За інформацією: Суспільне Чернівці.
Дружини військових з Буковини Ірина Галан та Галина Молдован. Суспільне Чернівці
Три роки тому чоловіки буковинок Ірини Галан та Галини Молдован вирішили піти на фронт. Один долучився до сил оборони на другий день повномасштабного вторгення, інший – через місяць.
Галина намагалася переконати чоловіка передумати, однак зрештою підтримала його рішення. Ірина допомагала коханому збирати необхідні на службі речі, а згодом довелося пояснювати сину, чому не зупинила тата.
Зараз дні жінок минають в очікуванні повідомлень або дзвінків від коханих. Кожна звикла до самотності, але чекають на повернення чоловіків додому – готуються відновити звичне життя або заново будувати взаємини. Суспільне Чернівці розповідає, як змінився побут жінок, поки їх чоловіки на війні, та як підтримують з ними близькість.
Галина Молдован:
"Буде період для того, щоб знову звикати жити сім'єю й парою. Буде важко, але ми чекаємо цього моменту".
Військовий Іван Молдован з дружиною Галиною та сином Тарасом. Фото з архіву Галини Молдован
Галина та Іван разом вже вісім років. У перші години повномасштабного вторгнення чоловік зібрав сумку й чекав дзвінка з центру комплектування. Ця сумка стояла у коридорі понад місяць поки формували групу, до якої Іван мав долучитися. Галина каже, в цей час намагалася вмовити чоловіка не йти на фронт.
"Тут було без обговорень. Я усіма силами намагалася його відмовити, бо це першочергово переживання за життя. Я з дитиною – що мені потім робити? Він бачив біля себе дитину, яка виросте, хотів, аби син не жив у війні й не знав, що таке війна. Це – вчинок чоловіка".
Галина Молдован. Суспільне Чернівці
Відтоді, як Іван сів в автобус й рушив на передову, Галина пів року не могла прийняти це: відчувала злість та нерозуміння того, чому він так вчинив й залишив їх із сином самих. Іван не мав бойового досвіду, а в цивільному житті працював вчителем. Вже потім зрозуміла, що інакше й бути не могло.
"В обох була думка, що, якби він залишився, то у майбутньому нашої сім'ї не було б. Тому все так, як і мало бути. Десь через рік я йому зателефонувала й сказала: "Я тебе зрозуміла. Зрозуміла, чому ти так вчинив". Він відповів, що радий цьому – що я зрозуміла, що той момент був для нього важким. Іноді мені хочеться кричати, що він військовий і захищає Україну. Щодня відчуваю гордість за це", – каже Галина.
Військовий Іван Молдован. Фото з архіву Галини Молдован
За три роки Іван воював, зокрема на Донецькому та Сумському напрямках. Іноді з ним немає зв'язку по кілька днів. Чоловік сам попереджає, коли йому не варто телефонувати. Тому, коли він має бойове завдання, день Галини починається з моніторингу соцмереж.
"Я співставляю дані, коли він виходив на зв’язок. Коли бачу, що хвилин десять тому, то для мене це вже є полегшенням – я вже не переживаю, але дні тягнуться дуже важко. Це – найбільший мій біль, бо наївна жінка питає у чоловіка, скільки його чекати. Він каже: "Місяць". І я у календарику місяць закреслювала. Місяць минув, і що далі? "Ну, пів року почекай". Потім рік, два. Тепер вже не закреслюю", – розповідає Галина.
Відволікатися від думок жінці допомагає син Тарас. Іноді не просто гуляють чи граються, а можуть сісти в автомобіль і кудись поїхати, аби не думати про війну. Галина каже, щодня хлопець прокидається й дивиться на військові шеврони. Перший йому подарував батько, й відтоді Тарас їх збирає.
Син військового Тарас показує на військові шеврони, які зібрав. Суспільне Чернівці
Коли Іван приїжджає у відпустку, сімейні вечори минають у розповідях про різні ситуації, які з чоловіком траплялися на службі. Наприклад, якось розповідав, що цілу ніч під обстрілами замінював генератор, з якого витікав дизель. А коли чоловік на фронті, Галина може надіслати йому повідомлення із запрошенням на каву – це їхня особиста "традиція". Тоді обоє заварюють каву й виходять на відеозв'язок.
"До війни для нас кава була чимось таким інтимним. "Давай зустрінемося на каву" – тоді виходили з роботи і йшли у будь-яке місце. З часом визначили одне місце, де зустрічалися, щоб попити. Це було щось сокровенне. Тому іноді пишу "давай покавуємо", зідзвонюємося й розмовляємо. А як чоловік не може, то п'ю сама".
