Фото: EPA/UPG Баба та її попередники
Скільки існувала радянська влада, стільки вона намагалася «зламати через коліно» історичну містобудівну структуру Києва, передусім змінити систему домінант. Бо споруди, що домінують у містобудівній композиції, споконвіку вказують на те, хто в цьому місті головний. Ну не може бути «мазепинське» бароко головним у столиці радянської України! Підірвали частину храмів – не допомогло. Тож у 1930-ті рр. оголосили конкурс на проєкт Урядової площі, яка зайняла б акурат археологічну зону історичного міста Володимира-Ярослава. Серед усього кошмару тоталітарних фантазій, що перемогли в конкурсі, нас цікавить величезна статуя Леніна, яка мала піднестися на місці верхньої станції фунікулера. А сам фунікулер мали замінити на гігантські сходи аж до Дніпра. Вийшло чудово: Ленін знищив би містобудівний ефект Андріївської церкви та вцілілих храмів на Подолі. Але то якщо дивитися з Дніпра. А на горі Урядова площа була призначена для парадів та інших ідеологізованих масових дійств (у Нюрнберзі, між іншим, нацисти створили подібний простір для своїх збіговиськ). І цікаво виходило: демонстрація трудящих мала йти або у, скажімо… спину Леніну, або від неї. Ні, якось неправильно. А якщо боввана поставити спиною до Дніпра? Теж не годиться. Історичний ландшафт Києва зіграв з комуняками злий жарт.
Поки Леніна крутили туди-сюди, почалася Друга світова війна. Але не встигла вона закінчитися, вигулькнув новий проєкт, щоправда, лише ескізний. У 1946 р. запроєктували станцію метро «Дніпро». Над місцем, де колії виходять з пагорба на міст, піднеслася величезна постать Сталіна. Автори допетрали, що їхній головний ворог – київський ландшафт, і вирішили його побороти. На кресленику замість пагорба – величезна вирва, на око десь від заводу «Арсенал» аж до самісінької лаври. Невідомо, чи грошей забракло, чи вирішили не наражати на несподіванки підприємство ВПК, але проєкт не реалізували.
А от третя спроба спотворити історичний ландшафт таки вдалася. На піку брежнєвського застою і у процесі розкрутки міфу «Перемога у Великій Вітчизняній війні» збудували Залізну Бабу, про яку сьогодні стільки балачок. Автором ідеї був перевірений режимом Євген Вучетич, творець цілої низки канонічних монументів тоталітарної доби, включно з пам’ятником радянському солдату в берлінському Трептов-парку та Батьківщиною-Матір’ю у Сталінграді-Волгограді. Ніде правди діти, це видатні твори пропагандистського тоталітарного мистецтва. Але Вучетич помер ще на початку проєкту, його місце зайняв такий самий творець тоталітарних монументів, тільки республіканського масштабу – Василь Бородай. Його скульптури також були талановитою пропагандою, але Залізну Бабу вдалою назвати важко: навіть у брежнєвські часи, коли її вже звели, фахівці нарікали на ялову композицію і примітивність форм. Зате на взаємодію з містом і ландшафтом автори меморіалу вирішили просто наплювати: поставили обличчям до Дніпра, та й по всьому. Ура! Нарешті радянський символ перевищив головну домінанту мальовничого дніпрового берега – лаврську дзвіницю.
Нічого, що половина центру Києва відтоді милується залізною с…кою, а мікрорайон позаду Баби почали називати Зажоп’ям. І вже тоді жартували, що тітка підняла свій меч у бік Москви.
Нічого нового нині не вигадали. А ще народ усе зрозумів про формування міфу «Великої Вітчизняної війни» (тоді ще лишалося чимало ветеранів битви з нацизмом), і коли на площі Перемоги поставили здоровецький обеліск, у місті жартували: «То для Баби «хлопчика» підходящого знайшли. Як би то їм зустрітися?»
Кияни зненавиділи Бабу від початку, тож у 1990-ті всерйоз обговорювалися можливості її демонтажу. Це була геніальна популістська ідея, бо того, хто прибрав би страшний монумент, обирали б мером довіку. Виявилося, що одоробло краще не чіпати – лесові ґрунти, на яких його звели, нестійкі, у пагорб залили невідь скільки рідкого скла, щоб твір тримався вертикально (спочатку скульптура ще й хилилася від вітрових навантажень). І якщо виникнуть пов’язані з демонтажем вібрації, то у Дніпро сповзе не тільки Баба, але й найдавніша частина лаври (пам’ятки ЮНЕСКО). До того ж постаментом гігантської скульптури слугує музей, який не хотілося руйнувати. Тобто не треба розповідей щодо прокомуняцьких чиновників, які старанно зберігали тоталітарну спадщину.
