За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військовий Кирило Тілєєв. Тетяна Тілєєва
За словами Тетяни, Кирило загинув під час мінометного обстрілу. Вона дізналася про це не одразу. Спочатку писала старшині, але він відповідав, що усе гаразд.
"Наступного дня він зателефонував і сказав: "Таню, не стій. Кирила більше немає". Я не могла зрозуміти, про що він мені говорить, крикнула: "Як немає?" У мене була сильна істерика".
"Написав сину, що не повернеться, а мене запевняв, що все добре"
Жінка розповідає, що перед цим мала дивний сон, та хвилювань це не викликало. Але за її словами, у Кирила були передчуття. Чоловік писав багато роздумів про життя, що було для нього не притаманно, і запевняв Тетяну, що все буде добре. А їхньому сину писав інше – про віру в нього і про те, що не повернеться. Жінка дізналася про це вже після загибелі Кирила.
Сім’я Тілєєвих. Тетяна Тілєєва"Останнє його повідомлення було – "Люблю, цілую, обіймаю". Потім я йому писала, надсилала фото, але відповіді не було. Коли дізналася про загибель ще писала: "Доброго ранку. Ти живий, я поїду за тобою". Коли поїхала в Дніпро на впізнання, писала: "Коханий, я поруч". Продовжувала надсилати йому повідомлення після того, як його поховали. На наше свято писала: "Ось і день нашої річниці, а тебе немає".
Тетяна описує Кирила, як дуже талановиту людину. Каже, що він не боявся братися за будь-яку роботу – багато речей вдома зробив своїми руками. Попри те, що мав російську походження, вважав, що має воювати за Україну.
"Він на три четвертих – росіянин, але вважав себе українцем. Коли почалася повномасштабна, казав: "Прийшли в мій будинок, а я буду лежати?"
Військовий Кирило Тілєєв. Тетяна Тілєєва
Спочатку залишався у Чернівцях, але дуже хотів долучитися до десантно-штурмових військ, потайки пішов на співбесіду. Був у тренувальному таборі під Житомиром. Потім його відправили у Донецьку область.
"Коли Кирило надіслав мені перше фото, я подивилася на його очі – це жах. Посивів там. Він ділився буденним. Розповідав, як готував чай, щоби був гарячий, коли всі прокинуться. Я йому кажу: "А мені хто зробить?" Він мені присилає фото з чашкою кави".
Військовий Кирило Тілєєв. Тетяна Тілєєва
"Подарував ковану троянду, як нагадування про вічне кохання"
Тетяна розповідає, що коли їхньому сину було чотири роки, вони з Кирилом одружилися офіційно. Каже, на весіллі здійснила свої бажання – усе зробили самі, вчилися танцювати танго. Пригадує, що категорично не хотіла зустрічатися з Кирилом, зокрема через те, що набагато старша від нього. А він запевняв, що це не має значення.
"Кирило не дуже любив говорити про почуття. Колись він подарував мені ковану троянду і сказав, що це нагадування про його вічне кохання. Зараз вона стоїть у мене біля ліжка…"
Тетяна Тілєєва з кованою трояндою від чоловіка. Тетяна Тілєєва
"Час не лікує, тому вчуся жити із болем"
Після загибелі Кирила день весілля чи його день народження жінка проживає складно і плаче.
"Спочатку у мене був страшенний розпач. Я нічого не могла робити, не виходила на роботу, спала по дві-три години. Вночі обливалася сльозами так, що подушка була мокра. Я не могла зрозуміти, чому його забрав Бог. Не могла прийняти цю ситуацію. Уже минуло більше двох років, а мені здається, що він ще прийде".
Останнє фото, яке надіслав військовий Кирило Тілєєв. Тетяна Тілєєва
Тетяна каже, що вчиться жити з цим болем, бо час не лікує. Вона старалася навантажувати себе роботою, аби засинати від втоми.
"Я лягала і поверталася до нього – до тієї сторони, де він лежав колись. З мене, може, хтось буде сміятися, але мені іноді здавалося, що я відчуваю запах його тіла. Я до цього часу не випрала ту піжаму, в якій він спав останній раз. Не можу це зробити".
Тетяна розповідає, що діти є її підтримкою. Також вона відвідує благодійні заходи та допомагає військовим. Звернулася до психолога, працює зі своїм мисленням. Каже, завдяки цьому стає краще, хоча є періоди, коли складно триматися.
