Фото: facebook/Дар’я Касьянова Дар’я Касьянова
Хто де
— Коли ми рік тому спілкувалися, ви сказали, що на початку важливо було вивезти дітей інтернатних закладів, прийомні сім’ї в безпечні місця, а потім з’ясувати, хто де. Чи ми розуміємо, яка картина зараз: які діти в безпечних місцях, які ні, хто де опинився?
— Треба якось так, знаєте, політкоректно відповісти.
— Може, як є?
— Говоритиму про те, що бачу я. Діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, які і до початку повномасштабного вторгнення мали цей статус, проживали з прийомними батьками, опікунами або ж в інтернатних закладах. І дізнатися про них було найпростіше, бо всі вони є в базах, тож з ними принаймні можна зв’язатися.
Заклади в принципі повивозили дітей там, де була можливість. На жаль, окрім Херсонської області. Вони не встигли відреагувати. Але інтернатні заклади Донецької та Луганської областей здебільшого в безпеці. Або ж дітей повернули батькам. Такий досвід ми вже мали під час ковіду. Згодом UNICEF й інші організації долучилися до пошуків цієї вразливої категорії сімей, щоб запропонувати їм підтримку.
Якщо говорити про дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) і прийомні сім’ї, то, за моїми відчуттями, багато з них усе ж виїхали в безпечні місця в межах України або за кордон, з ними є зв’язок через Службу у справах дітей. Утім дуже багато і прийомних, і опікунських сімей залишилися там, де жили. Особливо якщо йдеться про Донецьку, Луганську області. Вони вже десятий рік у війні. І пробували виїжджати у 2014–2015 роках — повернулися. Я до того, що вони розуміють, як складно шукати житло, починати все спочатку. Тому відмовилися від такої перспективи.
Фахівці служб у справах дітей, громадські організації, ми зокрема, контактували з ними і пропонували: виїжджайте, ми шукатимемо житло, допомагатимемо. І хтось ризикнув виїхати, а хтось ризикнув залишитися. А хтось, приміром, спочатку виїхав, а потім повернувся. Є спроби аналізувати цей рух, але я не впевнена, що це коректно ілюструватиме ситуацію. Бо вона динамічна.
Фото: EPA/UPG Діти-сироти з інтернату окупованого міста Пологи їдуть в евакуаційному поїзді на захід України, 26 березня 2022 року
— Розумію, що картина мінлива. Але ви уявляєте приблизне співвідношення тих, хто виїхав, і тих, хто залишився на окупованих територіях або близько до лінії фронту?
— Чесно вам скажу, я думаю, що більшість залишилися по своїх домівках. До повномасштабного вторгнення десь 13,5 тис. дітей були в прийомних сім’ях, у ДБСТ. І десь 53 тис. дітей — під опікою родичів. А родичі — це переважно бабусі, дідусі. І ми знаємо, як складно їх умовити кудись виїхати. На жаль, до всього можна звикнути, і до війни теж. І я бачу, що люди шукають варіанти зостатися там, де вони є, навіть в умовах небезпеки.
Але насправді ми вмовляємо, намагаємося аргументувати, десь навіть залякуємо, але люди і так налякані. Вони там, приміром, в окупації, не тому, що вирішили щось для себе, а тому що бояться. У них є страх, що дитину відберуть. Приміром, говорять: «Нам сказали зробити російські паспорти. І ми боїмося виїжджати, тому що в нас російські паспорти». Я питаю, чи є українські. «Є». То давайте їдьте!
Ситуації дуже різні. Та сама Херсонщина. Діти з інтернатних закладів, яких не вивезли, тепер чи на території Росії, чи в Криму, і ми по дитині шукаємо, повертаємо. Є Маріуполь, у якому були ПТУ для дітей-сиріт. Підлітків звідти масово вивозили в Росію. Це, зокрема, діти, які були під опікою родичів, бабусь, дідусів, котрі й відправили їх у ПТУ. І ми повертаємо і таких дітей. Тому я не можу сказати, що тут є якісь загальні тенденції. Просто ми боремося за кожну дитину й кожну родину.
