За інформацією: Суспільне Чернівці.
Ветеран з Чернівців Дмитро Букорос. Фото надав Дмитро.
З офіцерами, які після кафедри, працювати важко
– Служба під час повномасштабного вторгнення – агресивніша, ніж в АТО. Це додає адреналіну й бажання знищити ворога. Але з офіцерами після кафедр співпрацювати важко. Здебільшого вони всі після училища: ще 20 років тому закінчили кафедру й відучилися на офіцерів, на службі як такій не були, але думають, що розуміють службу. А вони не розуміють.
Ти вже маєш бойовий досвід й розумієш, як можна покращити обстановку на завданні чи позиціях, а вони: "Команди не було, не можна".
Чотири дні просив направлення у госпіталь
– Під час евакуації побратима я отримав травму: не помітив вибоїну після міни й ступив у неї. В хребті щось сильно запекло. На адреналіні я ще йшов далі, думав про те, що потрібно повернутися до хлопців. Так було два дні. А потім з'явилася слабкість й ноги відмовили.
Коли мене евакуювали у безпечну зону я ще чотири дні "бігав" до керівництва, щоб мене доправили в госпіталь. Фотографували форми, робили все як за протоколом. Згодом мені прийшов наказ на звільнення за сімейними обставинами. Я, коли зрозумів, що мене не переведуть в іншу бригаду, то подав документи про це, бо мій тесть та батько мають інвалідність.
Думав, що так звільнюся й повернуся в ЗСУ. Але піти знову на службу не вийшло – не витримав хребет.
Ветеран з Чернівців Дмитро Букорос. Фото надав Дмитро.
8 місяців чекав висновку ВЛК, щоб отримати виплати
– З хребтом я мав проблеми ще у 2015-16 роках, а під час повномасштабної війни було більше навантажень. Тепер у мене від коліна до таза все заніміле. Ще "заробив" контузію та глаукому.
Виплати надаються за три місяці після служби, а у мене пройшов вже понад рік. Їх не так легко отримати: я вісім місяців чекав висновку ВЛК, а потім ще три місяці дозбирав документи для МСЕК. Були нюанси з відсутністю довідки про обставини травми. Телефоном мені сказали, що немає бойового журналу і записів. А, щоб отримати їх, треба проводити внутрішнє розслідування. З цим стикаються багато поранених військових.
Загалом мені сказали, що з неврологією не маю нічого важкого, тільки через колінні суглоби дещо змінився рух під час ходьби. Щодо глаукоми, то сказали, вона не лікується. Визнали придатним до служби й не призначили групу інвалідності.
Нікому не каже, що ветеран
– У розмовах я не говорю, що ветеран. Є відчуття дискомфорту. Людина все одно не зрозуміє теми твоїх розмов і формулювання, бо я, коли поспішаю щось сказати чи нервую, то починаю затинатися.
Є теми, через які вмить дратуюся. Наприклад, ніхто не хоче усвідомлювати, що у 2014 році все почалося з того, що: "Ми будемо захищати російськомовних". Це все дуже швидко забулося. Як і після повномасштабного вторгнення.
На службі не зважаємо на мову, бо людина намагається розмовляти українською. Був російськомовний військовий, який казав, якщо хтось отримає поранення, то він про це прокричить. Але я йому казав, щоб робив це українською мовою, бо поранений солдат в паніці може почути російську мову й відкрити вогонь по ньому. Коли його поранили, звав на допомогу українською.
Йому було складно, десь з нього підсміювалися. У телефонних розмовах з рідними він розмовляв, як хоче, але здебільшого старався розмовляти українською. Людина пробує щось змінити, багато хто пробує вчити. Зазвичай, тобі легше розмовляти з людиною, коли ти чуєш українську. У тилу такого не відчувається.
Дмитро у цивільному житті. Суспільне Чернівці
Найбільша маячня – питання: "Чи ти вбивав"?
– Коли людина в тебе це питає, то це викликає сильну агресію. "Як там? Що там?". Та йди й подивися, я тебе за руки не тримаю. Можу тільки допомогти доїхати. Подивишся, то можна буде повернутися назад, якщо повернешся. Але йди – спробуй подивитися.
