За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
"Я хотів поїхати на фронт і побачити все на власні очі, допомогти, бути корисним і спробувати себе у військовій медицині", – кардіохірург з Чернігова Ігор Венгер повернувся зі стабілізаційного пункту. Він був на Бахмутському напрямку з 25 травня по 1 липня 2023 року.
Суспільне поспілкувалося з лікарем, яке рішення було ключовим для нього, щоб поїхати до стабілізаційного пункту, з якими травмами доводилось працювати, чи планує ще їхати на передову? Де він відчуває себе більше потрібним та як знаходить баланс між роботою та цивільним життям?
Ігор Венгер – кардіохірург з 30-річним стажем у медицині. За сім років роботи саме кардіохірургом провів близько 1500 операцій на відкритому серці.
"Було природнє бажання допомогти тим, чим я можу"
Один із наших співробітників взяв участь у ротації раніше і був на стабпункті на сході нашої країни. Повернувшись звідти, він розказав, як це все відбувається, і що існує певний дефіцит кваліфікованих медичних кадрів. Тому я вирішив для себе, що можу бути корисним, і вирішив взяти участь в одній з ротацій на Сході.
Ротація, у якій був Ігор Венгер на Донбасі. ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
Я був у добровольчому шпиталі. І, звісно, це не було якесь розпорядження чи наказ. Це було моє внутрішнє покликання. І завдяки тому, що є така добровольча організація, яка не потребує мобілізації або призову до ЗСУ, вона надає можливість цивільному населенню допомогти військовим, якраз в тій частині, де не вистачає лікарів ЗСУ. Це такі добровольчі структури як: ПДМШПерший добровольчий медичний шпиталь, Червоний Хрест, міжнародні організації, "Госпітальєри".
Стабпункт на Донбасі. ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
Йде війна з ворогом, який дуже сильний, підступний. Росія в багато разів перевищує нашу країну: і по території, і за кількістю, і по ресурсах. І тому, щоб вистояти в цій війні, щоб здобути перемогу, кожен повинен долучитись. Якщо кожен долучиться, то ми цю перемогу скоріше отримаємо. Тому в мене також було природнє бажання допомогти тим, чим я можу.
"Яким може стати росіянин, якщо він буде жити в Україні"
Я взяв участь у ротації у складі Першого медичного добровольчого шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Для мене це взагалі символічно, тому що я свого часу навчався в медичному університеті імені Пирогова в Одесі.
Я розмовляв з одним із засновників цього шпиталю, Геннадієм Друзенко, і поцікавився в нього, чому саме така назва. І він мені відповів, що Пирогов – це живий приклад того, яким може стати росіянин, якщо він буде жити в Україні. Ми знаємо, що Пирогов якраз і досяг усіх своїх висот, коли жив в Україні: в Одесі, Вінниці (у Вінниці він і похований, – ред.). На теренах тодішньої Російської імперії Пирогов якраз і започаткував військову польову хірургію. Тобто, надання медичної допомоги безпосередньо на полі бою в медичних шпиталях, які були розгорнуті вздовж лінії фронту.
"Щоб потрапити до стабпункту, потрібно пройти навчання"
Для того, щоб потрапити на стабілізаційний пункт, потрібно пройти певне навчання. Є підготовчі курси. Досвідчені інструктори проводять інструктаж: розказують, як правильно поводитись, які треба робити дії першочергово і як допомоги самому собі. Це – накладання турнікетів, тампонування ран, медичне сортування, кому треба допомогу надавати в першу чергу, кому в другу. Близько п'яти днів тривала наша підготовка та інструктаж.
Підготовчі курси перед ротацією. ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
"Задача – стабілізувати стан хворого"
Вузьких спеціалістів не треба на стабілізаційному пункті, тому що сама структура стабілізаційного пункту також криється в назві. Тобто задача – стабілізувати стан хворого, щоб можна було його доправити в шпиталь і там вже надати йому кваліфіковану допомогу. На стабпункті потрібно мати хірургічні навички, навички травматолога, також спеціалісти – анестезіологи, реаніматологи. Ми приймали пацієнта, скажімо так, з нуля, з окопу, з пораненнями, й там вже стабілізували його стан. Потрібно зупинити крововтрату, зробити всі ті речі, які б дозволили подальше транспортування.
Оскільки я хірург, то робив здебільшого хірургічну роботу. Це – тампонування ран, накладання шин при переломах, обробка ран. На жаль, ця війна в більшій мірі не кульова – це війна мін, снарядів, і тому найбільша частина поранених бійців – з тяжкими осколковими ураженнями.
Робота лікарів на стабпункті на Донбасі. ФОТО: Суспільне Донецька область (архів)
Травми, в принципі, однотипні. Це може бути: ураження грудної клітини, ураження живота, органів черевної порожнини, осколки, переломи.