— Тобто якщо взяти всі форми влаштування, виходить, що діти під опікою виявилися найвразливішими?
— Погоджуся з цим. Фахівці це знають, бабусі й дідусі не завжди можуть дати раду дітям. І часто такі діти зрештою опинялися в інтернатних закладах. А зараз, коли я аналізую тему депортації, незаконного переміщення, то саме вони виявилися в зоні найбільшого ризику. Ми бачимо, що саме цих дітей найчастіше відправляли на «оздоровлення» чи в Крим, чи в Росію, чи ще кудись. І, до речі, так само, як і дітей з інтернатних закладів, яких на початку повномасштабного вторгнення повернули батькам. Треба про це відверто сказати.
Трапляються ситуації, коли до нас звертаються самі діти з окупованих або прифронтових територій, які хотіли б виїхати, але бабуся чи дідусь проти. І ми намагаємось умовити їх, іноді вдається, а іноді бабуся просто відбирає телефон і в нас немає зв’язку з дитиною. Десь ми працюємо через волонтерів «Білий Янгол», пояснюємо, що ось така ситуація, заїдьте, перевірте.
Фото: dn.npu.gov.ua
Часто з опікунами-бабусями/дідусями з окупованих територій технічно складно комунікувати. Як це зробити? У телеграм написати: «Давайте ми вас вивеземо»? Добре, якщо він узагалі є. Доводилося виходити на сусідів, які розуміються на месенджерах. Інколи це більше голубину пошту нагадує. Але ж у будь-якому разі ми не можемо змусити їх виїхати. Як і інших.
Бо це сім’ї, які взяли на себе відповідальність за дітей. І ми можемо тільки пояснювати, переконувати, наводити приклади інших родин. Є в нас прийомні сім’ї, які зараз намагаються повернути дітей, вивезених до Росії. Розповідаємо про них. На когось це впливає.
— Про це вже багато говорили, але все ж, може, ви бачите шляхи, як це врегулювати?
— Так, розмов було багато, особливо коли торік хотіли запровадити примусову евакуацію з Бахмута. Мовляв, якщо батьки чи законні опікуни відмовляються їхати, то забираємо дитину й вивозимо. Міжнародні організації, ми теж, опонували такому підходу. Так не можна, це не відповідає ні міжнародним гуманітарним стандартам, ні найкращим інтересам дитини. Чому?
Насправді часто просто нікому запитати в дитини її думку, чи дійсно вона хоче поїхати. Скажімо, ми знаємо, що завтра буде евакуація, а сьогодні можуть приїхати фахівці й запитали. А коли це вже в умовах повного апокаліпсису, то, на жаль, там нема тих людей, які здатні це зробити, немає Служби у справах дітей. Або вона є, але не до всіх може дістатися.
Ми розмовляли з військовими, з «Білим Янголом», вони кажуть: «Я не можу відривати дитину від бабусі чи від мами, ви не уявляєте, що в цей момент відбувається, що відчуває дитина».
Фото: НП
— А якщо, як ви кажете, є запит від самої дитини?
— Це теж ситуативне. Сьогодні дитина хоче, завтра — ні. Хто зафіксує думку дитини, що вона дійсно сьогодні бажає, щоб її вивезли? І друге питання, а куди ми вивозимо? Що пропонуємо цій дитині? Якийсь заклад? Чи ми вивозимо за кордон? Чи шукатимемо родичів? Оце в нас досі не відпрацьовано. Хоча такі випадки були й у 2014 році. Тобто це ненова історія. Або візьмемо ситуацію, коли батьки готові віддати дитину на якийсь час у табір, а ми що, потім повернемо цю дитину в небезпеку? Зі схожими проблемами стикнулись і за кордоном, до речі.
Украдені діти
— Коли говоримо про 19 546 дітей, депортованих або насильно переміщених Росією (саме таку цифру дає портал «Діти війни»), то що ми знаємо про них? Про що ця цифра?
— Це діти, про яких є інформація, яких вважають незаконно вивезеними. І діти, які залишилися на окупованих територіях, але з ними немає зв’язку, відповідно вони в групі ризику і можуть бути депортованими. Але річ у тім, що від дітей, яких ми повертаємо, дізнаємося про інших, яких немає в наших базах. Тож думаю, що насправді цифра більша.