Фото: EPA/UPG
Дещо про тоталітарне мистецтво
Тоталітарні держави ХХ ст. намагалися «скасувати» модерністське мистецтво свого часу і замінити його єдиним «правильним» стилем. І це були не просто прояви особистих смаків диктаторів, а цілком свідома політика боротьби з вільним мисленням і свободою творчості – разом з придушенням усіх інших свобод. Мистецтво мало перетворитися на пропаганду. І перетворилося. У фашистській Італії до тих, хто не підтримував генеральну лінію, ставилися доволі поблажливо. А от у нацистській Німеччині всі строкаті напрямки модернізму оголосили дегенеративним мистецтвом і знищили величезну кількість творів не тільки з музеїв, але й приватних колекцій. У СРСР не тільки нищили твори (на щастя, хоч щось залишилося від українського авангарду), але й розстрілювали митців – доля художників Михайла Бойчука та Василя Седляра, архітектора Дмитра Дяченка є сумним свідченням радянської «культурної політики». Натомість у совку вигадали так званий творчий метод соціалістичного реалізму (соцреалізму), яким і керувалися митці впродовж півсотні років.
Коли говорять про тоталітарне мистецтво, якось забувають про глядачів, на яких воно активно впливало. Так от, фашизм існував десь двадцять років, нацизм – менш ніж півтора десятиріччя, а СРСР душив усе живе понад сімдесят років.
У італійців і німців заборони в царині мистецтва з’явилися і зникли упродовж життя одного покоління, у СРСР люди кілька поколінь не бачили інших художніх практик, окрім соцреалізму, він ліз у очі навіть тим, хто взагалі мистецтвом не цікавився. Таким чином сучасний український масовий глядач не сприймає нічого, крім соцреалізму, навіть коли є переконаним противником совка. І бабисько з ножиком усім закономірно подобається і нині. Варто було б спрямувати зусилля Міністерства… та інформаційної політики на роз’яснювальну роботу щодо пам’яток соцреалізму. Тобто сформувати певну інформаційну політику, яка присутня в назві. Але ні.
Небезпечний прецедент
І чого так сваритися через те залізне бабисько? Радянський герб очі не муляє – ну і гаразд. Чи хтось, може, проти тризуба? (Останнє питання ставиться із загрозливою інтонацією). Та ні, добре нарешті позбутися радянського герба. Проблема (і чимала) в іншому. От просто зараз ми замість декомунізації вписуємо радянський, даруйте на слові, дискурс у контекст незалежної України, що бореться за виживання.
Фото: EPA/UPG
Усі балачки про «українськість» Баби і якийсь там грецький хітон на ній – від лукавого. Це витвір тоталітарного мистецтва з усіма сенсами, що за ним стоять. Закінчений твір, який неможливо змінити, як неможливо сконструювати для нього нову символіку, що перекреслила б ту, яку вклав автор.
Спроби вигадати «нову міфологію» для Баби марні, бо мистецький твір діє на глядача своїми засобами виразності – формою, кольором, композицією, і йому начхати на те, як його будуть описувати. До того ж спроба трактувати словами об’єкт, намагаючись перебрехати (даруйте, це так) те, що бачимо очима – з арсеналу радянської пропаганди. Тож у себе в голові ви можете мати Бабу у віночку і вишиванці, але в реальному житті вона так і залишиться твором тоталітарного мистецтва з усім відповідним смисловим навантаженням. Замість розпрощатися із соцреалізмом (і його естетикою, і його сенсами), ми вперто тягнемо тоталітарне минуле в майбутнє.
Створено гидкий прецедент – тепер, здається, можна будь-який тоталітарний твір оздобити національною символікою і вважати його досягненням сучасного українського мистецтва. І наш бідний масовий глядач ніколи не звикне до інших форм, окрім тоталітарних, тоталітаризм житиме в головах з покоління в покоління. Існує ще одна загроза. Коли у СРСР старанно формували культ «Великої Перемоги», всюди понабудували страшнючих меморіалів полеглим, від яких віяло казенщиною і нудьгою. Нині Україна оплакує величезні жертви у війні з Росією. Після нашої Перемоги треба буде зафіксувати пам’ять про полеглих – і військових, і цивільних. І тут є ризик отримати по всій країні купу меморіалів радянського зразка (на них ще й можна буде попиляти чималі бюджети). Таким чином тоталітарне мистецтво отримає право на подальше існування, а соцреалізм так і залишиться в головах людей. Декомунізація не відбудеться ніколи.
Фото: EPA/UPG
Що робити?
Насправді інформаційні зусилля, що їх нині докладають, аби нострифікувати фатальну Бабу, якої неможливо позбутися, можна було б спрямувати в корисне русло. Потрібно було б зняти радянський герб і залишити порожнім поле щита, а далі роз’яснювати широкому загалу, що не так із тоталітарним мистецтвом і що насправді символізує його фізично найбільший в Україні витвір. Ну і про весь ансамбль – з його мегаломанією, побєдобєсієм і рештою скульптурних творів – теж потрібно говорити відкрито. Інформація безпосередньо біля пам’ятки, експозиція всередині музею, тексти на різних інформаційних ресурсах, путівники, різноманітні просвітницькі акції могли б допомогти. Але ні, у нас обрали шлях брехні – за радянським зразком.
Пригоди столичних топонімів. Текст Катерини Липи
У 2015 р. ми з колегами читали лекції в Нікополі і реготали з тамтешнього пам’ятника Леніну. Поки бовван чекав на демонтаж, місцеві дотепники розфарбували його: жовті штанці, синеньке пальтечко і кепочка, ще й жовтий тризуб на грудях. Хто б міг подумати, що за кілька років у столиці цей жарт перестане бути жартом?
Фото: надано авторкою
Катерина Липа, журналістка
