За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Євген Дикий. Суспільне Тернопіль
У Тернополі до 31 травня діяла виставка "Україна в Антарктиці: дослідження і незламність". Тут представили 27 репродукцій фотографій, які зробили українські дослідники. Відкривав виставку директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий. В інтерв’ю Суспільному він розповів про свій шлях в науці, роботу полярників, наукові відкриття української експедиції та те, як можна потрапити на станцію "Академік Вернадський".
Над чим працювали останнє десятиліття українські науковці в Антарктиді?
Справа в тому, що тут дійсно часто доводиться пояснювати людям, що на превеликий наш жаль, зараз наука не така, як була в XVII столітті. Коли ти поїхав в експедицію і наробив відкриттів, бо просто там до тебе ніхто не був — все, що ти побачив, то є відкриття. Зараз, на жаль, це працює не так. Набагато, скажемо так, сумніше але потужніше. Тому насправді найважливіше, що ми робили там останнє десятиліття, це якраз така кропітка непомітна робота. Накопичення цих неперервних рядів спостережень, є насправді найціннішим з того, що взагалі ми маємо. Наприклад, із клімату в нас взагалі найдовший ряд спостережень в усій Антарктиді. Він розпочатий ще британцями в 1947 році, а в останні 30 років його продовжуємо ми. Відповідно, жодна сучасна кліматична модель без цих даних, в принципі, не може обійтись.
От, як з озоновим шаром. Це дуже давнє відкриття, так звана озонова дірка, про яку всі в школі чули. Але не всі чули, що її відкрили саме на нашій станції. Ще, звичайно, в британський період. І, відповідно, ми разом зі станцією перебрали на себе цю озонову вахту. Фактично, саме за нашими даними людство з'ясовує, чи спрацювали багатомільярдні інвестиції, які пішли у відмову від фреонів і заміну їх іншими речовинами, спрацювало воно чи ні. Озоновий шар від відновлюється чи ні. Оце ми це спостерігаємо.
До речі, спойлер. Хоча насправді, щоб казати це твердо, треба ще 10-20 років спостережень. Але тенденція достатньо вже чітка, — дуже повільно, але все ж таки озоновий шар відновлюється. Здається, це все ж таки перший випадок в історії людства, коли змогли не тільки напаскудити, але й виправити. От гарний прецедент.
Тому найцінніше, що ми там робимо, — це саме оці неперервні ряди рутинних спостережень. Пам'ятаєте 2020 рік, коли весь світ дивився на екранах, як палають ліси в Австралії? Так от, це явище відбувається внаслідок аномального потепління у верхній в стратосфері. Це не глобальне потепління, про яке ми частіше говоримо, це приземний шар. Там взагалі дуже холодно, але інколи там на кілька градусів стає тепліше і далі запускається цілий каскад подій. От в підсумку такі аномальні посухи, спека жахлива і так далі. У 2021 році наші українські науковці на основі 40-річних спостережень на станції "Академік Вернадський" нарешті зробили модель, яка дозволяє хоча б за півроку це передбачити.
Так, змінити нічого не можна. Але уявляєте, якби австралійці за півроку знали, що це буде, наскільки меншими були б втрати насправді, як вони б могли до цього підготуватись. От тепер така можливість є. Але бачите, як це працює — 40 років рутинних спостережень, а далі правильне осмислення, правильна модель і мільярдна економія в майбутньому. Тому загалом наука зараз частіше працює так.
Про кого з сучасних українських науковців вам би хотілося зараз згадати?
Минулого року в Антарктиді працювали дві наші чудові науковиці. Світлана Краковська — це така, можна сказати, ветеранка нашої науки і нашої Антарктиди. Вона була ще в одній з найперших українських антарктичних експедицій. І її аспірантка Анастасія Чигарьова. Вони запускали на Вернадському радіозонди, такі повітряні кулі, які піднімались достатньо високо, десь на 20 кілометрів. І на них були всілякі хитрі датчики, які профілювали різні параметри атмосфери і скидали на Землю цю інформацію. Така ж робота одночасно робилась на кількох інших іноземних станціях і в цьому був весь сенс якраз, що це робилось саме синхронно, це було частина одного великого міжнародного експерименту. І в результаті вдалось знайти абсолютно новий механізм, який прискорює глобальне потепління, механізм, якого раніше не знали.
От нас весь час дивувало, чому так швидко тануть льодовики Антарктиди? Ну ми знаємо, що в Антарктиді взагалі швидко тепер теплішає. У нас середня річна температура на Вернадському за час спостережень піднялась на 4°. Якщо ми говоримо про середню річну, то 4° — це різниця між Україною і Фінляндією, уявіть собі. Але все одно це не пояснювало, чому настільки швидко тане крига, яка мільйони років там пролежала. Тепер відомо. Знайшли абсолютно новий механізм, який називається "Атмосферні ріки".