— Україна поки що повернула 386 дітей. Чи є якась логіка в тому, яких дітей росіяни відпускають?
— Якщо в дитини є рідні, законні представники, то повернути дитину можливо. Складніше з тими дітьми, чиїх законних представників ми не знайшли. Наприклад, дитина жила з бабусею, бабуся померла, дитина була на окупованій території, її вивезли на територію Росії. Важко з дітьми, яких вивезли в складі інтернатних закладів. Якщо вони дійсно не мали батьків, якщо їх вважають сиротами чи позбавленими батьківського піклування. Навіть якщо мають когось за документами, ми не завжди можемо знайти рідних. Бо, наприклад, вони залишилися на окупованих територіях чи загинули.
Ба більше, законні представники чи батьки теж стикаються з численними перешкодами. Скажімо, мама може їхати, а тато — ні. І треба шукати варіанти, на кого робити доручення, і це питання, чи з цим дорученням отримаємо дозвіл на повернення дитини. Батьки чи списуються законні представники з тією стороною, пересилають різні документи, які підтверджують статус. І це такий довгий важкий шлях, кожного разу з якимись особливостями. Тому я і кажу про відсутність універсальних механізмів, які дозволили б повернути багато дітей одразу. Є окремі історії, кожна по-своєму унікальна.
Фото: скрин відео Радіо Свобода Повернення депортованих РФ дітей додому
— Коли в березні Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна й уповноваженої з прав дитини Львової-Бєлової через незаконне переміщення дітей з окупованої території України, це якось вплинуло на процес?
— Не можу сказати, що радикально вплинуло. Ви ж бачите, які цифри повернення дітей. До перемовин залучені і Катар, і Папа Римський, і зараз формується інша коаліція. Ми шукаємо механізми, які допоможуть нам масштабувати процес, оскільки маємо не так багато часу.
— Чому?
— Як страшно це не звучить, але діти вже можуть бути в сім’ях і не хотіти повертатися, бо вважають, що протягом двох-трьох років дитина адаптується. Тому це дуже складно.
— Чому росіяни це роблять?
— Це таке риторичне питання, постійно чую його. З одного боку, коли ми кажемо про загибель наших дітей, про вкрадених наших дітей, це б’є по живому. Навіщо це все, якщо ми не вберегли наших дітей, якщо ми не можемо їх повернути? І це дуже-дуже боляче. А з іншого боку, ми бачимо, що дітей перетворюють на зброю, їх там максимально мілітаризують, промивають їм мізки, розповідають про те, що вони нікому тут не потрібні й ніхто за ними не приїде. Я знаю випадки, коли мама поїхала туди забрати дитину, а та каже: «Я не поїду, їдь сама». — «Чому?» — «Бо якщо ми будемо з тобою їхати, тебе вб’ють чи арештують». Діти бояться за своїх батьків, розумієте? А власній аудиторії росіяни показують це як героїчний подвиг порятунку дітей.
Фото: facebook/Дар’я Касьянова
Не віддамо в небезпеку
— Ви сказали, що проблеми є і з поверненням додому з-за кордону. Про що йдеться?
— Є діти, яких ми евакуювали за кордон у складі інтернатних закладів чи дитячих будинків сімейного типу. І вони хочуть повернутися в Україну, і батьки хочуть повернутися, і заклади, і співробітники. А там місцеві служби, що опікуються інтересами дітей, кажуть: «А чи це в найкращих інтересах дитини? У вас же небезпечно». Ми відповідаємо: «Ми перевеземо їх на Закарпаття, там нормально». «Як це? У вас же війна. І сьогодні на Закарпатті тихо, а завтра прилетить». І все. Насправді повернути дітей в Україну вже дуже складно. Не тільки з окупованих територій чи з Росії, але й з Європи.
— А які правові підстави не відпускати дітей додому?