Протипіхотна міна якраз і характеризується тим, що, коли боєць наступає на міну, то, на жаль, це ампутація кінцівки.
"Все залежить від того, в якому стані перебуває фронт"
Періодично ти зустрічаєш знайомих навіть в тих місцях, де ти зовсім не думав, що зустрінеш. Так і в цій ротації були наші земляки. Була одна дівчина, Алла. Я оперував її сина, це вже я дізнався з її слів. У стабпункті вона працювала кухарем (про свою роботу волонтерка розказала в ефірі Українського Радіо "Чернігівська хвиля", – ред.). Також був один хірург з Прилук. Це вже друга чи третя його ротація.
У будь-якому випадку, ми не були на чужині, ми були в нашій країні. Так, це було недалеко від фронту і, може, більш небезпечно, ніж в центральній чи західній Україні, але поряд були всі наші українці, наша нація, наш народ.
Фото зроблене Ігорем Венгерем під час перебування у стабпункті на Донбасі. ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
Канонаду ми чули постійно. Може бути ближче, може бути далі. Було декілька випадків, коли було зовсім гучно, і тоді ми були змушені покинути стабілізаційний пункт на деякий час. Тоді, коли стало більш безпечно, знову поверталися до своєї роботи. Але це все одно не ті умови, в яких перебувають наші бійці безпосередньо на нулі.
Є відносне затишшя на фронті, коли немає атакуючих дій, тоді поранених менше. Коли відбуваються атакуючі дії, тоді поранених стає більше, і відповідно — більше роботи на стабілізаційному пункті. Все залежить від того, в якому стані перебуває фронт. Може бути від декількох пацієнтів до декілька сотень пацієнтів.
"Там відбувається переорієнтація"
Іноді лікарі, які повертаються після таких ротацій, вони вже не сильно хочуть працювати в цивільних умовах. Їх тягне туди знову. Тим паче, що там відбувається переорієнтація, тому що на стабпунктах працюють не тільки лікарі-хірурги, а й реаніматологи, педіатри, гінекологи, які перекваліфікувалися і працюють в цій сфері.
Те, що я бачив вперше, з чим зіткнувся, це викликало певні емоції. Робота лікаря, робота хірурга – це робота з ранами. Може, характер ран різний, і в цивільному житті це одні рани, а мінно-осколкові, вогнепальні – інші рани. Але вигляд крові, він однаковий, що в цивільному житті, що у воєнному.
Баланс між бажанням допомогти та цивільним життям
Якщо обставини так складуться, і я буду потрібний, то, звичайно, я знову поїду до стабпункту. Але, як показала моя ротація і відсутність 35 днів в Чернігові, то кардіохірургічна робота зупинилась. Медичний фронт, який всередині нашої держави, також має місце, і треба надавати допомогу людям, які перебувають тут. Тому, я буду надавати кардіохірургічну допомогу в більшій мірі.
Треба знаходити баланс, між бажанням допомогти на фронті та виконанням тієї роботи, яка покладена на нас тут. Якщо цей баланс буде, то ми будемо працювати і тут, і там. Я хочу, щоб ми швидше перемогли, і всі в нашій країні жили мирно, щоб ми не чули літаків, розривів мін, не бачили поранених і раділи життю. Цього я хочу найбільше. І якщо мої якісь навики та вміння якимось чином це можуть пришвидшити, то я буду тільки радий допомагати.
В мене є собака, я кожен ранок гуляю з нею.
Ігор Венгер з собакою. ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
Також я є членом федерації альпінізму і скелелазіння України, і до війни в нас були регулярні альпіністські виїзди.
Ігор Венгер у горах. ФОТО: особистий архів Ігоря Венгера
Це були гори Карпат, Татри, гори Азії, Киргизії, Казахстану, Словаччини. До 2014 року досить часто їздили в Кримські гори. До повномасштабної війни були плани відвідати Непал, вже навіть квитки купили, але ворог змінив ці плани, та я думаю, що після нашої перемоги ми повернемось і до цього.
"Без патріотизму, віри та бажання ми вже давним-давно б цю війну програли"
Ми спілкувалися з багатьма бійцями пораненими. Хто більше, хто менше поранений. Але вони всі мотивовані. Є навіть бійці, які мають поранення, але не хочуть їхати в шпиталь. Кажуть: "Док, ти мене давай бинтуй, я на фронт, мене чекають хлопці". Це дійсно пробирає до мурашок, до сліз. Ти розумієш, що все тримається на патріотах. Тому що, якщо не буде патріотизму, якщо не буде віри, якщо не буде бажання, ми вже давним-давно б цю війну програли.
Тільки завдяки тому, що є багато патріотів, і таких патріотів, які можуть своє життя покласти за нашу перемогу, за нашу волю, тільки на них це все і тримається.
