енергію і поради, які отримував чи не щодня.
Приходько Людмила Іванівна
З Людмилою Іванівною ми вперше зустрілися на футболі. Ми їхали на Всеукраїнські змагання, тоді дощило, і вона вимовила, що «дощ, то на удачу». Мені тоді дійсно пощастило – я познайомився з Людиною з великої літери. Так трапилось, що доля звела нас ще й у стінах Ніжинської гімназії №3. Я б міг розповісти багато історій, де б ми виступали у головних ролях, але, перш за все, я вдячний їй за підтримку. Без перебільшення, можу порівняти її з батьківською.
— Що б ти побажав журналістам як майбутнім, так і практикуючим?
— Майбутнім – гарно подумати і вирішити остаточно, бо ця професія, як казала Дзюба Тетяна Анатоліївна, стиль життя. Усім, хто вже залучений, хочу побажати залишатися осторонь жовтої преси, бути об’єктивним, висвітлювати правду та дотримуватися журналістської етики. Журналісти мають владу набагато більшу, ніж люди про те думають.
Тож, будьте відповідальними і чесними, у першу чергу, із собою.
Іще хочу додати, що сплине час, і ми обов’язково опублікуємо ту бажану новину!… Новину про нашу Перемогу!
Фото з архіву Олександра Воронухи
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