— Це дуже гарне питання. Відповідь така: наші діти приїхали туди на умовах тимчасового прихистку. І є документи Євросоюзу, які регламентують цей тимчасовий прихисток. Діти за кордоном на час воєнного стану. І нам треба довести, що ми повертаємо їх хоча б в умовну безпеку. Ми бачили вже декілька таких випадків, коли своїх дітей з Польщі намагалася повернути, приміром, Кіровоградська область. Це були складні перемовини. І міжнародна спільнота, громадські організації, представники Єврокомісії питали, чому ми повертаємо їх у Кіровоградську область, чи це безпечно для дітей. А був випадок, коли дітей з інвалідністю повернули в Дніпро з Польщі, і довелося піднімати всіх на вуха, щоб цих дітей відправили назад, бо в закладі немає навіть бомбосховища. Тому це питання у фокусі уваги.
Повернення дітей з інвалідністю в Дніпро. LB.ua не пустили в інтернат. Ми також дізналися версію польської сторони
Зараз, приміром, усиновлювачі з України вже можуть забирати наших дітей за кордоном. З’явилася процедура, за якою вони знайомляться спочатку онлайн, потім їдуть до них, і якщо все добре, то забирають дітей. І я знаю жінку з Київської області, яка пройшла навчання, встановила контакт з дитиною, поїхала до неї в Італію, щоб забрати в Україну. Вона навіть придбала ще один будинок у Житомирській області, де безпечніше. Має досвід виховання прийомної дитини. І їй в Італії не віддають дитину, вона має довести через італійський суд, що це безпечно, що це в найкращих інтересах дитини. Тому я думаю, ще дуже-дуже боротимемося за те, щоб повернути наших дітей.
Фото: СОС Дитячі Містечка Україна Дар’я Касьянова й інші члени української делегації в ПАРЄ під час спільного заходу «Uprouted children. Як Російська Федерація депортує українських дітей і стирає їхню національну ідентичність».
— З одного боку, європейці взяли на себе відповідальність і виконують свої зобов’язання, а з іншого боку — якісь змішані почуття.
— Не можна з дітей робити об’єкт, але скажу так: українські діти завжди були привабливими для усиновлення іноземцями. І ті самі італійці історично багато всиновлювали дітей з України. А зараз до них приїхали гарні, розумні, красиві, різні. Треба розуміти, що майже два роки ці діти живуть там. І коли ми розповідаємо, що вони мають батьків, нас запитують, то чому ж ці батьки не телефонують? Чому не приїжджають? На жаль, це наша реальність. І ті діти, які були в наших закладах, лише на папері мають батьків, але насправді в їхньому житті вони відсутні. І, мабуть, уже давно треба було позбавити їх батьківських прав, дати можливість цим дітям бути влаштованими в родини.
А італійці кажуть: у нас немає інтернатних закладів. І десь діти проживають організованими групами, а є такі, яких уже повлаштовували в сім’ї. І як через два роки повертати їх в Україну? Ми ж розуміємо, що це означатиме для дитини. І тут уже інше питання, що ми з цим робитимемо?
— Були підозри, що все обернеться саме так?
— Яка зацікавленість у наших дітях, мабуть, було зрозуміло з перших місяців великої війни. Нам казали: їдьте, ми готові прийняти ваших дітей. І пропонували не бази відпочинку, а сім’ї: «У нас є люди, які готові взяти дітей». Це називали різними словами, але фактично це означало тимчасове влаштування з перспективою довгострокового, щоб ці діти там і залишились. І скажімо відверто, що для дитини буде краще? От у нас є випадок, коли дитину привезли за кордон, коли їй ще не було року, вона заговорила там мовою країни, в якій опинилась. Її влаштували в родину, вона вже сприймає тих людей як своїх батьків. Які наші дії?
Фото: facebook/Дар’я Касьянова Дар’я Касьянова й президент Федерації СОС Дитячі Містечка Дереже Вордоф
Тут перетинається багато інтересів. Є держава, яка зацікавлена повернути дітей, бо, в принципі, усе, що ми тут робимо, — для дітей. А з іншого боку, ми не створили запобіжників, щоб уникнути таких ситуацій. Не знаємо, коли війна закінчиться. І розуміємо, що і після нашої перемоги, на жаль, небезпека збережеться, скажімо, у вигляді замінованих територій. Саме ці аргументи наводять наші міжнародні партнери й апелюють до врахування інтересів дитини.