"Після загибелі Кирила старалася зробити все, щоби зберегти пам'ять про нього. Думаю, якщо він має можливість це бачити, то задоволений, що в нього є меморіальна дошка на школі, де він навчався, а також на його честь названі вулиця та провулок у Чернівцях".
В’ячеслав Родіонов
"Його зустріли азовці, до яких дуже хотів долучитися"
Чоловік Тетяни Воронової В’ячеслав Родіонов служив у батальйоні "Азов". Військовий загинув під час виконання бойового завдання у Бахмуті в травні 2023 року.
Військовий В’ячеслав Родіонов. Тетяна Воронова
До ЗСУ долучився на початку повномасштабного вторгнення – після того, як відвіз дружину та дітей з Києва у Чернівці.
"Слава набрав у Чернівцях кровоспинних, знайшов номер ТРО, зателефонував і каже: "Я прибув у коменданську годину потягом Чернівці-Київ. У мене з собою кровоспинні, з якими я йду в наборі". Виявляється, його зустріли азовці. А він якраз дуже хотів до них".
Військовий В’ячеслав Родіонов. Тетяна Воронова
Тетяна каже, що підтримала його рішення, хоча сама не проти була долучитися до війська. За її словами, патріотизм чоловіка привабив її ще у студентські роки, коли вони обоє вчилися у музичному училищі. Жінку дивувало, як хлопець з ультраросійського середовища може бути таким патріотом. До вторгнення В’ячеслав був музикантом – грав на флейті.
У перші місяці служби ділився своїми хвилюваннями.
"Я пам'ятаю його перший серйозний бій. Він мені подзвонив уночі і сказав: "Мені страшно. Ти можеш щось мені сказати?" Я не знала, що говорити. Думаю, що без фізичної присутності слів "Я тебе люблю, я з тобою" було би недостатньо. Я могла сказати: "Чим я можу тобі допомогти?" Вже після його загибелі дізналася, який шлях він пройшов, адже розповідав небагато. Знала лише про Соледар, Бахмут та Запорізький напрямок".
Речі військового В’ячеслава Родіонова. Тетяна Воронова
Жінка розповідає, що фіксувала цей стан завдяки творчості – писала вірші, есеї, намагалася малювати.
"Одного разу я пишу Славку: "У тебе все добре? Мені сьогодні якось дуже тяжко. Я відчуваю внутрішню тривогу. Мене увесь день трусить". А він мені відповідає: "Сьогодні був сильний обстріл". Ментально ми відчували одне одного".
Тетяна Воронова та В’ячеслав Родіонов. Тетяна Воронова
"Заспівала самій собі про загибель чоловіка"
Про загибель В’ячеслава дізналася, коли у благодійному фонді в Чернівцях отримувала речі. Каже, що чоловік "буквально підстелив їй подушки", на які упала після звістки.
"Коли в обласній філармонії було прощання з Левком Дутківським, я виконувала народну пісню. У ній були рядки "Ой, на горі Імбер козаченько там умер, та й умер". Я співала це людині, яка прожила довге життя з музикою. Але мені здається, що я заспівала це самій собі. Відтоді боюся цієї пісні і цих тем".
Тетяна Воронова і В’ячеслав Родіонов на виставі у 2021 році. Тетяна Воронова
Тетяна каже, що після загибелі чоловіка перші кілька місяців були складними. Жінка дуже шкодує, що тоді поруч з нею не було близької людини. Згодом вона присвятила йому виставу "Меланхолійний вальс".
"За рік до вторгнення ми спільно представляли її у Львові. Славко грав на флейті, а я акомпанувала на роялі та читала тексти Кобилянської. Зараз подумала, що варто повернутися до цього задуму. Ця вистава є певним спомином".
Сім’я В’ячеслава Родіонова і Тетяни Воронової . Тетяна Воронова
Жінка пригадує, коли В’ячеслав ще був на фронті, їхнє спілкування стало складнішим, вони вирішили не бути парою, але бачитись заради дітей.
"Зараз я багато вкладаюся у виховання наших дітей. Знаю, що Славко хотів, аби діти могли розвиватися і у мистецтві, і у технічних науках. У цій історії є велика чаша мого власного горя. Але я перестала себе фіксувати на болі. Зосереджуюся на вдячності за його любов, за дітей, за те, що підтримував мене і дав розвинутися, як режисерці та жінці. Перед вторгненням ми придбали житло у Києві, про яке мріяли. Посадили дерево. Ми хотіли встигнути це зробити, ніби спішили жити".Читати ще
Читати ще «Лякає, що кожну втрату сприймають як статистику»: дружина полеглого Героя України про проживання загибелі чоловіка
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
