Військовослужбовець Анатолій Гладкий родом із Чорнобаївщини. З 2012 року він був на строковій службі. Потім з 2016 по 2019 рік був на контракті в ППО. У свої 29 років чоловік вже був на війні, отримав поранення та пройшов російський полон. Своїми спогадами про це вперше він поділився зі ЗМІ.ck.ua.
У зону бойових дій військовий потрапив у серпні минулого року. Воював з окупантами на Херсонському напрямку біля Нової Каховки. У жовтні під час прориву оборони противника на танках він, разом із побратимами, потрапив під ворожий обстріл. Там їх і взяли в полон.
“Їх сили перевищували наші. Після того як мій танк було підбито, в мене пропав зв’язок з екіпажем, командир танка не зміг давати мені команди. Поки ще танк “був на ходу”, я включив задню передачу і почав рухатися назад. Потім він зупинився. Я виліз і кинувся рятувати своїх, повідкривав люки. Вони сиділи непритомні”, — згадує Анатолій. “Я намагався привести їх у свідомість і вони відкрили очі. А тоді біля мого танка розірвалася ворожа міна і мене поранило. Я ще зміг заповзти під нього, там і знаходився… Лежав десь годину, може дві, думав, що вже все — прийшов мій кінець”.
Уламки розірваної міни пробили йому легеню, зламали ребра, які потім, за словами військового, так і зрослися.
“Коли я лежав під танком, командир ще відстрілювався. Але вже було чути голоси… Все ближче і ближче.
Підійшли російські солдати і сказали: “Здавайтеся, а інакше ми вас застрелимо”. Нам довелося здатися і так я потрапив у полон. Наших змусили нести мене на покривалі, а хлопці, що ходячі, йшли на їхні позиції. На місці мені щось вкололи, приїхала евакуаційна машина і відвезли десь. Були пересадки. Нам позав’язували очі, познімали часи. Все. Навіть берці позабирали і сигарети”.
Військового відвезли до шпиталю, а доля побратимів залишилась для Анатолія тоді невідомою.
“Я був у їхньому госпіталі доки мене підлічили. Ми дізналися, де ми перебуваємо в полоні пізніше. Нам сказали лікарі в Криму в шпиталі. Поряд з нашими військовими були й росіяни.
Він згадує, що неодноразово чув погрози та страшні історії від українських військовослужбовців, які проходили тортури та відчули, що таке російський полон.
“Я знав, що потім потраплю в табір для військовополонених. Там хлопці були, що раніше потрапляли в госпіталь. Тоді їх перевозили в камеру, там калічили і ті знову потрапляли в госпіталь. Вони такі історії розповідали, що я і не хотів нікуди з того госпіталя їхати. У шпиталі я весь час лежав, не вставав. Нам казали, що поранених перших обміняють, повинен бути обмін. А потім щось не вийшло. Ми думали тільки, щоб не відвезли і не закатували”, — згадує чоловік.
“Там, коли мене з реанімації перевели, я побачив ще двох своїх чоловік. Я зрадів аж чуть не плакав. Вони були раді мене бачити, а я їх, бо ми не знали хто де і чи хтось ще живий. Решта були у тому таборі. Деяких з них взяли в полон в той же день, і забрали туди (в камеру, де тримали військових — Ред.), а мене в госпіталь, то до них гірше ставлення було. А інші ще три дні ганяли по посадках, але таки потрапили в полон теж”.
У госпіталі захисник пробув місяць, після чого його перевезли у камеру до всіх інших. Серед них Анатолій побачив і своїх побратимів, доля яких для нього була невідома раніше. Це була чи не єдина радісна мить. За його словами, місце, у якому він провів два тижні, було як в’язниця із фільмів.
“Там в камері всі були поділені на групки. Водили на допити. Я сказав їм, що не був в АТО, але якби сказав, що був, то було б гірше”.
Військовий каже, що на допитах до всіх ставилися по-різному. Йому ж пощастило більше. Він був поранений, тому його не чіпали. Лише водили допитувати і повертали знову до камери.
“Нас вивели, ми їсти забрали, знову вивели. Тоді ми мили посуд чи йшли на перекур. Але сигарета була одна на 40-50 чоловік. Сиділи закриті”.
Вже за два тижні військовослужбовця відвезли на обмін, у який він до останнього не вірив.
“Приходить охоронець. Назвав моє прізвище і ще одного хлопця. “Збирайте речі!”, — каже. Ну ми вже думали, нас будуть далі перевозить по таборах, по тюрмах. Приїхали їхні конвоїри, ВАЗік такий для зеків. Нас обшукали, в наручники і посадили. Їхали вночі. Очі зав’язані. Почули літаки і щось про Таганрог. Думаєм, ну все, точно “на лагеря”… Тоді посадили в літак грузовий.
Пов’язки були, але я трохи бачив. Дивлюся, наче як в госпіталі, взуття знайоме і голоси. Ми почали між собою перешіптуватися: “Пацани це ви? Це ви?”. Тоді один з них сказав: “ На обмін їдем”. Коли нас привезли, то ми до останнього не вірили, доки з їхнього у свій автобус вже не пересадили. Ніхто не казав куди ми їдем. Було страшно. Думаєш чи на розстріл їдеш, чи куди. Вже як під’їжджали до кордону аж тоді познімали пов’язки”.
Обмін військовополонених відбувся 1 грудня 2022 року. Тоді Анатолій повернувся на підконтрольну Україні територію.
“З рідними я говорив 18 жовтня, а потім аж 1 грудня, коли обміняли. Вони не знали де я і чи я живий. Тоді дзвониш і комок у горлі. “Алло” і нічого не можеш сказати. Батько кричав “Толя, це ти, це ти?” А ти нічого не можеш вимовити… Потім вже сказав — живий. Мене потім знову перевели в госпіталь, далі по лікарнях, операція. Спочатку хлопці возили на інвалідному візку. Згодом на палиці почав ставати, бо курити хочеться, то треба самому бігти”, — сміється. “Тоді були зламані ребра, пробита легеня, кишка випала. Ребра так і зрослися, а в животі зараз сітка. Ще продовжую далі лікуватися.”
Говорить, що коли повернувся — помітив, що змінився. А у снах досі бачить війну.
“Я став більше асоціальним, самому по собі бути. Війна сниться майже кожен день. Постійно сниться, коли в полон беруть і самі бойові дії. Спочатку вдома взагалі спати не міг. Засинав, коли вже світало. Просто буває сидиш, думаєш про щось, а воно само приходить (думки про війну — Ред.)”.
Зараз він планує знайти роботу, проте, зізнається, що зробити це йому складно після наслідків поранення. Хоче працювати, щоб забезпечувати родину.
“В мене була вагітна дружина поки я був у полоні, потім я повернувся і ми одружилися. Тепер уже сім’я”, — розповів Анатолій Гладкий.
У своїй публікації ми не вдаємося до деталей, які можуть зашкодити під час воєнного стану. Тож, повну історію нашого героя ми зможемо опублікувати тільки після Перемоги України.
Аліна Косменюк
