За інформацією: Суспільне Вінниця.
Фото: Іван Маславчук
24-річний Іван Маславчук із Сутисківської громади, що на Вінниччині, з початку повномасштабного вторгнення працює військовим медиком. Наразі хлопець перебуває у Краматорську.
Фото: Іван Маславчук
Іван працював у відділенні швидкої допомоги, за два місяці вирішив перекваліфікуватись і стати програмістом. Але 24 лютого 2022 року зрозумів, каже, що його медичний фах знадобиться більше і вже 26 лютого записався у територіальну оборону Львова. Про перші дні вторгнення, поранених та емоційне вигорання старший бойовий медик роти розповів Суспільному.
"Спочатку я займався не лише пораненнями, а й був зв'язківцем"
Фото: Іван Маславчук
"Спочатку я мобілізувався біля Львова, на момент повномасштабного вторгнення був там. Тому пішов у ТрО медиком. А коли мого командира роти перевели в інше місто, я пішов разом із ним вже у бойову бригаду. Спочатку я був у Донецькій області, потім ми зайшли в Бахмут, зараз у Краматорську. Я займався не лише пораненням, я займався зв'язком. А коли вже розпочалося більше поранень, масовані наступи у Бахмуті, було дуже жорстко, у нас не втихало, тоді я вже не встигав займатись іншими справами, окрім медичних".
"У тебе є кілька хвилин забрати людину, що поранена, і втекти звідти"
Фото: Іван Маславчук
"Поставити турнікет хлопці можуть самі, буває таке, що приїжджаєш, у тебе є кілька хвилин забрати людину, що поранена, і втекти звідти. Було таке, що і під обстрілами працювали. Ми вже навчились, якщо це мінометний обстріл — у тебе є 40 секунд, і за цей час ти маєш вкластися в цей час і врятувати людину. Буває таке, що садиш в машину, треба терміново виїхати з цього місця, і вже докручуєш, завершуєш медичну допомогу десь, від'їхавши в безпечне місце. Там ми вже надаємо більш суттєвішу допомогу.
"Ми не знали, чи ми вийдемо звідти"
Фото: Іван Маславчук
"Одного разу, коли ми поїхали забирати полеглого нашого захисника, тоді почали обстрілювати, мінометні та артилерійські обстріли не припинялись. Тоді було страшно, ми не знали, чи ми вийдемо звідти. Але було важко, та нам вдалося вибратися.
Кожен день різний для нас, може бути вікно кілька днів, а буває таке, що вдень дуже багато, буває вдень двоє поранених, буває п'ятеро. Зазвичай це багато переломів та вогнепальних поранень.
Недалеко від нас є стабілізаційні пункти, тому направляємо інколи туди. Якщо вкрай важкі, я бачу, що можу довезти —везу тоді, але до найближчого пункту їхати хвилин 30, там можуть зашити, дістати осколок, терапевтичні. Є ж не лише поранення, є пневмонії на війні, спину прихватило — тут все є.
"Я на 100 відсотків довіряю хлопцям, які поруч"
Фото: Іван Маславчук
"Якщо десь переводять частину підрозділу, я їду з ними, куди б їх не перевели. Проблем із забезпеченням немає, у кожного бійця є своя аптечка, нам допомагають волонтери.
Я довіряю хлопцям, які поряд зі мною, вони бережуть наше життя. Бувають провокації, одного разу до нас прийшли дві людини і російською мовою говорили, що когось там поранили, потрібна допомога, хто і де конкретно — не сказали. Я був один, один я не можу піти, з собою потрібно мати як мінімум 10 людей. А якщо ми туди підемо, нас можуть просто знищити усіх. А ще я як чую російську мову — мною аж тіпає. Коли це якісь побратими чи люди, яких ти знаєш — я ще це розумію, а коли це такі підозрілі особи — насторожуєшся. Це був один із випадків, коли я не пішов і не надав медичну допомогу, бо я впевнений, що це була пастка".
"Тут не місце песимістам"
Фото: Іван Маславчук
"Тут не місце песимістам взагалі, тут потрібно мислити лише позитивно. Я розумію, що потрібно мислити позитивно, бо як буде негатив — то він тебе вб'є, а не куля. Нам не вистачає багато техніки, поки наша країна тримається на класних хлопцях, на патріотах. Я пішов захищати нашу країну, бо я не хочу, щоб когось із наших близьких, з моїх рідних і пальцем зачепили. Перемога для мене — це повернення усіх територій 1991 року, це час розцвітати і прогресувати нашим українцям, і я сподіваюсь, що скоро ми це відчуємо".
