Закарпатка Олена Попова в 16 років переїхала в Торецьк, що на Донеччині. Прожила там близько 60 років. Має двоє дітей, онуків та правнуків.
З 2014 року залишалася вдома попри воєнні дії. Та вже в березні 2022 року зрозуміла, що треба тікати від війни на Закарпаття, пише Суспільне Закарпаття.
Через повномасштабне вторгнення Олена Попова повернулася Закарпаття. Жінка наразі перебуває в компактному місці проживання переселенців у селі Нижні Ворота.
«Я ніколи не соромилася, що я з Абранки. І якщо я сиділа в ресторані, по роботі чи з друзями, то часто гості казали: «Давайте піднімемо келихи за нашу Абранку». Я так пишалася цим», — розповідає жінка.
Олена була сьомою дитиною в сім’ї. На Донбас 16-річну дівчину забрав старший брат. Там вона прожила майже 60 років. Починала працювати прибиральницею, а на пенсію пішла з посади заступниці начальника зеленбуду. Має сина та дочку, з якою тікала від війни. Олена каже: любить Закарпаття, проте після перемоги мріє повернутися в Торецьк.
«Я відбулася там як людина, як жінка, як мама, як бабуся і вже як прабабуся. Я не забула своєї мови. Бо те, що ти увібрав із молоком матері, неможливо забути. У мене не було ніякої освіти. Я ще ходила там у вечірню школу. Був мовний бар’єр. Тут у мене була російськомовна вчителька, яка завжди казала: «Якщо ти хочеш вивчити російську чи німецьку мову, то візьми книгу і думай на тій мові. Тоді до тебе швидше дійде». Я дуже любила вірші, сама писала вірші. Усе одно я не могла подолати мовний бар’єр у вечірній школі. І багато пропущено було. Довелося кинути, через рік піти ще. Я там освіту здобула. Жила в чужих людей. Та де б ти не був, а втрачати обличчя не треба. Тоді в тебе все вийде», — розповідає додає Олена.
З 2014 року жінка не полишала дім і чекала припинення воєнних дій. Розповідає: попри страшні реалії війни звикла навіть до безперервних обстрілів. Та не могла спокійно дивитися на реакцію дітей на вибухи.
У вільний від роботи час Олена завжди шила. Коли почалися бойові дії в 2014-му, то підшивала форму військовим безкоштовно. Каже: такі гроші будуть пекти руки. Натомість воїни їй приносили питну воду чи солодощі. Свою швейну машину залишила в Торецьку, тому цю жінці подарували волонтери.
«Подзвонили мені з 128-ї бригади, вони стояли в нас у місті. Це чудові хлопці, я не можу навіть передати це. Сама шию, машинка навіть є. Я ніколи з них не брала гроші. Навіть зараз тим хлопцям, що тут приходять, то шию. Правда, загодували мене шоколадом, бо ж не візьму гроші. Коли води не було, то казала хлопцям, щоб не носили воду. Я така людина, що маю сама все робити. То вони принесуть по 20 бутилів до дверей, подзвонять. Я виходжу — вода стоїть, а їх уже нема», — згадує жінка.
Олена має багато родичів на Закарпатті. Та через сильний характер не хоче просити прихистку. Твердо налаштована повернутися в український Торецьк. Каже: до повернення хоче відвідати лише могили батьків.
Усім гостям своєї скромної і затишної кімнати Олена заварює каву. Розповідає історії зі свого життя та ділиться мудрими порадами. Жінка переконана: Україна неодмінно переможе і вона зможе повернутися додому.
