Велике бачиться на відстані, а історичність події вимірюється тільки через роки. Починаючи цикл статей, присвячених становленню національної команди України, ми повертаємося до першого матчу в історії збірної. Що означає ужгородський матч з далечі років? Чи могло хрещення української збірної стати урочистішим та успішнішим? Цими та іншими запитаннями задаємося, пригадуючи футбольні події весни 1992 року.
Перша програна війна
Тридцять чотири роки тому, коли збірна України готувалася провести перший матч у своїй історії, долю українського футболу вже було вирішено: не відбувся чемпіонат СНД, зазнала краху асоціація футбольних федерацій (під її знамена планували повернути всі колишні союзні республіки й продовжувати розігрувати турнір, аналогічний чемпіонату СРСР, зі збірною під маркою, радше за все СНД). Стартували Чемпіонат та Кубок України. Утворена за п’ять місяців до того Федерація футболу України вже вела повноцінні переговори з керівництвом світового та континентального футболу щодо участі нашої національної команди в чемпіонатах світу та Європи.
Десь процес затримався, десь зачепився за політичні перепони. Тож асоційованим членом УЄФА ФФУ стала лише 25 червня 1992 року, а ФІФА – аж 3 липня 1992 року. Як наслідок, стало зрозуміло, що Україна пропустить не лише чемпіонат Європи 1992 року, де зіграла не збірна СРСР, а збірна СНД, а й чемпіонат світу 1994 року (збірна України не встигла втиснутися в список учасників кваліфікаційного турніру, тож він стартував без нас).
Це різко контрастувало з мріями. На той час в Україні збиралися навіть за Євро-92 повоювати – висувалися ідеї «додаткового відбіркового турніру», де мали б зіграти нові збірні колишніх союзних республік. Однак, судячи зі всього, на той час керівництво європейського футболу з недовірою ставилося до новоявлених федерацій, тож обмежилося допуском на фінальний турнір Данії замість Югославії, яка на той час палахкотіла війною. У відбірковій групі данці, нагадаємо, фінішували нижче «югів». Але за тією ж формулою не допустило на турнір Італію замість СРСР, натомість, всупереч усім нормам задіявши команду без гімну і гербу – СНД, по суті, надфедераційне об’єднання, яке не вписувалося у жодні піраміди європейського футболу.
Тож, програвши футбольну дипломатію й не отримавши допуску не тільки на Євро-92, але й на ЧС-94, збірна України була приречена на товариські матчі в перші два з половиною роки свого існування.
На розвалинах можна мародерствувати, а можна будувати
Ясна річ, це був дуже серйозний удар по збірній України, адже ще в часи, коли вона була «віртуальною», вона втратила велику частку своєї привабливості. У майбутньому багато «відмовників», які в 1992-93 роках стали під прапори інших країн, мотивували це кількома факторами – фінансовою невизначеністю нашої збірної та ФФУ, відсутністю інтересу до них з боку тренерських штабів, що змінювалися й працювали фактично на правах «суспільної зайнятості», невірою в перспективи нової національної команди. Однак головним фактором було саме те, що Україна на чемпіонати світу і Європи не їде – а це, мовляв, унікальний шанс, раз у житті, як же його можна проґавити?
Таким чином, зійшлися кілька факторів, і наша збірна втратила величезну кількість як молодих талантів, так і сформованих майстрів. Із тодішніх інтерв’ю можна дізнатися, хто і за що відмовлявся від батьківщини: комусь пообіцяли квартиру, інші переходили в новий клуб, де їх миттєво «натуралізовували», ще хтось довго сумнівався, однак, бачачи такі переваги, як участь в фінальних турнірах та оплату, визначалися швидко й рішуче.
І справді: в організаційному плані перші роки збірної України – це неймовірний симбіоз ентузіазму й безгрошів’я. Наприклад, офіційною версією причини не виклику легіонерів є те, що федерація не мала валюти для оплати їхніх квитків на літак. Причиною, чому ніхто з гравців не має у колекції автентичні футболки збірної, є той факт, що два роки грали в одних і тих же, а, зійшовши з поля, здавали їх адміністраторам. Навчально-тренувальні збори та виїзди на спаринги оплачувалися сторонніми спонсорами.
За наявними даними, скажімо, кілька закордонних турне проспонсорувала фірма «Геотон» боса Борисфена Дмитра Злобенка. Були збори, у яких національну команду фінансувала компанія «НІБАС» спонсора кіровоградської Зірки Василя Ковальського. Преміальні в певний період виплачувала не ФФУ, а фірма «Дебют-Фідав» – друзі головного тренера Дніпра Миколи Павлова, який входив у штаб збірної й із власної волі опікувався як гравцями, так і колегами з тренерської групи.