Є й ситуації, коли прийомні батьки вирішили повертатися в Україну, бо тут біологічні діти, онуки, а їхні прийомні діти-підлітки кажуть, що не хочуть, що мають уже друзів, школу, у них там усе класно. І такі діти залишаються за кордоном, їх влаштовують в іншу прийомну сім’ю. Це теж реальність.
— Ви розбиваєте мені серце.
— Зараз багато розмов про людський капітал. Насправді людський капітал — це і діти, які мають народжуватися, і ті, які залишилися в Україні, і діти, які мають повертатися. Але для того, щоб вони поверталися, народжувалися, залишалися, треба створювати умови. Я була в червні з делегацією Мінсоцполітики в Лондоні на Ukraine Recovery Conference, ми зустрічалися з нашими сім’ями. Я розмовляла з хлопцями, шостий клас, хто з Херсонської області, хто з Харківської. Питаю, чи хочуть в Україну. «Хочемо». — «А коли повернетесь?» — «Мама каже, як ми переможемо і як я закінчу тут школу». Представник нашої делегації запитує: «Що хотіли б забрати зі собою в Україну з Англії?» — «Ставлення до дітей, ставлення до людей, повагу, увагу, навчання в школі». І от питання, де все це взяти, як сюди перенести?
Без батьківського піклування
— До широкомасштабного вторгнення 10–12 тис. дітей в Україні щороку залишалися без батьківського піклування. Зараз є розуміння масштабів?
— Особисто в мене немає. Я думаю, що зараз дуже складно робити статистику й аналітику. Дітей, чиї батьки загинули, точно рахують. Напевно, в Національній сервісній службі є дані про кількість справ у судах, коли батьків позбавляють батьківських прав. Але я не думаю, що ця цифра велика, бо все ж дуже багато сімей виїхали. Ми знаємо, що і за кордоном наших дітей вилучають з родин. Якісь із цих випадків відомі, якісь ні. Як це враховують у загальній статистиці, не знаю, бо ж там йдеться про обмеження батьківських прав. І дитина може роками бути в певній формі влаштування. А батьки мають можливість реабілітуватися, поборотися за свою дитину. Про це кожного разу є спори, чи це можливо, щоб в умовах війни кількість таких дітей не збільшувалася, а ще й зменшувалася. Чи це об’єктивно, чи ми справді когось не порахували. Це питання.
Фото: EPA/UPG
— Війна спровокувала якийсь сплеск відмов від дітей, повернення їх в інтернатні заклади?
— Такі випадки, звісно, є. Є історії, коли прийомні батьки вивезли дітей з небезпечної території, але на безпечну сил уже не вистачило. Є випадки, коли діти залишилися за кордоном. На початку повномасштабного вторгнення щось емоційне відбувалось — і дітей повертали, а потім прийомні батьки оговтувались і намагались забрати їх. Десь це вдалося, десь ні.
— Але масовості це не набуло, так?
— Ні, масовості немає. Хоча ризики вигоряння в родин високі. Дитячі будинки сімейного типу або опікунські сім’ї, які мають багато дітей і мусили виїжджати, потрапили в скрутне становище. Щодо родин, які вже давно разом, то там ситуація все ж простіша. Але, приміром, є сім’я, яка за тиждень до війни взяла дітей. І вони кажуть: «Ми ще не знали, які хвороби в дітей, діти нас не знали, ми ще не побудували нормальних стосунків, і довелося кинути все і поїхати».
Знайти житло, комфортне для великої родини, складно. По-перше, це дуже дорого, і сім’я не може витрачати на це. Деякі сім’ї селили в церкви чи в якісь місця масового проживання, які їм не підходять, особливо якщо родина в процесі адаптації. Тому ми, інші організації, приватні донори оплачували житло. Є випадки, коли родинам купували будинки. Але були й такі історії: сім’ї дали безкоштовно будинок без води, каналізації. Вони все налагодили, щось побілили, щось відремонтували. А за деякий час власники попросили шукати інший дім. Міжнародні партнери кажуть, що насправді все, що стосується житла для таких сімей, має бути відповідальністю держави, громад. Але ми бачимо, що на це ресурсів немає.
