За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Митрополит Тернопільський і Кременецький ПЦУ Нестор рукоположив диякона Степана Хміля у сан священника, липень 2023 року, Тернопіль. Тернопільська єпархія ПЦУДуже радий тій парафії, котру отримав.
Ти ідеш на контакт перший? Чи все ж військовослужбовці, чи їхні родичі звертаються до тебе?
Коли тільки почали це служіння, то було відчуття якогось холоду легенького. Тобто вони не розуміли до кінця, що я з ними роблю, що відбувається, чи їх готують до якихось неприємностей, чи підемо там атакувати щось і так далі. А потім, коли побачили, що я приїжджаю службу відслужити, поспілкуватися, висповідати, то почали тепліше ставитися. Зараз я дуже радий тій парафії, котру отримав.
Чи використовуєш якісь дистанційні методи роботи, щоб допомогти військовослужбовцям, їхнім родичам на відстані і як воно співвідноситься з традиційними церковними практиками?
Служб онлайн я ще не веду, не сповідаю онлайн, але розмови, бесіди є.
Скажи, чи потрібна помічнику капелана або самому капеланові також підтримка?
У нас було декілька навчань дуже хороших, коли капелани з'їжджаються і один з одним радяться. Але насправді того дуже мало, тобто спілкування з іншими капеланами бракує. Хотілося б подивитися, як вони це роблять, як в них ті служби виглядають, як вони працюють з вояками, які методи застосовують, що в них вдається, що не вдається. Насправді капеланська служба наша вона тільки вибудовується. Ну, мені так виглядає. Може я знизу всього не бачив. Є нюанси, тобто як ми, скажімо, працюємо з іншими, бо в світському житті людина може вибрати собі, куди вона піде до церкви. Тут трошки важче, бо якщо людина якоїсь іншої конфесії, доводиться якось делікатніше. Але знову ж таки конфліктів не було.
Зустріч капеланів. Fb/Степан ХмільЯ не думав, що так можна проповідувати.
А чи є зараз діалог на етапі побудови капеланської служби між безпосередньо капеланами і людьми, які займаються практичною психологією. Адже багато священиків і капеланів говорять, що проблеми в бійців бувають різного рівня складнощів і вони, спілкуючись розуміють, що потрібна допомога іншого фахівця, безпосередньо практичного медика. Чи є цей діалог, чи він формується?
Мені пощастило. Отой Юрко, я вже за нього згадував, він психолог у нас в підрозділі, а я капелан. І якось ми з ним стоваришувалися, одного віку, різного дуже способу життя, але зійшлися і він допомагає багато. Можливо, цим досвідом можна буде поділитися з іншими. Працюємо з тим разом Юрком, він якийсь свої елементи робить, я свої.
Велика частина твого життя пов'язана із організацією "Пласт". Чому примкнув до неї?
Я у "Пласті" десь біля десяти років. У мене дружина дуже активна пластунка. Було таке літо, коли я відвідав 34 табори. Дивлюся, вона тим горить, а я тоді ще так не горів. Але потім був вишкіл, було два православних священники — фантастичні люди. Літургія не може перериватися, вона повинна йти від початку до кінця, щоб не сталося. А вони для молодих людей двоє служать: один служить, а другий розказує дітям, що відбувається. Отець Вишня вийшов, попросив пробачення, що може важко було і вклонився їм, вдарив поклін священик в облаченні. Я не думав, що так можна проповідувати, що є ще й такий інструмент. Ну, чому ні? Якщо з любов'ю, то можна і так. І вони двоє мене вразили неймовірно, через них і через дружину, звісно, я в "Пласті". Вони були для мене таким образом, як можна стати священиком і пластувати.
Степан Хміль. Тернопільська єпархія ПЦУУ капеланів є гасло: "Бути поруч".
Ти долучився до військової служби в 2022 році, як приймав це рішення і де побував за цей час?
Я був в Німеччині, запитав дружину, чи вона не хоче виїхати, ну вона ніяк звісно. Я повернувся, пробував щось волонтерити, якось там допомагати. Зразу мене не взяли до армії. Так як у нас тоді була комендантська рота, а потім зразу після неї почала формуватися капеланська служба, і я пішов помічником капелана Євгена Флисти, і вже ми з ним разом виїжджали на схід.
Спостерігаючи за твоєю сторіночкою в соцмережі, натрапила на фотографію, з якої зрозуміла, що про пластунське життя і про патріотичне виховання ти почав говорити й перебуваючи на сході України. Вдалося створити осередок?
Знайшов невеличкий пластовий осередок в Богодухові. Ми почали їздити по сусідніх селах, то було гарно, бо ще один наш вояка він теж записався до "Пласту". Ми поїздили по декількох селах, встигли там дітей якось зацікавити.