При будь-якому ставленні до «перебіжчиків», не заперечиш того факту, що в організаційному плані нове утворення не витримувало конкуренції з Росією, де збірники отримували квартири, солідні преміальні, а вже невдовзі – й рекламні контракти з оплатою інвалютою. Тож українській збірній залишалося будувати новий склад – не особливо розраховуючи на тих, хто мав стати її зірками.
На тлі чого відбувалася прем’єра? У чемпіонаті України на той час пройшло вже чотири тури. Серед лідерів у двох групах чемпіонату України були Динамо, Шахтар, Чорноморець, Таврія, Металіст… і Буковина. Кияни завершили груповий етап Кубка чемпіонів перемогою над Спартою (гол Саленка), однак зайняли останнє місце в групі. Канчельскіс проводив один з найпотужніших сезонів за МЮ (віце-чемпіон Англії та володар Кубка ліги). Михайличенко, ставши чемпіоном Італії з Сампдорією, перейшов у Рейнджерс – виступав чудово й став переможцем і шотландського чемпіонату з Кузнєцовим. Онопко, Перепаденко і Петров здобули російське золото зі Спартаком – пізніше до них приєднаються Онопко, Цимбалар і ще добрий десяток земляків. Євтушенко виблискував у шведському чемпіонаті в складі АІКу. Литовченко з Протасовим – з медалями в грецькому Олімпіакосі. Юран – призер португальського чемпіонату.
Нічого так, правда ж?.. І чи не здається вам, що нинішня збірна України позаздрила б 1992 року?
Не помилитися з часом і місцем
Від різних людей доводилося чути різні варіанти першого місця проведення та суперника збірної України. Деякі політики, які на той час були серед ініціаторів проведення чемпіонату України та створення збірної, запевняли, що існував красивий проект – історія нашої національної команди мала розпочатися з турне по країнах з найбільшою українською діаспорою. Ще з 1991 року чільні кола українського футболу в США та Канаді запрошували нашу збірну на міжнародний матч.
А тут треба додати, що українці в цих країнах були на перших ролях серед футбольних діячів. Незабутній Володимир (Уолт) Чижович був головним тренером збірної США, директором тренерського відділу місцевої федерації, входив у підготовчу групу федерації до чемпіонатів світу. Чимало українців було і в політиці, бізнесі. Однак пропозицію діаспори прийняли пізніше й провели лише три матчі, у той час, як пропонувалося ціле турне.
Сама ФФУ розсилала пропозиції багатьом федераціям футболу – й угорська відгукнулася найпершою, тому й стала у підсумком співтворцем історії нашої збірної.
Взагалі, матч, у підсумку призначений на 29 квітня 1992 року, мав відбутися на тиждень раніше на Республіканський стадіон Києва – і це було б вірно, тому що на цей же день призначався і товариський матч збірних СНД та Англії. Зрозуміло, зіграти проти родоначальників футболу, та ще й за команду, яка мала путівку на фінальний турнір Євро-92 – це престиж. Цим і скористався уродженець Києва Анатолій Бишовець, який запросив у збірну СНД низку українців або представників нашого клубу – у той день були задіяні в Москві Ахрик Цвейба, Володимир Лютий, Олексій Михайличенко, Андрій Канчельскіс, Сергій Юран, Віктор Онопко.
Тому, ясна річ, провести матч за тиждень до цієї зустрічі було б правильним рішенням, однак ФФУ не встигала все підготувати до цієї дати. Існує кілька версій, звідки ж взялася ідея провести «народження» збірної саме в Ужгороді й саме з Угорщиною. Президент міжнародної ради «ВІЖИ-3000» Юрій Гецко (помер 2014 року), великий оригінал та знаний причетністю до футболу закарпатець, запевняв, що ідея провести цей матч на «Авангарді» проти сусідів – спільна його та менеджера олімпійської збірної Угорщини Золтана Модьорі. Мовляв, саме з цього все почалося й він, Модьорі та іще один закарпатець Йожеф Сабо провели у Києві зустріч з президентом Федерації футболу України Віктором Банниковим, який погодився на таку ініціативу. До речі, сам Банников у кількох інтерв’ю також підкреслював, що угорська сторона була першою кандидатурою.
А от чому датою проведення було вибрано саме 29 квітня, а не більш ранній період – щодо цього є різноманітні версії. Самого Банникова критики неодноразово звинувачували в затримці, натякаючи навіть, що він прив’язав дату до своїх іменин. Однак доводиться визнати – головна причина саме в безгрошів’ї та неорганізованості. Все доводилося робити на мізері – зібралися, ледве потренувалися, переночували в готелі «Спорт», вилетіли із Києва в Ужгород (щоб суперникам ближче їхати й скоротити витрати на організацію), зіграли – а потім роз’їхалися.
