Кавалер ордена "За мужність" Артем Панчик: біля Ягідного ми воювали з генералом Ніколюком, він "задвухсотив" двох росіян

За інформацією: Суспільне Чернігів.

На колажі зображений спалений російський БТР, генерал-майор Віктор Ніколюк та майор, кавалер орденів «За мужність» III та II ступенів Артем Панчик. Колаж Суспільне Чернігів

Артем Панчик — ветеран війни з Росією, майор та колишній заступник командира стрілецького батальйону 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Кавалер орденів "За мужність" ІІІ та ІІ ступенів. Медійно відомим він став у червні 2025 року. І ця історія не була пов’язана з його здобутками на полі бою. В інтернеті почали ширитися повідомлення, що суд відправив його під цілодобовий домашній арешт через конфлікт із патрульними. Нібито Панчик допоміг утекти від поліції брату своєї дружини, який перебував у розшуку за ухилення від мобілізації. А коли один із патрульних намагався цьому завадити, притиснув правоохоронця автівкою до стіни. Свій домашній арешт Артем Панчик оскаржував в апеляційному суді. На засідання прийшли і його побратими, які тоді вимагали пом’якшити запобіжний захід ветерану війни з Росією.

Після цієї історії Суспільне вирішило поспілкуватися з Артемом Панчиком про його бойовий шлях.

27-річний ветеран брав участь у битві за Чернігів. Під його командуванням українські військові врятували цивільних у Лукашівці та Новоселівці, а його коригування допомогли знищити десятки одиниць російської техніки. Також він воював на Донецькому та Запорізькому напрямках.

Офіцер був відданий війні. Пригадує, коли дружина народила йому доньку, він не хотів їхати на виписку, бо "хтось же має воювати, як покинути позиції?", а згодом вони одружилися онлайн, коли Артем був на ротації в Оріховому.

В інтерв'ю Оксані Рекун ветеран російсько-української війни розповів про свої дитячі роки, мрії стати військовим, перші складнощі та перші бойові чергування на Донбасі. Про підготовку до повномасштабного вторгнення, враження від колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, про оборону Чернігова з генералом Віктором Ніколюком та полковником Леонідом Ходою.

Про втрати, опізнання бійців у чорних пакетах, власну тимчасову демобілізацію, намагання стати хорошим батьком для своєї трирічної доньки та про домашній арешт — читайте далі.

Оборона Чернігова

У лютому 2022 року про перспективи російського вторгнення говорили звідусіль. Тоді Україна почала свої навчання "Заметіль-2022" на чолі з нещодавно призначеним головкомом ЗСУ Валерієм Залужним. Розкажіть про свої враження від нового підходу до керівництва в армії.

Окрім "Заметілі", у нас були свої, за планом розвідки, навчання. Готували нас і попередньо вже налаштовували, що, можливо, російські війська підуть у наступ.

Коли призначили Валерія Залужного, то до нього всі віднеслися дуже позитивно. Бо він, коли приїжджав до нас у бригаду, не поводився пафосно, що він там генерал. Просто людяний, просто міг спинити солдата та з ним поговорити. Привітати, обійняти, може якісь подарунки привезти. Деколи це були дрони, амуніція і подібне. Взагалі людяний був генерал.

Де Ви зустріли повномасштабне вторгнення?

Ми десь як місяць приїхали тільки з ООСОперація об'єднаних сил — це комплекс військових та спеціальних заходів, які проводилися українськими силовими структурами з 30 квітня 2018 року до 24 лютого 2022 року на сході України, з метою протидії незаконним російським та проросійським збройним формуванням. у Гончарівське на Чернігівщину. У нас уже КСП (командно-спостережний пункт, — ред.) бригади перенесли в ліс, на наради ми теж їздили до лісу. Також ми розігрували різні сценарії, проводили тоді дуже багато навчань.