Степан Хміль, Харківщина. Fb/Степан Хміль
Степан Хміль розказує дітям з Харківщини про «Пласт». Fb/Степан Хміль
А чому ти, власне, вирішив статися священиком, що тебе підштовхнуло, що надихнуло?
Мені було 18 років, пам'ятаю тоді в Тернопіль приїхав протестантський проповідник. Думаю, треба піти послухати, бо цілий місто в плакатах. І те, як він проповідував, — він жив у проповіді, проповідував гаряче. В нас я такого не бачив. Тут священник розказує, служба монотонна, потім щось він там пояснив трошки про Євангеліє і все, закінчилось. А тут такі вогонь і сплеск, і після того я почав ходити до церкви, правда не до протестантської, якось в мене тоді в голові воно було по-іншому. Здобув богословську освіту, але от висвячуватися щось мені заважало, може всередині чогось бракувало, якогось остаточного аргументу. Я і психологію, й соціологію вивчав. А от з війною, ти розумієш, змінилося. Вона стала остаточним аргументом. Багато хто казав, що слухай, я б тобі висповідався. І тоді воно всередині якось почало мінятися.
Військова справа. Як ти її опановуєш?
Планую цього літа поступити в якийсь військовий заклад, щоб трошки детальніше все вивчити. Знаєш, я багато чого не розумію, чому так відбувається. Я ж у великих структурах не брав участі. "Пласт" — велика структура, але все-таки зі зрозумілими правилами і організація, котра діє в комфортних умовах. Інша справа військова. Там нема демократії, тобто треба слухати наказ. І наказ для мене, то було дещо незвичне. Я зараз більше слухаю, більше спостерігаю, тобто вчуся. Не можу сказати, що я щось там вивчив, просто рухаюся разом з ними. У капеланів є гасло: "Бути поруч". Я їх не веду, бо не знаю, як це має виглядати, але поруч намагаюсь бути, щиро і відверто.
Степан Хміль. Суспільне ТернопільЯ думав все, остання зупинка, десь тут зараз апостол Петро має бути.
Цього року ти отримав поранення. Можеш розказати, за яких обставин це сталося?
Хрестопоклінна неділя, такий дуже гарний момент був, гарні служби, сповіді. Супер просто день був. Ми полягали спати, друга година ночі була й оті вибухи. Десь спочатку далі трошки вибухнуло. Ну окей. Потім ближче така серія. І воно все ближче, і ближче. І ми приймаємо рішення бігти в укриття. Остання ракета влетіла й пробила покриття. От буквально хлопець навпроти мене сидів, то біля нього та труба влетіла. Все відбувалося, як в фільмі — тоненький звук такий, все коричневе. Я думав все, остання зупинка, десь тут зараз апостол Петро має бути. Я завжди мрію, коли Петра побачу, то з ним поговорити, поспілкуватися. Значить я готуюся, а ні, — мої хлопці стоять всі в порохах. Страшно було, я тобі так скажу. Природний страх такий, всеохопний, було дуже лячно. Дивлюся вони сухі, а в мене водичка якась тече. В той момент не думав про якесь поранення. В принципі можна проламати черепну коробочку, болю нема, тим більше адреналін. А оті всі історії також знав, що на адреналіні можна робити різні речі, бігати без ноги. Чую м'якенько, в мене волосся було довге, м'якенько і мокро. Поруч був медик Юра, дуже багато допоміг, перебинтував і ми почали дуже швиденько звідти рухатися, втікати на евакуацію. Завезли в Харків, далі бомбардування. У мене ліжко стояло біля вікна. Дивлюся, десь прилітає і мені лячно, а жіночки ходять там з колясками спокійно і ті вибухи їх не лякають. А мені так знаєш неприємно. До того я відчував себе більше чоловіком, а тут отой страх. Мені здається, те пережиття, напевно, мене зблизило з багатьма вояками, бо ми після того почали на інші теми говорити. У госпіталі я два тижні був. Цікаво, що кожен військовий вважає щиро, що йому пощастило, якщо нога поранена, якщо нема до коліна, але живий.
Помічник капелана 105 окремої бригади тероборони ЗСУ Степан Хміль і журналістка Суспільного Ірина Моргун. Суспільне Тернопіль
Якими є богослужіння на фронті?
Коли церковне свято, ми намагаємося робимо свято. Хлопці приходять радісно. Гарно виглядає. Гупає там десь, щось відбувається, а вони стоять ті люди спокійно, слухають молитву, моляться разом. Воно вражає, щось відбувається всередині. Знаєш, коли ти ризикуючи життям це робиш, трошки інший настрій, інше розуміння, — іскра проскакує значно швидше, даруючи тепло людське.