І будинком справа не обмежується, потрібні транспорт, доступ до послуг. І якщо ми хочемо, а ми хочемо, щоб таких сімей з’являлося більше, щоб їхня якість була кращою, треба максимально підтримувати їх і матеріально, і соціально. Знаєте, що зараз нам кажуть батьки? «Завдяки війні ми хоча б потрапили в поле зору громадських організацій і фондів, які відправили нас відпочити, і ми відчули себе людьми».
Тут ще питання культури звернення. У нас часто до останнього намагаються розраховувати тільки на себе. Але ж це нормальна ситуація — звернутися по допомогу і знати, що тобі допоможуть. В ідеалі вони мали б іти до своїх фахівців із соціальної роботи. Проте ті нерідко лише формально контактують. Найгірше, коли сім’ям кажуть: «Чому ти жалієшся? Навіщо ти брав усіх тих дітей». Це не про підтримку.
Фото: facebook.com/sos.cv.ua
Ми готові допомагати. І мої колеги по Мережі за права дитини, і інші організації. Я сподіваюся, що вся ця робота буде більш скоординована і сформується система перенаправлення сімей. Бо важливо допомогти вчасно, щоб уникнути відмов.
Дитиноцентричні або ні
— Минулого року багато говорили про цифровізацію деяких процесів усиновлення, які мали б спростити потенційним батькам цей шлях. Чи виправдало це себе?
— Дуже важливо там, де можна полегшити процеси, перевести їх у цифру, зробити це. Але сказати, що все круто вийшло, зайшов у Дію, подав документи і спрацювало — це наразі неправда. Буває і так, що ти можеш подати, але з тої сторони ніхто їх не приймає. Знаю кандидатів-усиновлювачів, які намагались-намагались, а потім пішли, принесли папери і сказали: «Якби ми знали, що так буде, то відразу пішли б і не мучилися б з Дією».
Щодо цифровізації. Точно маємо оновити базу дітей, хоча б ту, де всі статусні діти: діти-сироти, діти з інвалідністю, діти у складних життєвих обставинах. Мабуть, мають з’явитися нові категорії — діти, яких депортували чи вважають депортованими.
Або це може бути злиття всіх баз даних. У нас їх мільйон, але однаково не маємо повної актуальної інформації про всіх дітей. І це насправді велика проблема. Бо як показала війна, будь-яка дитина, незалежно від сім’ї, може опинитися в групі ризику. Знаю, що над цим зараз працюють.
Фото: Катерина Лихогляд/Радіо Свобода Фонд Save Діти, повернення яких з РФ організував Фонд Save Ukraine, лютий 2023 рік
— А ви бачите тенденцію до збільшення влаштування дітей у сімейні форми виховання? Були певні сподівання на чат-бот “Дитина не сама”, створений минулого року.
— Я бачу, що зацікавленість велика. Об’єктивно багато людей звертаються з питаннями про усиновлення, але здебільшого вони хочуть усиновити саме маленьку дитину.
— Це не міняється.
— Навіть сьогодні зранку мені написала жінка: «Допоможіть, шукаємо дитину від 0 до 5 років, уже в усі області по три рази передзвонили, нема. Там, де стою на обліку, я в черзі 75-та». Ну так, бо ж усі хочуть дитину до 6 років. А більшість дітей, які чекають батьків, це діти від 10 років, це брати і сестри.
Ви питали про чат-бот. Так, дійсно, він створив попит, і ті люди, які, мабуть, не дуже думали про всиновлення, замислилися про нього. Дізналися, що є якесь тимчасове влаштування дітей, що можна допомогти дитині, яка втратила батьків унаслідок війни.
Усиновлення під час війни. Досвід двох родин
— Тобто тих, хто думає про усиновлення, стало більше, але люди насамперед готові брати в родину малу дитину або дитину, яка втратила батьків через війну, правильно я розумію?