О другій чи третій ночі 24 лютого подзвонив мені начальник розвідки і сказав, що починається. На прикордонників уже скинули вибухові пристрої. Є загиблі та поранені. Також ще диверсійні дії були. Я недалеко жив від частини, прибіг, обдзвонив увесь особовий склад. Усі прибули, хто з Чернігова, хто з Гончарівська, і були напоготові. Коли в казармі почали отримувати зброю, це десь п'ята ранку, в один із корпусів прилетіло. Ми зрозуміли, що почалося, і по всій Україні теж прильоти. Ми, згідно з раніше запланованими діями, почали евакуацію зброї та техніки.

Оборона Чернігова й області тривала 37 днів. Найбільш запеклі бої були на трасі поблизу Ягідного, у Количівці, на горі в Новоселівці та в Лукашівці. Ми знаємо, що Ви були майже на всіх цих позиціях. Розкажіть про ті бої.

Так, біля Ягідного ми воювали разом із генерал-майором Віктором Ніколюком. Він зі своїм водієм, не знаю, хто ще з ним був, потрапили під обстріл. Водій загинув. Потім він ставить завдання комбригу — евакуювати, комбриг нам. Ніколюк так само, як і Залужний, людяний, почуття гумору в нього теж велике. Ми не відчували, що він генерал, просто така сама людина, як і ми. Спілкувався з нами на рівні.

Дали нам бойову машину "Варта", також на неї потім підготували екіпаж, встановили зброю. Ще перед початком вторгнення я вийшов на Притулу, і він дав мені Mavic. Тоді він був один і коштував скажених грошей, що я його нікому не довіряв і сам літав. Але в ці дні він був безцінним.

Розбитий російський блокпост у Ягідному, 2022 рік Суспільне Чернігів

Дорога, яка веде до Чернігова поблизу Ягідного, 2022 рік Суспільне Чернігів

Залишки снаряду на блокпосту у Ягідному, 2022 рік Суспільне Чернігів

Залишки розитої російської техніки. Ягідне, 2022 рік Суспільне Чернігів

Віктор Ніколюк на блокпосту у Ягідному, 2022 рік З особистого архіву Віктора Ніколюка

Спалений російський БТР. Ягідне, 2022 рік Суспільне Чернігів

Ми спланували операцію, що я буду пілотом, через радіостанцію координувати їхні дії. Я провів повітряну розвідку в Ягідному, виявили, що противник є, ходять там росіяни. Показав це своїм бійцям, і вони вздовж лісосмуги вирушили. І знову ж про Ніколюка. Генерал-майор йшов першим, а за ним — мої розвідники. Тоді він "задвохсотив", якщо не помиляюся, двох росіян. Але, напевно, вони встигли передати по радіостанції про рух наших військ. Коли Ніколюк із розвідниками забрав тіло свого водія, я побачив, що на них починає виїжджати техніка. Я скоординував дії "Варти". Вона виїжджає на цю асфальтну дорогу, прямо йде в Ягідне. Сказав: "Готуйтеся, зараз будуть виїжджати росіяни!". Тоді виїхали їхні чотири одиниці техніки — два "Тигри" і ніби БТРи. Ми тоді знищили ці дві одиниці, вони прямо горіли. Одна пошкоджена була, не змогла продовжити рух, а одна зробила відкат. Перевага в техніці у них була колосальна, і в людях так само — 1:3 чи навіть до 5.

Тоді ще почався мінометний обстріл. Мій технік впав на землю метрів за десять від мене — його поранило. Ми з начальником розвідки перемотали йому голову. Потім чую, ще кричить водій командира бригади — його також поранило. Але він важкий такий, кілограм 100, я розумів, що не дотягну його. Мені допомогли хлопці: надали першу медичну допомогу. Евакуювати їх допомогли тоді цивільні, які їхали на машині, бо "Тигр" повільно їде, а побратими "важкі" були. Обоє вижили. Тіло водія Ніколюка ми евакуювали також і повернулися назад на оборону.

Розповідь Віктора Ніколюка про оборону Чернігова можна переглянути за посиланням.

