14 травня – День матері в Україні. Мама в нашій країні з давніх-давен вважалася справжньою берегинею домашнього вогнища і саме тією людиною, до якої діти завжди приходять за добрим словом, порадою та допомогою. Сьогодні ми розкажемо вам непросту жіночу долю однієї матері. Ця жінка — цікава особистість, хоч із гірким присмаком в очах… Але, на жаль, такі реалії сьогоднішнього дня.
MYNIZHYN.com поспілкувався з жінкою, дружиною загиблого воїна.
Ця мати виховує двох хлопців. Свого сина та сина загиблого чоловіка.
Син служить в Націона́льній гва́рдії Украї́ни. Чоловік, на жаль, загинув 18 травня 2022 року, коли вивозив тіла поранених та загиблих побратимів, яких просто не міг залишити…
До вашої уваги – інтерв’ю з начальником відділу освіти Талалаївської громади – Оксаною Ляшенко.
— Доброго дня. Ви ̶ жінка, мати, виховуєте двох синів. Скільки їм років? Чим вони займаються?
— Старшому синові 20 років, служить в Національній гвардії України. Меншому 18 років, студент ІІІ курсу Національного університету «Чернігівська Політехніка».
— Ваш чоловік загинув у травні минулого року, коли займався евакуацією поранених та тіл загиблих військових. До повномасштабного вторгнення він був цивільним чи військовим? Чим займався у мирний час?
— -З початком Революції Гідності та бойових дій на Сході чоловік пішов добровольцем. Згодом — на військову службу за контрактом у Збройні сили України. В 2017 – 2018 роках брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. В 2019-2020 роках також був безпосереднім учасником ООС в Донецькій та Луганській областях.
Для нього військова справа була понад усе! Станіслав свій вільний час від роботи приділяв удосконаленню питання військової теорії і практики у добровольчих формуваннях. Постійно навчався, підвищував свою майстерність разом з побратимами, для успішного виконання військового обов’язку.
Неодноразово Станіслава запрошували у заклади освіти, в яких він проводив тренінги з військової справи, з надання першої допомоги та національно-патріотичного виховання для здобувачів освіти. Адже і сам був щирим патріотом своєї держави.
До повномасштабного вторгнення працював оператором газової котельні у Талалаївському ліцеї Ніжинського району Чернігівської області. Зі слів директора школи, за той короткий час, коли Станіслав працював у закладі, він був не просто оператором, а незамінним помічником. Його умілі руки бралися за найтоншу та найвибагливіших роботу, забезпечували життєдіяльність закладу в складних умовах будівництва. На роботі його поважали та цінували колеги за внутрішній спокій, відповідальність та готовність прийти на допомогу у будь-який час.
— Біль утрати – це завжди такий біль, який не можна передати словами, але ж треба жити далі. Де ви черпали сили в той момент, коли дізналися про важку втрату для вашої сім’ї? (Можливо, якісь прості речі чи ваші поради допоможуть матерям і вдовам, у яких теж загинули рідні люди на цій клятій війні).
— Мені до сих пір не віриться, що чоловік не повернеться, що його вже не має. Зараз у будинку відсутні всі фото чоловіка, бо вони роз’ятрюють душу. Час лікує? Не знаю, дуже болить. Рятувала робота, бо вдома все нагадувало про чоловіка, будь-яка дрібничка. Та розуміла, що вдома менший син і потрібно було вирішувати домашні повсякденні клопоти, переживання за старшого сина, всі ці турботи мобілізували мої внутрішні ресурси.
Тобто особливого рецепта не маю, в основному ̶ це турбота та переживання за рідних.
— Якщо зараз трохи відволіктися від гіркої теми війни, то яка вона – ваша сім’я? Що ви самі зараз хотіли б про неї сказати? Як би її описали?
— Важко сказати. Розпорошеність… Ти ходиш на роботу, вирішуєш побутові питання, саджаєш город, але на душі порожнеча…
Зараз квітне сад. Зацвіли яблуні, які Станіслав щепив, так цвітуть, наче молоком облиті. Дивишся і така туга бере…так болісно!
Старший син ще з 2021 року на строковій службі у НГУ. 9 червня буде 2 роки, як Саша не був удома. Відпустили лише на 3 дні на похорон чоловіка. Їм повинні були надавати відпустки у лютому 2022 року на 10 днів, але почалася війна. Поки що наказу про демобілізацію не має. Планує підписати контракт, я ̶ проти, адже наша сім’я і так втратила на війні дорогу нам людину. Але син каже: «Мам, комусь же потрібно захищати нашу країну».
Я весь день на роботі, а ввечері спілкуємося з Дімою про те, як пройшов день, що зробили, радимося, що робитимемо, які маємо плани. Тому відчуваю, що сім’я не в повному складі, що всі з’їдуться і все буде добре…
— Таке просте і таке складне запитання: чи важко бути мамою? Та ще й якщо мова йде вже про дорослих хлопців?
— Складно бути мамою, адже хлопчики дорослі, вже мають свою точку зору. А мені, мамі, хочеться кращого для них. Десь прислухаються до мене, а десь зовсім категоричні. У сучасних дітей зовсім інші погляди на життя. Дуже не вистачає чоловічої підтримки, його виважених рішень. Ми зі Станіславом робили все разом, підтримували один одного, жили «душа в душу». Але саме зараз синам потрібна підтримка й розуміння батька. Старший син постійно згадує чоловіка при розмові, нам усім його не вистачає. Діма, навпаки, все тримає в собі.
— Якщо у вас була б можливість зараз звернутися до матерів російських військових, що б ви їм хотіли сказати?
— Пройде час, закінчиться війна, все стане на свої місця. Що ви скажете своїм онукам, хто був ваш син і їхній тато? Окупант, убивця, грабіжник, ґвалтівник? І як вам зараз спиться уночі, в той час, коли в Україні гинуть мирні люди? Ви мовчите… Кров убитих та закатованих українців на ваших руках, адже ваше мовчання вбиває.
А ще хочеться звернутися до українців, котрі живуть у росії. Як можна забути свої корені, родину, землю, де поховані пращури? Чому у багатьох країнах українська діаспора говорить українською мовою, організовують школи, проводять різноманітні заходи українською мовою, а у росії цього не має. Як можна не розуміти, що росія хоче знищити нас, як націю?!
Фото з архіву Оксани Ляшенко
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