Уявіть собі, глобус, на екваторі десь формується важка, тепла, волога повітряна маса. І в якийсь момент вона, ніби як стікає, зривається по глобусу внизу. І вона, як таким струмком вривається аж туди до нас, в полярні широти і напряму підтоплює ці льодовики. І це працює, як річки в пустелі. Коли один раз на рік пройшла злива, річка наповнилась і дуже брухлива, а далі знов її нема. І саме тому їх раніше не розуміли і не бачили. Їх треба було зловити. І оце зробили наші українки — Краковська з Чигарьовою.
Минулого року і на початку цього вийшли дві статті про це в журналі Nature. Ну, хто далекий від природничих наук, для науковця опублікуватися в Nature — це приблизно, як для бізнесмена потрапити в Топ-100 Forbes
Зараз ми вивчаємо ще одну річ, також пов'язану зі станом льодовиків. Так званий великий кліматичний конвеєр. Це система теплих та холодних течій, яка переносить тепло по океану і фактично визначає клімат по обидва боки Атлантики. У нас там в Антарктиді оті зубчасті коліщатка, які, власне, запускають далі рух цієї конвеєрної стрічки. Так от ми вивчаємо, як міняється цей величезний конвеєр внаслідок того, що в нього раптом, ніби як вприскують величезну кількість холодної талої води з-під льодовиків. Це насправді дуже вагомий чинник і він може реально перебудувати взагалі всю роботу цієї кліматичної машини. Ми беремо участь в міжнародному дослідженні саме цих процесів.
Станція «Академік Вернадський». Antarctic Center
З якими країнами ви співпрацюєте найбільше?
Найбільше і найчастіше — в межах Євросоюзу. Починаючи від культурної близькості, бо ми добре одне одного розуміємо, продовжу також тим, що є спільні механізми фінансування. Підтримка рутинних спостережень — це та мінімальна база, яку фінансує наш державний бюджет навіть під час війни. Тобто це наша відповідальність, ми не маємо права це перервати, обнулити роботу кількох попередніх поколінь, бо це злочин. А всі оці цікавості, як атмосферні ріки, як зміна океанських течій — це все не наші гроші. Це програма "Горизонт Європа".
Тобто в межах ЄС є механізм спільного фінансування таких проєктів з коштів Єврокомісії. І, відповідно, це також впливає на те, з ким має сенс колаборувати. Бо колаборувати з кимось, в кого так само, як в нас нема грошей, виникає питання: "Так, а де ці гроші взяти?". До речі, вибачте, не можу не похвалитися. От якщо в Україні можна казати, що там Дикий пролобіював бюджет, то з ЄС так не працює. Всі проекти "Горизонт Європа" конкурсні. Це виключно відкритий конкурс. І чогось так вийшло, що саме наш антарктичний центр за минулий рік залучив найбільшу кількість коштів з проєктів Горизонту з усіх українських організацій та установ.
І це дуже добрий для нас сигнал, значить ми правильно рухаємося. За тиждень я маю з'їздити на два дні до Сілезії, де буде спільна робоча група українських, польських та чеських науковців саме по роботі в Антарктиді. Ми будемо там планувати цілу низку проєктів спільних, на три станції: українську, польську і чеську.
З початком повномасштабного вторгнення фінансування з держбюджету зменшилося, чи все-таки вдається його зберігати на тому рівні, який був до війни?
Ні, звичайно, на такому неможливо. 2022 рік ми взагалі ледве пережили, це зрозуміло. Чесно кажучи, якби тоді ми обслуговували тільки українську експедицію, я взагалі боюсь, що була б фінансова катастрофа, але оскільки ми обслуговували вже тоді і польську експедицію нашим криголамом, то фактично ми тоді взагалі вижили за рахунок польських грошей, ми от буквально на межі пройшли.
А в 2023 році, коли бюджет планувався, як ми з вами зараз сидимо, ми сиділи в Міністерстві фінансів і з калькулятором рахували. Від чого можна відмовитися, що можна перенести на після перемоги, а де ота база, яку не можна переривати, бо потім буде в десятки разів дорожче поновлювати, а з наукової точки зору це не матиме вже навіть сенсу. Ми тоді визначили отой жорсткий мінімум, який необхідний, щоб зберегти інфраструктуру, станцію і криголам. Наразі розглядається питання про бюджет 2026-2027 роки. Швидше за все, буде саме зафіксовано саме цю суму, потрібну для збереження й елементарної роботи.