Сімейне фото військового Івана Молдована. Суспільне Чернівці
30 березня виповниться три роки, як Іван воює. У перший рік йому вдалося двічі приїхати додому, але на один день. У наступні роки вже мав відпустки по 15 днів, зокрема, приїжджав на день народження сина. Галина каже, за час розлуки стосунки змінилися. У побуті жінка звикла були сама.
"Спочатку ми всі були на емоціях. Але після розлуки довжиною у три роки ми відвикли жити разом, як сім'я. Ми знаємо, що ми є одне в одного, маємо дитину й любимо одне одного. Поважаємо й цінуємо, але відвикли. Буде період для того, щоб знову звикати жити сім'єю й парою. Буде важко, але ми чекаємо цього моменту".
Ірина Галан
"Потрібно було пояснити дитині, що це було рішенням тата. Що він все одно б пішов на війну – але з моїми сльозами й скандалами чи з моїми обіймами й поцілунками?"
Військовий Ярослав Галан із сім’єю. Фото з архіву Ірини Галан
Ірина чекає повернення чоловіка з фронту вже три роки. Коли Ярослав на другий день повномасштабної війни готувався долучитися до війська, жінка допомагала йому збирати рюкзак. Каже, він не міг бути осторонь подій.
"Він ухвалив це рішення, а я підтримала його. Постійно казав, що це треба вирішити зараз, щоб це не вирішував, наприклад, наш син. Я не заперечувала, а робила все можливе, щоб у рюзаку було все, й він нічого не потребував", – розповідає Ірина.
Ірина Галан — дружина військового 63-ї ОМБр. Суспільне Чернівці
Водночас рішення батька було важко пояснити старшому сину Даніелю. Хлопець запитував, чому саме його тато на фронті, а в інших дітей батьки вдома.
"Якось він побачив, що військовий веде хлопчика за руку. Він у мене дорослий і стресостійкий, але тоді він дуже розплакався. Злився на мене, що я могла щось зробити, аби тато залишився вдома, що могла його відмовити. Потрібно було пояснити дитині, що це було рішенням тата. Що він все одно б пішов – але з моїми сльозами й скандалами, чи з моїми обіймами, поцілунками й молитвами?".
Зараз Ярослав служить у мінометних військах 63-ї механізованої бригади. За три роки воював у Бахмуті та Чорнобаївці, а також пройшов Херсонський та Харківський напрямок. Отримав декілька поранень та контузій, а один осколок досі залишився в його плечі.
Військовий Ярослав Галан з донькою Даніелою. Фото з архіву Ірини Галан
Наразі чоловік виконує завдання у Серебрянському лісі. Водночас за цей час лише двічі приїжджав у відпустку. Ірина каже, якщо спершу переглядала усі новини з напрямків, де був її чоловік, то зараз це виснажує.
"Я маю бути адекватною, бо у мене двоє дітей. Зараз я їм і за маму, і за тата. Не можу зламатись чи розклеїтися. Найдовше він був без зв'язку сім днів. Коли вийшов, то питали, хто його дружина, бо до них з Києва дзвонили. Я його шукала через усі можливі варіанти. В такі дні живеш від повідомлення до повідомлення. Чекаєш і моніториш все. Це було дуже важко", – каже Ірина.
Військовий Ярослав Галан з Чернівців. Суспільне Чернівці
Зараз Ярослав щоранку надсилає дружині повідомлення, а ввечері намагається сконтактувати по відеозв'зяку. Ірина каже, у розмовах ніколи ні на що не скаржиться, бо знає, що чоловіку важче. Тому завжди повідомляє йому гарні новини, хоча зізнається, що чоловіка їй не вистачає.
"У всьому: у сніданках, у каві. Він мені щоранку робив каву, то я досі не можу таку каву зробити. У побуті – елементарно заправити чи помити машину, відвезти у сервіс. Допомогти ухвалити якесь рішення. Дітям батька дуже не вистачає – це найнестерпніше".
Дружина військового Ірина Галан з донькою Даніелою. Суспільне Чернівці
Коли Ярослав йшов на війну, на столі в кухні подружжя стояв букет жовтих тюльпанів. Ірина говорила чоловіку, що поки квіти зів'януть, він повернеться додому. Не знала, що війна триватиме довго. Тепер перед роковинами повномасштабної війни купує новий букет.
"Я дозволяю собі плакати тільки на самоті. Перечитую усі наші переписки, дивлюся відео. Намагаюся згадати, що останнє він говорив. Маю надію, що у будь-якому разі все буде добре, що він вийде. Заспокоюю себе. Пишаюся ним, бо це – та людина, яка зараз не переховувалася б, не сиділа б вдома й нікуди не тікала б".
Ірина з донькою. Суспільне Чернівці
Дивіться історії жінок у відео:
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