У Лукашівці ми також евакуювали цивільних. Ми займали оборону в Анисові. Тоді нам допомагав декілька днів полковник Леонід Хода. Передали мені гранатометний взвод, була з нами ще й тероборона. Це більше було небайдуже цивільне населення з двостволками тощо. Якщо подивитися на карту, Анисів і Лукашівку розділяє асфальтна дорога. Там через польову дорогу здійснювався підвіз БК.

Я також тоді проводив розвідку: там теж було близько 40 одиниць техніки, "Сонцепьоки" їхні тощо. У Лукашівці, на окраїні села, стояв ще й російський танк. Відстань до траси була невелика, може кілометра півтора. Це ж взагалі ні про що для танка. І ми постійно спостерігали за ними, через бінокль було все чудово видно.

І неодноразово ми були свідками, як цей танк розстрілював і цивільних, і гуманітарну допомогу — фури, які підвозили.

Розбита фура та авто на дорозі поблизу Лукашівки, 2022 рік Суспільне Чернігів

Розбите авто поблизу Лукашівки, 2022 рік Суспільне Чернігів

Розбиті автівки на дорозі поблизу Лукашівки, 2022 рік Суспільне Чернігів

Понад десять одиниць техніки вони знищили. І всі просто, хто не знав, що там не можна їхати, може, з десяти, двоє проїжджали на великій швидкості, коли по них починав працювати танк. А так усі були знищені.

І одного разу ми дивимося, їде цивільна машина, і по ній почали росіяни працювати. Дивимося, один лежить поранений, видно, що в нього кров, він тоді, як зараз пам'ятаю, був у світле вдягнений. А другий — просто на колінах повзе в сторону Лукашівки. Ми не зрозуміли одразу, чому він туди поповз. Група моїх розвідників виїхали за цими пораненим. Доїжджали через ліси, болота. Доїхали, надали першому домедичну допомогу. Дістали другого, вже з сірої зони, а він просто осліп і не бачив, куди повзе. Так ми евакуювали двох цивільних. Вони вижили.

Коли росіяни вже почали виходити з Лукашівки, ми "накидали" їм, зробили зачистку. Також стріляли по церкві, де вони штаб розмістили, через дрон коригував усі ці дії.

Розбите авто у Лукашівці, 2022 рік Суспільне Чернігів

Протитанкові їжаки у Лукашівці, 2022 рік Суспільне Чернігів

Лукашівка після звільнення від російських військ. Чернігівщина, 2022 рік Суспільне Чернігів

Розбите авто у Лукашівці, 2022 рік Суспільне Чернігів

У Новоселівці, нижче за висоту, де точилися бої, виїхали ми на завдання з помічником начальника розвідки, зараз він начальник розвідки 1-ї танкової бригади. Приїхали ми на крайню позицію піхоти й дивимося, що лежать два чоловіки. Один без ноги, і вони від нас метрів за 50. Я ще запитав, чому ніхто не рятує їх, а піхота вся перелякана була, обстріли. А чоловік без ноги лежить і ще посміхається. Напевно, розумів, що вже помирає. Ми його бігом завантажили в машину, наклали турнікет, а був тоді Renault універсал у нас. Другий вже аж побілів. Його наш військовослужбовець мав забрати, відвезти. Не знаю, чи вдалося. А перший вижив, хоч ногу, звісно, вберегти не вдалося.

Про те, як проходила битва за Чернігів, можна подивитися за посиланням.

"У дитинстві було класно: вибухи, звуки, велика техніка, красиві військові"

Артеме, чому саме військовий ліцей? Хто прищепив цю любов до армії?