— Так. Але насправді тих дітей, які втратили батьків, зазвичай забирають родичі. А от діти, чиї батьки не виконують своїх обов’язків чи залишилися на окупованих територіях, також потребують сім’ї. Ну і тут виникають складнощі, бо «як я прийму в сім’ю таку дитину, а раптом її доведеться віддавати біологічним батькам». Або виринають стереотипи про погані гени «дітей алкоголіків і наркоманів». Ми все одно до них повертаємося, розумієте?
Ну й інша неприємна проблема. Коли телефонують чи пишуть, що готові всиновити будь-яку дитину, «бо хочемо виїхати з України». Оскільки дізналися, що якщо всиновив дитину або оформив опіку, то можна з чоловіком їхати за кордон. Це зараз теж присутнє.
Фото: facebook.com/sos.cv.ua
— Чому досі так важко ламати стереотипи у сфері захисту дітей? Ми ж ніби такі дитиноцентричні.
— Тут питання, чи дійсно ми дитиноцентричні, чи ми вдаємо. Багато років максимально ігнорували тему дітей в інтернатах. У суспільстві й досі панує думка, що це не так і погано, що в нас є інтернати, не так і важливо підтримувати біологічні сім’ї, бо «понароджували, то хай ростять», прийомні сім’ї або ДБСТ — «вони ж гроші за це отримують». У нас дуже багато знецінення. Тому насправді воно не виглядає так, що дитина в нашому суспільстві — найбільша цінність.
Це сьогодні сонце, знаєте, і в мене нормальний настрій. Якби ми вчора говорили, то це було б інше інтерв’ю, чесно вам скажу. Я іноді сама собі токсична, тому що дійсно багато років ми вкладаємося в цю тему і сподіваємося на зміни. І всі мої колеги — фанати, вони ж це роблять не за гроші, а тому, що це місія. Кожен раз віримо, що щось відбудеться і це спрацює.
І коли приходять нові люди в цю тему, я дуже радію. У них очі палають: «Та ми це зробимо! Та це легко!» У моїй команді зараз є ті, хто ніколи не працював у сфері захисту дітей. Але ж коли намагаємося щось спланувати, то плануємо те саме, розумієте? Так, приходять інші люди й кажуть: «Зробімо це». А я відповідаю: «Ми це робили, воно не працює». А потім смикаю себе: замовкни. Спробуймо ще раз, ризикнімо. Але це виснажує шалено. Бо робимо крок уперед, а потім бац — відкат.
І коли ми починаємо шукати той ідеальний варіант, то виходить, що немає нічого кращого за максимальну підтримку біологічних сімей на всіх етапах, починаючи з вагітності.
— А є відповідь, чому все ще є знецінення?
— Мабуть, щоб зміни відбувалися, потрібно шукати такі канали комунікації, які впливають на широку аудиторію. Бо кандидати в прийомні батьки, усиновлювачі — це дуже вузька категорія, умовні одна-три тисячі людей. Нам потрібні історії. Зокрема і про тих дітей, які очікують батьків. Великі міжнародні правозахисні організації можуть не погоджуватися зі мною, бо не дуже етично показувати дитину. Але я вважаю, що можна знайти варіант етичного інформування про дитину, яка потребує сім’ї. Яка альтернатива? Або ми неетично залишаємо дитину там, де вона є, і вона страждає, або ми все ж шукаємо якісь варіанти і батьків.
Ну і, може, це така романтична думка, але все ж вважаю, що великі інформаційні кампанії можуть це переломити. Це не про те, що всі мають усиновлювати дітей чи брати під опіку, ні. Це про культуру прийняття: якщо я не всиновлюю дитину чи не готовий прийняти дитину, я розумію і підтримую тих, хто це зробив, і вважаю це класним.