Якщо ми говоримо про науку в широкому розумінні, наскільки робота українців на станції Вернадський та дослідження можуть бути м'якою силою в позиціонуванні України?
Ми ж знаємо, наука — це посилання на роботи попередників або на попередні дослідження. А ми маємо чим пишатися.
Фото з виставки в Тернополі. Суспільне Тернопіль
Наскільки це впливає на те, що інші науковці, представники з інших країн посилаються на українців в їхніх дослідженнях?
Звичайно посилаються, статті в Nature не просто так друкуються, вони дійсно задають планку. І так само всі ці колаборації, які формуються в межах "Горизонт Європа". Пригадую 2018 рік, коли я вперше став директором Антарктичного центру, і їду вперше на щорічну нараду країн договору про Антарктику. Не науковців, а саме країн. Це там, де ти сидиш, перед тобою табличка Ukraine і до тебе звертаються, не доктор Дикий, не пане Євгене, а: "Ukraine, ваше слово". І це фіксується одразу, як позиція країни.
От я вперше на такому зібранні і в перерві до мене підходить чоловік з російської делегації, який 40 років очолював Арктичний науковий інститут в Петербурзі. Для нього Радянський Союз нікуди не зникав, для нього будь-хто, хто розуміє російську мову, досі свій. І він каже: "Сдєсь наукі нєт. Сдєсь очєнь бальшая гєополітіка, а наука для нєйо — малєнький цвєтной зонтік". Ну, це крайня точка зору. Так вважає Росія, так вважає Китай. Є протилежна крайність. Протилежна крайність — це позиція саме ЄС.
Я дивлюсь, як працюють англосакси. От що британці, що американці. В них потужна супернаука в Антарктиді. І вона фінансується, і вона топова дійсно. Але при тому чомусь такі делегації очолює не директор Антарктичного центру, як я, а очолює хтось із рівня заступника міністра закордонних справ, дипломати. Зараз робиться велика світова наука, але при тому всі пам'ятають, що мораторій на видобуток копалин не назавжди, що право голосу в договорі про Антарктику на дорозі не валяється, а там консенсусний принцип. Тобто кожна країна може будь-що заблокувати, треба домовлятися. І ми маємо зараз таке право голосу. Всього 29 країн в цьому договорі з правом голосу і ми одні з них.
Ми вже третій рік блокуємо вступ до цього договору Білорусі. Абсолютно зрозуміло з яких міркувань. У нас нема жодних претензій до білоруських науковців. В нас нема претензій до їхньої антарктичної програми. Але поки ця країна бере участь в агресії проти країни-члена договору про Антарктику, вибачте, їм там робити нічого. Щоправда, на жаль, у відповідь на це росіяни заблокували вступ Канади.
Але ж Росія також там присутня, досліджує?
На жаль, так. На жаль, як у всіх консенсусних організаціях, нема механізму когось викинути. Але, відповідно, і вони нам теж нічого не можуть зробити. Якщо щось, ми блокуємо їх, вони блокують нас. А от договір про Антарктику він, ніби як вічний, хоча наша практика показує, що нічого вічного в цьому світі немає. Принаймні юридично він позиціонувався, як вічний. А от протокол про видобуток корисних копалин тільки до 2048 року. І щоб його далі продовжили, щоб далі була заборона тотальна на видобуток, треба знову ж таки консенсус з цих 29 країн. Я погано уявляю ситуацію, при якій Китай і Росія проголосують за продовження мораторію, а після обрання Трампа вже і позиція Штатів: "Drill, baby, Drill" (ред. — англ.: "Ми будемо бурити, крихітко, бурити"). Тобто буквально на нашій з вами пам'яті там відкриється видобуток копалин. А нагадаю, що Антарктика — це 10% площі нашої планети.
Пінгвіни. Зоя Швидка
У вас був військовий досвід, так?
Так, в 2014 році був військовий досвід.
Як у вас вживалася і наука, і військова справа, і позиціонування критично важливих речей, які пов'язані зі статусом науки, статусом України на світовій арені?
Насправді, я розумію, що зі сторони це виглядає трохи химерно. З одного боку, ніби науковець, з другого боку айдарівець, майданівець і все таке. Але, ви знаєте, для мене це абсолютно проста історія. Мною все життя керує одне, — я все життя мріяв бути саме науковцем. Я, до речі, визначився з професійним вибором десь у сім-вісім років. Вибачте за ліричний відступ, тоді я вперше опинився на морі, мене мама повезла на канікули на море, в Севастополь. І там в Севастопольському інституті біології південних морів я побачив стенди з науковими кораблями, з картами їхніх маршрутів. Я мамі сказав, що коли виросту, я на такому кораблі буду в океані досліджувати рибок. Пройшло рівно 40 років по тому, мені було 48, коли я підписав купчу з британцями про те, що Україна купує у них криголоам, який потім став криголамом "Ніосфера". Рівно 40 років по тому. Тому насправді для мене це одна дуже органічна історія.