Я народився в Козельці на Чернігівщині. У мене дядько військовий був, дід військовий, але я більше на дядька дивився. Він служив тоді в 169 навчальному центрі (Десна, — ред.). Був інструктором з водіння танків. Він постійно возив мене, брата та свою доньку зверху на танку. Мені тоді десь шість років було. Були на стрільбах, але саме танкістом я не хотів бути. Я тоді про це сильно не думав, але сама структура військова сподобалася. У дитинстві були емоції, що класно, вибухи, звуки, велика техніка, красиві військові тощо. У мене дядько був такий, під метр дев'яносто, хоч і танкіст, і важив теж кілограм сто двадцять, то ми на нього, в основному, і рівнялися. Усі були здивовані, як він у танк вміщається, але нормально (сміється, — ред.). Я тоді вже і подарунки отримував у виді військових машинок, зброї, дитячих гранат. Навіть сухпаї були. І на Новий рік замовляв теж щось військове під ялинку.

Артем з братом біля гармати З особистого архіву Артема Панчика

Артем з братом біля радянського літака МіГ-21 З особистого архіву Артема Панчика

Артем на дитячому колажі з військовою зброєю З особистого архіву Артема Панчика

Артем на дитячому колажі З особистого архіву Артема Панчика

У шість років ми разом із родиною переїхали на Вінничину.

У 15 років я вирішив вступати до військового ліцею у місті Тульчин. І в мене були складнощі зі вступом. Я з однокласником вступав ще. Він пройшов, а я — ні. Мене спочатку зарахували по балах, а потім сказали, що не вистачає. Але ми з мамою вдома сіли, перерахували бали й нарахували, що я маю пройти. Подзвонили в ліцей, почали розбиратися і так я вступив. Перепрошували ще. Виявилося, що вони не хотіли мене приймати, бо я з Чернігівської області, а більшість були з Вінницької — усі місцеві.

Чи виправдалися Ваші очікування під час навчання?

Потім я відчув, що таке справжня армія та графік. О шостій ранку підйом, п'ять хвилин на збори. Там мені сподобалася важка атлетика, я почав займатися. Але хочу відзначити, що мене тренувала жінка, майстер спорту міжнародного класу — Любов Кураченко. Я їздив на змагання, займав призові місця. Мені все це подобалося, і я вирішив вступати далі за військовим напрямом.

"90% тих, хто нас навчав, були бойовими офіцерами"

Розкажіть про навчання у Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.

Проблем зі вступом у мене вже не було. Через свій зріст — 168 сантиметрів, до роти почесної варти я не пройшов, там треба вище 185 сантиметрів бути. Я вступив у спортивну роту, бо підтягувався 15 разів і більше. Ну, в академії вже стало жорсткіше, ніж у ліцеї. То таке було, квіточки, в академії все було набагато суворіше. Уже не пускали додому на вихідні. Раз на Новий рік тільки і влітку на місяць — усе. Вже в академії були і полігони, стрільби, навчання. Там я хотів продовжувати займатися важкою атлетикою, але її не було. То я почав займатися армреслінгом. На змагання теж їздив від академії. Займав призові місця.

Чи були в академії бойові викладачі й чи розуміли Ви, що після закінчення Вас можуть відправити в зону ООС?

Нам в академії викладачі показували відео, як вони знищували росіян. Ділилися своїм бойовим досвідом. І всі ми знали, що по-любому підемо воювати. У 2014 році, коли почалась окупація Донеччини та Луганщини, то випускників академії навіть раніше випустили. І нас до цього готували. Там було багато офіцерів, які мали поранення або були без кінцівок. 90% тих, хто нас навчав, були бойовими офіцерами.

Артем біля танку під час навчання і військовому ліцеї З особистого архіву Артема Панчика

Артем під час навчання у військовому ліцеї З особистого архіву Артема Панчика

Куди потрапили за розподілом після академії?

Хотів у морську піхоту, але не був відмінником, щоб першим обирати. Після розподілу я потрапив у 1-шу окрему танкову Сіверську бригаду, вирішив поближче додому. Батьки мої в Козелець знову переїхали, то я хотів на Чернігівщину.

Перший бойовий досвід

Артеме, на яку посаду Вас призначили у 1-й танковій?

Спочатку я попав у піхоту — механізований батальйон, командиром механізованого взводу. Прийняв техніку. Всі побратими були бойові, то вони вже мене потім готували до бойового виїзду, бо ми знали, що їдемо. Звичайно, у 2021 році не було таких активних дій, як у 2014 році, але все одно сказали, що можна загинути.