Утім, як запевняють очевидці, історичність події відчувалася. Заповнений вщерть стадіон, дійсно непогана за темпом гра й нова збірна – яка у той день пережила свою прем’єру.
Вони зіграли з іменем України
Тут варто пояснити, як взагалі формувалася збірна. Наприкінці 1991 року, коли утворилася ФФУ, пішла й робота зі створення національної команди. Було засновано певну тренерську раду (туди входили наставник Динамо Пузач, Дніпра – Кучеревський, Чорноморця – Прокопенко, Торпедо – Лемешко, Буковини – Школьников, Шахтаря – Яремченко, пізніше – Павлов, який прийняв Дніпро після від’їзду Мефодійовича в Туніс), однак негласно всі очікували повернення Валерія Лобановського, якому пророкували всі головні тренерські пости держави за визначенням. Як знаємо, Валерій Васильович прийняв Динамо лише за п’ять років потому, збірну – майже за десять. На той час він напевно ще не бачив серйозних перспектив і організаційних успіхів. І це було так.
Тому кандидата №2 повинен був визначати національний чемпіонат. Там виділялося кілька команд – Шахтар Валерія Яремченка, Дніпро Миколи Павлова, Чорноморець Віктора Прокопенка. Сенсаційно «вистрелила» Таврія, однак Анатолія Заяєва тоді ще ніхто не називав «патріархом», навпаки, вважалося, що це організатор, який лише кількома роками раніше отримав серйозний тренерський досвід. Динамо, очолюване Анатолієм Пузачем, було настільки зірковим на цьому фоні, що вважалося – й без тренера мало всіх «виносити».
Фігурувало іще кілька імен, однак вони або мали конфлікти з тодішнім керівництвом ФФУ (як, приміром, Анатолій Коньков), або переїздили працювати в більш грошовиті місця. Віктор Євгенович Прокопенко, майстер гострого слівця, колись просто й невимушено охарактеризував ситуацію: «В історію можна увійти, а можна й вляпатися». Саме йому випало стати першим тренером збірної України, і я прихильник того, щоб вважати таким саме його – незважаючи на якісь проміжні рішення, неоголошені кандидатури й інші теорії.
Прокопенко вважав, що потрібно задіювати весь кадровий потенціал. Саме тому в розширеному списку 41 кандидата (як і в пізнішому скороченому) були й справжні зірки, легіонери, люди, які багато років грали ще в союзному чемпіонаті. У тому числі, Чанов, Кузнєцов, Михайличенко, Заваров, Литовченко, Канчельскіс, Бєланов, Протасов. Проте, як ми вже говорили вище, через співпадіння дат матчів Україна – Угорщина та СНД – Англія частина з них відкололася у бік чемпіонату Європи. Інші з часу створення списку кандидатів і до проведення матчу не мали ігрової практики, ще у когось співпадали за датами матч збірної та клубні поєдинки.
Остаточний список збірної України напередодні матчу з Угорщиною виявився наступним:
Воротарі – Гришко (Чорноморець), Кутепов (Динамо); захисники – Беженар (Дніпро), Драгунов (Шахтар), Лужний, Ю.Мороз (обидва – Динамо), Нікіфоров, Третяк (обидва – Чорноморець); півзахисники – Анненков, Ковалець, Заєць (всі – Динамо), Дудник (Металург З), Погодін (Шахтар), Сак, Цимбалар, Шелепницький (всі – Чорноморець); нападниики – Гецко, Гусєв (обидва – Чорноморець), Саленко (Динамо), Щербаков (Шахтар).
Отож ми так і не побачили тієї збірної, яка мала б бути українською по праву: Чанов – Лужний, Кузнєцов, Нікіфоров, Шматоваленко – Канчельскіс, Литовченко, Заваров, Михайличенко – Протасов, Юран. Або ще Онопко, Цимбалар, Кандауров, Саленко, Тернавський, Цвейба й багато, багато інших.
Хто вийшов на поле Авангарду захищати спортивну честь України?