Фото: sos-ukraine.org Дар’я Касьянова
У Польщі колись також було багато дітей в інтернатних закладах, і вони довго думали, що робити. А потім зняли серіал і показували його щодня кілька років — історії про те, як дітей з інтернату забирали в сім’ї. І це дійсно вплинуло і на прийняття тих дітей, бо стигм багато, і на влаштування дітей у сімейні форми виховання, і взагалі допомогло реформі інтернатних закладів. От я думаю, що зараз це на часі. У нас є дуже круті історії сімей, які потрапили в окупацію, виривалися звідти. Там така драматургія! Netflix плакав би за такими історіями. Є сенс це робити. Бо думка «усі діти — наші» не може бути думкою окремої людини, такою має бути думка суспільства. І вона зрештою має виливатися в конкретні дії.
Вікно можливостей
— Минулого року ви цитували іноземного колегу, який казав, що війна може бути вікном можливостей, щоб реформувати інтернатну систему. Чи так це?
— Ми не втрачаємо надії, працюємо. Я не можу сказати, що нічого не відбувається. Якщо раніше мусили пояснювати всередині країни, чому це необхідно, то в принципі зараз є всі передумови, щоб зробити стратегію деінституалізації більш конкретною, вимірюваною і отримати нарешті бюджет, аби почати реалізовувати реформу. Тому що без грошей, на жаль, неможливо зрушити з місця. Нам потрібні фахівці соціальної роботи, програми навчання, соціальні послуги — і денні центри, і центри реабілітації, і центри підтримки прийомних батьків — багато-багато всього.
І насправді деінституалізація — це ж одна з умов євроінтеграції. Якщо ми віримо, що будемо членами Євросоюзу, відповідно зобов’язані розробити цю стратегію, отримати схвалення Єврокомісії, почати її імплементувати.
Я не можу сказати, що те, що ми робимо, вже зараз відбивається на житті конкретної дитини. Таких змін поки немає. Але все ж таки бачу, що щось рухається. Консенсус, що це дійсно потрібно, є, і це вікно можливостей все ще відкрите, треба в нього встигнути влізти. Інакше ми залишимося з пострадянськими країнами, з їхньою культурою інтернатів і всіма тими явищами, які з того випливають.
— На чому сьогодні фокус?
— Тема номер один — депортовані діти. Особливо це помітно в європейському інформаційному полі. В українському, можливо, не так. Про фокус держави мені складно сказати. Ми, громадські організації, робимо акцент на підтримці сімей з дітьми, бо якщо їм ніде жити або там, де вони живуть, немає допомоги, то діти, які вже були в закладах і мають досвід втрати сім’ї, на жаль, можуть знову це пережити. Але ми не забуваємо і про біологічні сім’ї.
Фото: Радіо Свобода
Чітко усвідомлюємо, що в наступні роки вже не буде таких ресурсів, як у 2022–2023-му. Уже відчуваємо це і змушені ретельніше формувати коло допомоги. Тому думаю, що і для громадських організацій будуть складні часи, і для держави. Бо десь, де необхідно, ми прикривали спину. Бачимо, як країни вже включилися в допомогу Ізраїлю. Я була в Чехії два тижні тому і знаю, що туди вже привезли дітей з Ізраїлю. Ми живемо своїми проблемами, але насправді світ великий і проблем дуже багато.
Ситуація дуже схожа на 2014 рік, коли на початках телефонували зі всієї країни і з-за кордону, питали, як допомогти дітям з Донецької та Луганської областей. А за два роки ми шукали гроші на реабілітаційний табір для постраждалих від війни й узагалі нічого не знайшли. Хоча до цього у фокусі уваги була травма війни і всі ніби розуміли, як важливо працювати з цим. Тому боюся, що буде такий самий відкат.
Ну і ще один момент. Багатьом донорам, залученим у допомогу, цікаво, щоб сім’ям видали якийсь пакет, сфотографували і відзвітували. А насправді це ж усе про вивчену безпорадність, коли ми її формуємо. Тож кажемо, що не хочемо вже видавати пакети. Хочемо навчити людей звертатися по послуги, щоб вони приходили до фахівця із соціальної роботи, хочемо допомагати з пошуком роботи, щоб вони ставали самодостатніми, інтегрувалися на новому місці. А на це грошей немає. Бо воно не так візуалізується. І ми це все вже проходили. І це те, з чим доведеться впоратися.
Олена Струк, кореспондентка LB.ua