Я все життя хотів бути науковцем в нормальній країні. І при тому я не хотів емігрувати. Все. Оце два бажання: бути науковцем в нормальній країні і не тікати з власної країни. І в результаті я все життя намагався займатися наукою, викладанням, але регулярно доводилось відволікатись на те, щоб зробити країну нормальною. Відповідно, через це і Революція на граніті, через це і Помаранчева революція, через це і Майдан, через це і АТО. Оце все це все одна історія науковця, якому регулярно доводиться відволікатися від своєї справи, бо довкола щось трошки негаразд.
А на станцію "Академік Вернадський" ви коли вперше потрапили?
У 2018 році, вже директором. Це трошки анекдотична історія. Справа в тому, що я подавався по конкурсу в 2007-2008 роках, а в 2010-му вже майже попав, але не зайшов я попередньому директору. Враховуючи те, про що ми з вами тільки що згадували, я думаю, що вас не здивує, що старому радянському генералу я не сподобався. А попереднім директором був саме старий радянський генерал. Хоча він теж багато, до речі, корисного зробив, нема питань. От кожному свій час, скажемо так.
У 2011 році я фактично поставив на цьому хрест, вирішив, що ну не світить, то не світить. А далі раптом в кінці 2017 року мене вже знаходить Міністерство освіти і науки. В мене вже була певна, репутація менеджера науки на Чорному морі. От і питають: "Слухайте, ви про Антарктичний центр щось знаєте?". Я кажу: "Ну, я про нього багато знаю". "А про директора?", — я кажу: "Маю задоволення бути знайомим". Кажуть: "Ну, через три дні будемо його міняти. Ви підете?". Я вагався, мабуть, секунд 30-ть. Тому вперше потрапив на Вернадський вже одразу директором.
Потім ще встиг сходити в 2019 році. Наступний третій раз, я мав там бути там в 2022 році, в мене був квиток з Борисполя до Чилі на 28 лютого. Ну, я дуже сподіваюсь, що все ж таки я туди ще потраплю. Але поки були всі ці історії, спершу Covid, потім велика війна, ясно, що я не міг собі цього дозволити. Моя була задача забезпечити, щоб інші туди потрапили.
Директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий. Суспільне Тернопіль
Розкажіть, як можна потрапити на станцію, адже групи міняються і там працюють не лише науковці?
В першу чергу якраз на станції працює команда життєзабезпечення. Це п'ятьлюдей, без яких взагалі нема про що говорити. Це електрик, це системний механік, це системний адміністратор, лікар і кухар. Власне, людина, від якої взагалі залежить настрій всієї станції. Це команда житлового забезпечення. А тільки вже, коли вони роблять свою роботу, то відповідно далі з'являється можливість працювати науковцям.
Науковців є скільки є щоразу?
Науковців — по-різному. Команда житлового забезпечення це завжди п'ятеро, а науковців від семи до дев'яти в різні роки. От наразі в нас загалом там 13-ть. Тринадцять мінус 5, значить вісім науковців в нас зараз.
Це переважно люди, які ротуються?
Це ми говоримо зараз про зимувальних загін, тобто про тих, що на цілий рік заходять. Ми намагаємося, щоб щороку від третини до половини, але не більше, було нових.
Хто подасться на конкурс, то не подасться?
Зазвичай хтось подається із вже досвідчених полярників, алеце не гарантує, що обов'язково саме він пройде. Ми намагаємося зберігати баланс старої крові, нової крові, щоб кожного року було від третини до половини оновлення і, таким чином, накопичився б пул людей, які в разі чого можуть поїхати наступного року одне одного замінити. Є тільки одна жорстка умова — на керівника експедиції може піти людина, яка до того вже зимувала. А саме і науковців, і команду життєзабезпечення намагаємося регулярно оновлювати.
Коли оголошується оголошується зазвичай конкурс?
Зазвичай десь на початку серпня приблизно. Дивіться на нашому сайті та на сайті Міністерства освіти і науки України. Ми синхронно з міністерством вивішуємо це оголошення. Там чітко прописані вимоги до кандидатів. Там є анкети кандидатів.