Воротар – Ігор Кутепов
26 років, Динамо
Всього за збірну – 4 матчі, 6 пропущених м’ячів (1992-1993)
Правий захисник – Олег Лужний
23 роки, Динамо
Всього за збірну – 52 матчі, 5 гольових передач, 6 жовтих карток (1992-2003)
Центральний захисник – Юрий Нікіфоров
21 рік, Чорноморець
Всього за збірну – 3 матчі (1992)
Центральний захисник – Сергій Беженар
21 рік, Дніпро
Всього за збірну – 23 матчі, 1 гол, 3 жовті картки (1992-1997)
Лівий захисник – Сергій Третяк
28 років, Чорноморець
Всього за збірну – 2 матчі (1992)
Центральний півзахисник, капітан – Юрій Шелепницький
27 років, Чорноморець
Всього за збірну – 1 матч (1992)
Центральний півзахисник – Сергій Ковалець
23 роки, Динамо
Всього за збірну – 10 матчів, 1 гольова передача, 2 жовті картки (1992-1994)
Правий півзахисник – Сергій Погодин
24 роки, Шахтар
Всього за збірну – 1 матч (1992)
Лівий півзахисник – Ілля Цимбалар
22 роки, Чорноморець
Всього за збірну – 3 матчі (1992)
Нападник – Сергій Щербаков
20 років, Шахтар
Всього за збірну – 2 матчі (1992)
Нападник – Олег Саленко
22 роки, Динамо
Всього за збірну – 1 матч (1992)
Виходили на заміни:
Юрій Сак, півзахисник
25 років, Чорноморець
Всього за збірну – 10 матчів, 1 гол, 1 жовта картка (1992-1995)
Іван Гецко, нападник
24 роки, Чорноморець
Всього за збірну – 4 матчі, 1 гол (1992-1997)
Сергій Гусєв, нападник
24 роки, Чорноморець
Всього за збірну – 5 матчів (1992-1993)
Головний тренер – Віктор Прокопенко
47 років, Чорноморець
Всього за збірну – 3 матчі (1992) +0=1-2; 2:5 (-3)
Колаж Антона Фурманюка, Sport Arena Коли поразка – перемога
Всім відома історія – збірна України програла 1:3. Утім, мало хто вдається в деталі. А між тим, все було зовсім не однозначно. Відкривати рахунок мали українці – Шелепницький влучив у штангу, з ударами Нікіфорова, Третяка, Цимбаларя відбив угорський воротар. На наших тиснула відповідальність і розладнувала гру незіграність (дехто познайомився одне з одним уже в збірній).
Тож українці вимушені були йти вперед, щоб забивати й вигравати, а більш досвідчені суперники із задоволенням ловили їх на контратаках. Аж до хвилини 61-ї зберігалися нулі на табло, однак грубі помилки нашої оборони довели справу до конфузу. Гол Гецка – це останній із десь п’яти вірних ударів збірної України.
Звісно, мало приємного – починати велику справу з дитячих помилок, організаційних невдач та програної прем’єри. Однак у підсумку у квітні 1992 року виграв весь український футбол. Мало хто здатен задуматися про такий простий факт – до 1992 року 50-мільйонний народ не мав своєї збірної й власного чемпіонату. І лише відтоді він отримав своє представництво в єврокубках. Тобто, те, що було в інших як даність, ми отримали тільки 25 років тому.
Треба вміти цінувати зроблене, пробачати помилки й аналізувати причини не здійсненого.
А також – пам’ятати історію: і як витоки, і як урок, і як пересторогу.
29 квітня 1992 року. 19:00 за київським часом. Ужгород. Стадіон Авангард. 13 000 глядачів.
Україна – Угорщина 1:3
Голи: Гецко, 90 – Шалої, 61, Кіпріх, 70, Кіпріх, 84 пен
Україна: Кутепов, Лужний, Нікіфоров, Беженар, Третяк, Ковалець, Цимбалар, Шелепницький, Саленко (Гецко, 59), Погодін (Сак, 56), Щербаков (Гусєв, 69). Тренер: Віктор Прокопенко
Угорщина: Брокхаузер (Том. Балог, 88), Монош, Телек, Шимон, Леринц (Ковач, 86), Лімпергер (Тіб. Балог, 58), Кіпріх, Мартон (Іллеш, 82), Шалої (Пішонт, 74), Ліпчеї, Вінце. Тренер: Емеріх Еней
Попередження: Ковалець, 73 – Монош, 21, Шалої, 25
Арбітри: Вадим Жук (Білорусь), Валерій Авдиш та Володимир П’яних (Україна)
Збірна України перед вильотом до Ужгорода з аеропорту Жуляни
Зліва направо: Саленко, Третяк, Нікіфоров, Щербаков, Погодін, Беженар, Цимбалар, Ковалець, Лужний, Кутепов, Шелепницький
Верхній ряд: Лужний, Погодін, Беженар, Нікіфоров, Щербаков, Кутепов, Шелепницький. Нижній ряд: Третяк, Ковалець, Цимбалар, Саленко.
Ілля Цимбалар (тодішній гравець Чорноморця) проходить Томаша Моноша
З м’ячем динамівець Олег Саленко
Небезпечну атаку збірної України відбиває воротар збірної Угорщини Іштван Брокгаузер із клубу Кішпешт-Гонвед.
Атаку веде Олег Саленко
Історичний гол Івана Гецка, перший в історіі збірної України