Ми стояли на напрямку Оленівки.Терористичний акт, здійснений російськими окупаційними військами у ніч на 29 липня 2022 року в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради проти українських військовополонених — захисників «Азовсталі» в Маріуполі. Там, де загинули внаслідок російського теракту наші бійці. Приїхав, прийняв бліндаж, техніку розосередили, викопали окопи, підготувалися. Тоді мені дали позивний "Беркут", бо у кожного в роті був позивний якогось птаха.

Мені на цій позиції допомагав замполіт, командир роти спочатку мене на нуль не пускав, зі мною ходив, щоб я там сам нічого не начудив. Але потім через тиждень-два я з замполітом домовився тихенько і почав ходити на позиції. Ще пізніше почав уже на нічні зміни заступати, помагав обладнувати позиції, документацію заповнювати, наносити картки вогню тощо. Якраз через залізничну дорогу від мене стояв мій майбутній підрозділ розвідувальної роти, у них тоді були загиблі від снайпера. Їх я, напевно, найбільше боявся. Тоді снайпери працювали дуже часто.

Артема нагороджують грамотою З особистого архіву Артема Панчика

Артем Панчик разом з побратимами З особистого архіву Артема Панчика

Артем Панчик з побратимом З особистого архіву Артема Панчика

Артем на випаленій лісопосадці З особистого архіву Артема Панчика

Артем Панчик з побратимом на позивний «Жук» З особистого архіву Артема Панчика

Ордени «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів З особистого архіву Артема Панчика

Артем під час однієї з ротацій з побратимами З особистого архіву Артема Панчика

Артем Панчик на стрільбах у засідці З особистого архіву Артема Панчика

Артем на змаганнях серед військових частин ОК «Північ» З особистого архіву Артема Панчика

Артем на полігоні З особистого архіву Артема Панчика

І десь через три місяці, це була осінь, телефонує до мене командир батальйону о шостій ранку по тапіку,Це військовий польовий телефон, який використовується для організації зв'язку на відстані. Він працює за принципом індукторного виклику і може забезпечувати зв'язок на десятки кілометрів залежно від типу лінії зв'язку. і насварив, м'яко кажучи, що я там щось "нарішав" і хотів кудись перевестися в тиловий підрозділ, десь поближче додому. Я вже їду схвильований, бо він мене визивав у штаб, подзвонив до мами перепитати, чи вони не втручалися. Виявилося — ні. Командиру телефоном просто повідомили, що мене переводять, а куди — він не знав. У підсумку мене призначили командиром розвідувальної роти. Потім мій командир уже почав посміхатися, вітати, пропонував залишитися, але я з таким відношенням до себе сказав, що не буду служити у його батальйоні.

Половина хлопців раділа моєму підвищенню, інші — навпаки, відмовляли, що це розвідрота, багато техніки, "висякі" будуть.

Ви пішли на посаду командира розвідувальної роти. Як згадаєте свій перший день та враження?

Привезли мене в населений пункт Спірне Донецької області. Зустрів мене там мій майбутній солдат, але він думав, що теж якийсь солдат, бо був без погонів і каже: "О, малий, що ти там, на яку посаду? Я механік, будеш теж механіком?". А я кажу, що командир роти. Він перепросив одразу. Прийняв техніку, довго це було, бо в піхоті три одиниці, а там близько 20 одиниць. Одразу зайнявся чисткою особового складу — переводив невмотивованих. І надалі всі мені мотивовані потрапляли. А коли новий начальник розвідки прийшов, він ще більш мотивований був, ми з ним зустріли вже у Чернігові повномасштабну війну. Тоді мені перейшов з посадою і новий позивний — "Комета".

Як Ви можете охарактеризувати війну до повномасштабного вторгнення?