Рік в Антарктиді. Це про що загалом? Жарти жартами, але можливо в майбутньому вамбудуть потрібні ще відкидачі снігу, наприклад, доглядальники пінгвінів?
Функція розкидач снігу — це функція, яку виконують всі. Це реально весь склад експедиції має вміти махати лопатою в снігу, тому що інакше ти просто там не пропрацюєш. Мабуть можна сидіти в глибині станції засипаним снігом, але це не варіант. Треба йти на метеомайданчик, треба йти до човнів, до приладів різних. Прокопуються траншеї до всіх тих точок.
Які основні складнощі на станції, коли людина заходить зимувати?
Дивимося по тому, як ми змушені робити психологічний відбір, вінсуворіший, ніж медкомісія можливо. Тому що легко горіти роботою, хто приїздить на літо. А прожити там рік? При тому з цього року дев'ять місяців свіжих людей нема. Дев'ять місяців ти ізольований. Весь інший світ тільки через інтернет, а тут в межах станції нема куди одне від одного подітися. Тобто оцей маленький колектив — 12-15 людей, це насправді дуже важко. А якщо ми до додамо, що півроку — це темрява, то на станції рік прозимувати і вижити — це психологічно набагато важче, ніж фізично. От якраз фізично там не такі вже й навантаження. Десь рівень зимових Карпат. А от психологічно — це дійсно дуже специфічна історія.
Яка ваша найтепліша і найулюбленіша згадка про Антарктиду?
Моя улюблена емоція там — це коли вдається вирватись зі станції на човні, на острови. Просто серед природи, це як Едемський сад. Антарктида — це континент, на якому виросли вже цілі покоління звірів та птахів, які взагалі не знають, що людину треба боятися. От вони не знають, що це двоноге — це страшний хижак, який знищив купу видів там. Вони не знають, що від людини може бути зло. Вони бачили або науковців, або хороших туристів. Все. Тобто вони реально не вважають людину небезпекою. Відповідно, воно все тебе до себе допускає. Навпаки, там ще треба думати, до кого підходити, а до кого ні. Ці самі морські котики, до речі, бувають дуже агресивні. Вони такі територіальні дуже істоти, а там ікла великі, але тебе точно не боїться ніщо.
Саме спілкування з тим живим світом, який не знає, що людина — це зло, для мене це найсильніша емоція. Там коли коли до кита підпливаєш, потужний такий звук, а він просто спить і сопе. Ти бачиш, що його одна ласта завдовжки, як твій човен. І якщо раптом він зараз різко прокинеться і просто хлюпне хвостиком, то будеш ти в воді з температурою мінус два. Але все одно ти підпливаєш, бо це те, чого ти не побачиш більше ніде.
Кит у воді. Євген Шаталов
Щоб ви хотіли сказати тим, хто мріє про науку і Антарктиду?
Не думайте, що щось є неможливим. І не думайте, що є якісь речі, які закриті для нас, для українців. От що от десь там є National Geographic, десь там є там Scientific American, а ми тут оце все не для нас недоступне, неправда. Для нас все доступне і українська Антарктида — це найяскравіший доказ. Що, власне, знаєте, згадаю так на останок одну дуже коротку історію. Так сталось, що під час Революції Гідності в мене було тоді багато наукових проєктів міжнароднихв Скандинавії, в Німеччині.
І за ті три місяці, що тягнувся наш Майдан, мені тричі доводилось мотатись туди-сюди. От і от коли я перший раз отак от з Німеччини бігом вертався до України на Майдан, зі мною летів мій колишній студент з Києво-Могилянської академії, який там в Німеччині був в аспірантурі, в одному з найкращих університетів німецьких. І от він так само все кинув, погнав на Майдан. Оце ми з ним в літаку спілкуємося. Він каже: "Євген Олександрович, ну ви ж розумієте, що я кожного дня буквально прокидаюсь з питанням, хто я в першу чергу, біолог чи українець". Він не вважав тоді, що в Україні він може професійно реалізуватись, і це його гнітило, ця розтяжка: ти українець чи біолог. І от, власне, і мій приклад доводить, що можна без такої розтяжки. І те, чим я займаюсь, це все саме для того, щоб не стояло оцього вибору: ти українець, чи там далі біолог, хімік, фізик.
Я вважаю, що і українська Антарктида — це одне з тих потужних вікон можливостей, де можна бути, можна лишатись українцям, але при тому робити саме світову науку, топову світову науку разом з колегами з набагато багатших країн, але на одному з ними рівні. Я вважаю, що це не просто можливо, а що от надалі цього буде ще більше і більше. І власне, саме над цим і для цього ми працюємо.