З побратимами ми можемо щось обговорювати, з чогось сміятися, але з цивільними вже ні. У розмовах ветеранів та військових немає меж. Говоримо про все, що турбує, бо найнеобхіднішим для нас є можливість виговоритися. З психологами це не так, бо його завдання – запитати так, щоб людина говорила. Особисто мені було некомфортно з психологами, я дуже швидко починав агресувати.
Ще можу говорити про війну зі своєю дружиною. Розповідаю їй все, що мене турбує, бо, якщо це накопичувати, то моя нервова система перевтомиться. Не хочу агресії в її бік.
Після АТО уникав людей
– Я з дитинства мріяв бути військовим, але після інтернату нелегко потрапити у військове училище, тому не пішов вчитися на офіцера. Призвати мене не могли, бо за документами я був знятий з обліку. Через це в АТО я пішов як доброволець. Служба мені сподобалася. Служив в артилерії на Луганському напрямку.
У 2016 році мене звільнили, бо потрібно було оперувати хребет. За три місяці я хотів повернутися у військо – мені не сподобалося цивільне життя. Але через стан хребта військові частини не хотіли мене брати, бо не зміг би досконало виконувати завдання.
Пів року я винаймав квартиру якнайдалі від дороги та людей. Без телевізора та радіо, мав лише телефон. Кермував пікапом з кавовим апаратом – на цій роботі не було графіку, тому міг працювати, скільки дозволяла психіка. Тоді був запальним й схильним до агресії.
Не міг довго перебувати в одному місці, а гуляти ходив переважно вночі, коли вже було темно.
Ветеран з Чернівців Дмитро Букорос. Фото надав Дмитро.
Звик до адреналіну
– Допомогла музика – переважно реп. Й дотепер слухаю: на роботі чи по дорозі додому, бо вдома вже ні – живу у панельному будиночку, де все чути, й вдома маленька дитина.
Головне знайти музику, яка може тебе заспокоїти, не викликає агресії й не додає адреналіну. Бо я звик до адреналіну, який ми військові відчуваємо на фронті, а тут його важко знайти. Через це я ніби непосидючий черв'як. Намагаюся замінити це активною їздою. Ходжу на картинги. Знайомі пропонували стрільбу на полігоні, якщо важко адаптуватися, але мені вона вже не допомагає.
Коли розумію, що зараз спалахну й відчуваю агресію – така буває навіть вдома – то відразу йду спати або покурити. Можу "залипнути" у телефон чи в телевізорі, щоб відволіктися. У нас є такі "коробочки" в голові, куди ми заходимо, а там нікого немає. Збоку дивишся – людина нерухома, лише думки.
Алкоголь послаблює стриманість
– Через півтора року після служби в АТО я почав вживати алкоголь. Я нікому не рекомендую вживати алкоголь, бо він послаблює стриманість та посилює агресію. Якось я наробив лиха й абсолютно нічого про це не пам'ятав. Таке було двічі, й опісля я чотири роки не вживав алкоголь. Але через це моя нервова система перевтомлена: не можу виспатися, але й довго спати теж. Вистачає 5-6 годин сну, а організму хотілося б більше. Тепер я в постійному тонусі.
Знову пішов би на фронт
– До повномасштабного вторгнення я почав будувати сім'ю, а вже під час – одружився. Дружина не забороняла мені йти у військкомат. Знала мій характер: якщо я щось вирішив, то інакше не буде. Вона підтримувала мене. Шукала бронежилети й де пошити форму на замовлення.
Якби я мав більше здоров'я, то ще раз би пішов на фронт. Дружина трохи розчарується від цих слів. З 2014 року у мене є бажання щось змінити, виправити помилки наших батьків. Коли я повернувся зі служби, в мене народився син. Йому вже чотири місяці. Завдяки йому в мене з'явилося ще більше сил й бажання воювати.
Читати ще
Читати ще “Впав, побився, але пішов далі”: історії військових на протезах, які піднялись на Протяте Каміння на Буковині
Читати ще «От я в центрі Суджі». Історія керівника фонду, який зібрав пів мільйона доларів для бійців на Курщині
Читати ще «Про вагітність я дізналась під Бахмутом». Історія військової з Буковини Тетяни Павлюк
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