Квіточки, грубо кажучи. Не сильно було страшно. Де-не-де були перестрілки, але аж таких бойових дій не було, то ми їх там покошмарили, то вони нас. Тоді ніхто не загинув під моїм командуванням, чого не можу сказати після 24 лютого.

Одружились онлайн, коли Артем був на полігоні

У Вас дружина теж військова. Розкажіть, як і де познайомилися?

Це було на ППД (пункт постійної дислокації, — ред.) у Гончарівському, 2020 рік. Ми стояли на шикуванні й зустрілися поглядом. Виникла симпатія. Я її номер знайшов згодом. Катя, до речі, служити почала на рік раніше за мене, хоча й молодша. Їй 26 років. Вона була бойовим медиком у медроті, а зараз у декретній відпустці. Коли російські війська вийшли з Чернігівщини, ми, до речі, самі не зрозуміли цього маневру, то нас відправили в Черкаси на відновлення. 10 квітня 2022 року моя дружина народила доньку Софію. А ми в той день мали виїжджати якраз. І я не хотів їхати на виписку, бо хтось же має воювати, війна ж! Але Катя домовилася, щоб мене відпустили і комбриг відправив мене зі словами: "О, Панчик, вітаю. А чому ти не хочеш дитину забрати з пологового?". Я взяв машину і поїхав. Побув до п'яти годин з дружиною і назад в Черкаси, а потім на Запорізький напрямок. Де, до речі, ми й одружились онлайн. З РАГСу зателефонували на Viber: "Берете за дружину? Я — так". Якраз був на полігоні в той момент.

Дружина Артема Панчика — Катерина. З особистого архіву Артема Панчика

"Мами не вірили, проклинали мене, що я їхню рідну душу не вберіг"

Куди Вас відправили після оборони Чернігівщини?

Відправили нас тоді на Донецький напрямок, у напрямку Великої Новосілки. Тоді вперше я побачив більшу навалу дронів, якраз системи скиду з'явилися. Я теж цим почав цікавитися. Був наступ тоді противника, вони задіяли понад 30 одиниць техніки, працювала артилерія. І тоді я, зі своїм солдатом знищили понад п'ять росіян, понад сім поранених, що вони там тікали тощо. Я тоді ці скиди кидав. Це видно на відео.

Ви були на Донбасі до повномасштабної війни та після? Порівняйте ці два спогади.

Це вже були дві різні війни. Росіяни вже тоді стали більш обережними, вчилися на своїх помилках, ніж у Чернігові у лютому-березні 2022-го. Їх все одно пускали на гарматне м'ясо, але вже не так, як в перші дні. Біля населеного пункту Нескучне, вони там побудували класну оборонну свою, авіацію почали нормально так застосовувати. Якщо в Чернігові просто скидали бомби з літака, то там уже вони почали з гелікоптерів К-52. Танки почали ефективно застосовувати, бо в Чернігові вони просто давили, а там уже такі нормальні стрілецькі бої почалися, ефективні.

Наш противник, грубо кажучи, не дурний. Оскільки я був розвідником, можу їхню розвідку порівняти. У них дуже сильно розвинена безпілотна повітряна розвідка, майже цілодобово в них літали там "Орлани" тощо. Дуже гарна в них прослушка. Десь через пів року мені дали переписку зі всіма позивними мого підрозділу. Навіть розхвалені "Мотороли" вони прослуховували на раз. Тож не можна недооцінювати ворога.

Стела Велика Новосілка Суспільне Донбас

Чоловік біля пошкодженого будинку Суспільне Донбас

Зруйнована аптека та приміщення у Великій Новосілці Суспільне Донбас

Руйнування у Великій Новосілці Суспільне Донбас

Руйнування двоповерхівки у Великій Новосілці Суспільне Донбас

Пошкоджений будинок у Великій Новосілці Суспільне Донбас

Руйнування у Великій Новосілці Суспільне Донбас

Велика Новосілка на мапі deepstatemap.live

Що Вас найбільш емоційно вразило під час ротацій?

