Військовий на позивний Бак. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін
Як дістав перше поранення
Нам тоді потрібно було зробити спостережний пункт і закріпитися там на певний час — доки не підійдуть наші основні сили. І вийшло так, що, підходячи вже до точки, де це все мало бути, ми потрапили під мінометний обстріл.
Так сталось, що ми відлежалися, доки закінчиться сам обстріл. Я піднявся перший — і пролунав вибух недалеко від нас. Я отримав осколок у руку. Зразу ж впав на тому ж самому місці, наклав турнікет, почав перевʼязувати рану. Хлопці піднялися, допомогли мені.
І з того ж самого місця, де ми стояли, ми так відійшли буквально метр — і ми ще й розтяжку зачепили. Потім мене евакуювали ще екстремальніше, ніж ми заходили на ту стежку. Усю дорогу нас крив міномет і артилерія — допоки ми не дійшли до точки евакуації. Потім човном мене евакуювали — річку форсували. І на тому березі річки мене вже медики зустріли.
Поранення у військового. Фото з особистого архіву військового
"Знайшовши для себе місце в 25-й бригаді, я перевівся сюди"
Після цього 2024-2025 рік батальйон перейшов на Сумський напрямок. Задачі так само були різнопланові. Але на той момент для себе я прийняв рішення, що хочу змінювати підрозділ і батальйон.
Знайшовши для себе місце в 25-й бригаді, я перевівся сюди. Спершу був на посаді оператора БпЛА, після цього восени цього року став командиром екіпажу безпілотних систем в підпорядкуванні маючи екіпаж, ми вже безпосередньо виїжджали на виконання завдань. Після нашого останнього виїзду в мене змінилась посада — став помічником керівника БПС.
Про евакуацію вагітної жінки з Покровська
Це було у вересні минулого року. Я тоді на позиції перебував чотири місяці. І на той момент війська РФ вже дуже інтенсивно підтягнули свої БпЛА підрозділи. Ми розуміли, що машина заїхати нас не може забрати, — потрібно виходити пішки.
Вже підходячи до хлопців, де ми мали перечекати подальших розпоряджень, на нас виходять по радійці і кажуть, що "на тебе ще чекає евакуація". Але ніхто не уточнив, що вона вагітна буде.
Ця пані Анна, я її на все життя запам'ятаю. Вона з велосипедом, із речами — і йде швидше, ніж ми. Я думаю собі: якщо вона зараз почне народжувати в полі, що я буду робити? Це єдине, про що я тоді молився. І на пів шляху в полі нас перехоплює дрон. Я думаю: "Ну, все". Я так ще повернувся до неї, а вона стоїть, їй взагалі байдуже, що там літає. Вона йде собі з тим велосипедом і все.
Я розумію, що я в броні і можу якось повернутись, якщо буде атака, перевести цей вогонь. Але, слава Богу, FPV вибрав за ціль собі — мопед їхав по дорозі. Слава Богу і той мопед тоді проїхав, і той дрон заглушив мабуть РЕБ. Ну, і ми нормально вийшли.
Про те, як опинились в оточенні
Війська РФ почали більшими силами заходити в сам Покровськ. У якийсь момент нас залишилось двоє екіпажів — мій і ще екіпаж нашого батальйону.
Ми з моїм пілотом потрапили в засідку. У нас закінчилась вода, а через будинок від нашого був колодязь. Узгодивши це питання з нашим керівництвом, ми вранці по "сіряку" вийшли, щоб набрати води. І вийшло так, що нас вже чекали. Біля підʼїзду я бачу, як відкривається він, нам кажуть наш пароль, ми відповідаємо. І нас, грубо кажучи, на дистанції 5 метрів починають розстрілювати.
Я не знаю, що це відіграло, чи Божа милість, чи якісь моменти бойового досвіду: я відскочив убік. Я побачив, що пілот зразу впав, і в мене до останнього була думка, що він, можливо, прикидається, чи поранення в нього, чи щось. До останнього сподівався, що вони розвернуться і підуть, але вони підійшли і впритул розстріляли пілота.
У мій бік не пішли, там були невеликі кущі, але густі. Вони кинули гранату, вона перелетіла мене, причому так, що мене не зачепило ні уламками, ні вибуховою хвилею… Я підірвався, побіг назад до нашого підвалу. Доповів уже про все. Ми розуміли, що ворога тут більше, ніж ми собі уявляли до цього.
Буквально за тиждень-два ми вже в повному оточенні були. Вони були абсолютно всюди — у кожному будинку поряд. Але при цьому нам більш як два місяці вдавалося працювати. Ми літали, ми давали розвідку. Причому таку розвідку, що палили і техніку противника, і особовий склад. Причому особовий склад у шаленій кількості.
Я памʼятаю свої емоції — плакати хотів, коли ми вийшли і нас евакуювали на стабпункт. В оберіг вірю, у мене оберіг жінка. Від неї невеличкий оберіг. Де б я не був — він завжди зі мною.
Оберіг, який подарувала дружина. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін
Що найважче для військового та що мотивує
Морально найважче — це те, що вдома чекають. Те, що ти проживаєш на позиціях, для тебе це щось буденне. Ти таку профдеформацію проходиш, що це твоя реальність. Ти звикаєш. Найважче розуміти, що вони переживають. А з іншого боку, коли ти думаєш, що ніхто за тебе не переживає — ще важче.
Коли російські військові вмирають — оце прям мотивує. Ну, насправді дуже мотивує бажання, щоб швидше все скінчилося. Хочеться самому жити в мирі, і сімʼя, щоб у мирі була. Брат підростає і щоб не довелося після мене їхати (на війну — ред.). Я з того покоління, які у 2014 малювали малюнки військовим, а зараз сам отримую від діток те саме. І не хочеться, щоб це все передавалося дітям.
