За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військовий Денис Кайнак. Суспільне Чернівці
Богдан повернувся з-за кордону, щоб долучитися до ЗСУ. Під час контрнаступу на Харківщині наступив на міну – ногу військового лікарям врятувати не вдалося. Каже, спершу було морально важко. Тримався завдяки підтримці близьких та місцевого волонтера, який залучав військових до активностей.
– Волонтер витягував нас на кріслах колісних: возив до Дніпра та в ресторани. Дуже нас підтримував й це гарно ставило нас на ноги. Але до ставлення суспільства було звикнути найскладніше. Мене ще не звільнили, бо я контрактник – з бойової частини відразу перевели у роту охорони ТЦК й мушу зараз служити.
Військові Денис Кайнак та Богдан Смаль. Суспільне Чернівці
Богдан намагається ховати протез, коли перебуває серед людей: накидає на нього форму або одягає спортивні штани.
– Мені краще, щоб протез ніхто не бачив. З іншого боку, є багато нахабних людей, які не звертають на тебе уваги, й обганяють, щоб зайняти на вільне паркувальне місце для людей з інвалідністю. Такого не має бути, – каже Богдан.
Для Дениса важливо, щоб люди бачили військових з протезами й звикали до них.
– Я не повинен приховувати те, що не вважаю патологією. Можна одягнути форму чи звичайний одяг, але люди бачать військових по очах. Вони не завжди сприймають нас у формі, навіть з двома ногами. Є агресія, так би мовити. Так і на протезах – вони намагаються нас уникати, – каже Денис.
– Ми не вважаємо себе людьми з інвалідністю, а іноді на нас дивляться, як на хворих. Іноді обходять стороною: може через форму, може через протез. Якось йшла мама з дитиною, й дитина пальцем на нас показувала й казала: "Без ноги!". Це не дуже приємно. Дітей потрібно готувати до цього, бо в кожного своя психіка й кожен сприймає це по-різному.
Військові Денис Кайнак та Богдан Смаль. Суспільне Чернівці
Допомога не має бути нав'язливою
Часто люди біжать наввипередки, щоб відчинити військовим двері. У таких випадках Денис відчуває себе немічним.
– Я це можу й сам зробити, але обов'язково хтось пробіжить, відкриє двері й скаже: "Заходь!". Я розумію, що люди хочуть допомогти та ставитися з повагою, але в такі моменти жалість – найгірше. Якщо людина справді тяжко ходить і їй важко відкривати двері чи нести якісь сумки, то це буде помітно.
За словами Дениса, реабілітологи військових не жаліють й ставляться до них, як до рівних. Дають вправи, які роблять самі, й впевнені, що військові їх виконають на одній нозі чи протезі.
– Якось до мене підійшла жінка й пропонувала взяти 200 гривень. Я їй подякував за повагу й бажання допомогти, але сказав, що грошей не потребую. То вона мені ті гроші мало в кишеню не сунула. Це теж неправильне ставлення, бо йдеться про нав'язування, – каже Денис.
Військовий Денис Кайнак. Суспільне Чернівці"Є приємні жести, особливо багато випадків серед дітей. Вони беруть у мами якусь цукерку й питають: "Можна я дядьку подарую?". Я ж це чую. Потім підбігає й дарує. Ти береш цукерку, й дитина посміхається. Це дуже приємно. Або бувають моменти, коли до нас підходять й запитують: "Можна я Вас обійму?".
Денис каже, людям слід зважати на особистий простір, бо військові сприймають увагу по-різному. Так хтось може мати психологічну травму й не бажати дотиків.
– У суспільстві має бути і повага і допомога, але ненав'язлива. Якщо хочуть подякувати, то прикласти руку до серця й просто махнути – нам цього достатньо.
Читати ще
Читати ще Протез відчувають, як власну ногу: у Чернівцях фонд боргує понад 80 тисяч євро за операції з протезування військовим
Читати ще «Тепер я — залізна людина». Історія херсонця, який після 9 років війни втратив ноги й освоює протези на Буковині
Читати ще «Син попросив у Миколая аптечку, щоб полікувати татові ніжку». Як буковинський військовий здійснив мрію сина