Найтяжче — дзвонити мамі й казати, що ваш син чи чоловік загинув. Мами не вірили, проклинали мене, що я їхню рідну душу не вберіг. Але, під моїм командуванням небагато загинуло. Здебільшого гинули, коли віддавав у підпорядкування в інші підрозділи. Тоді мені треба було їхати на опізнання, відкривати ці чорні пакети, а там рештки різних бійців. Мені ще довго снилось і, мабуть, снитиметься це.

Пам'ятаю, що вперше мене "накрило", коли в перші дні вторгнення у Чернігові загинули мої перші підлеглі. Я чесно, в ступор увійшов. Я спочатку сидів на тому КСП бригади, напевно, години дві й думав: може, це мені сниться, що це все нереально. Це було перше відчуття.

В яких гарячих точках фронту Ви були та за що Вас підвищили до заступника стрілецького батальйону 1-ї Танкової бригади?

На Донецькому та Запорізькому напрямках був, в Оріховому дві ротації. Під час першої, ще навіть магазини працювали, але потім, у 2024-му, коли я повернувся, то там просто все було розбомблене.

Вид на Оріхів Суспільне Запоріжжя

Оріхів, завод «Орсільмаш», Запорізька область Суспільне Запоріжжя

Зруйнований житловий будинок в Оріхові Суспільне Запоріжжя

Пошкоджений житловий будинок в Оріхові Суспільне Запоріжжя

Вулиця в Оріхові Суспільне Запоріжжя

Стела Оріхів Суспільне Запоріжжя

Наслідки обстрілів в Оріхові Суспільне Запоріжжя

Гусениця від танка Суспільне Запоріжжя

Оріхів на мапі deepstatemap.live

Підвищити мене вирішив комбриг. Також він дізнався, що я вчився не на розвідника і здивувався, як я три роки витримав. Мене призначили заступником командира стрілецького батальйону. Після розвідувальної роти, де були "Хамери", "Лелеки", БТРи, БМП, новітня зброя, а тут – старі КАМАЗи, "Урали", "Шишарики", "Бобіки", УАЗіки, жодної броні, люди ненавчені — тяжко було з ними. Наш батальйон був у резерві, але росіяни тоді наступали й нас залучили. У нас були втрати, і я відчув на собі, що таке ворожа авіація. Я тоді й на нуль ходив, хоча з керівників батальйонів такого ніхто не робив. П'ять разів виходив.

Президент України Володимир Зеленський нагородив Вас орденами "За мужність" ІІІ та ІІ ступенів. Чи можете розповісти, чим саме Ви заслужили ці нагороди?

Першу медаль дали за оборону Чернігова, за врятованих цивільних. А другу — за службу на Донецькому напрямку.

"Війна робить людину жорсткою. А з дитиною це не працює"

Ви демобілізувалися і займаєтеся вихованням доньки, а дружина на службі. Як справляєтеся?

Я демобілізувався у січні 2024 року за сімейними обставинами. Поки не розголошую, чому саме. Але планую повертатися, як пройде час.

Дитина за два роки бачила мене лише два рази. Тому зараз, поки є можливість, я намагаюся більше проводити з нею часу. Донька здебільшого відвідує садочок. Справляюся — не ідеально, але стараюся щиро. Доводиться вчитися всьому заново: терпінню, м’якості, увазі до дрібниць. Війна робить людину жорсткою. А з дитиною це не працює. Їй потрібен живий, спокійний батько, не командир. Але, не дивлячись на це, наша трирічна донька грається теж військовими іграшками, як і я колись. У неї всього пару ляльок.

Артем з дружиною Катериною та донькою Софією З особистого архіву Артема Панчика

Донька Артема Панчика — Софійка З особистого архіву Артема Панчика

Артем з сім’єю З особистого архіву Артема Панчика

Донька Артема Панчика — Софійка З особистого архіву Артема Панчика

Після всього, через що пройшов, відчуття несправедливості дуже б’є по голові. Ти чекаєш вдячності чи хоча б розуміння, а натомість опиняєшся в статусі підозрюваного. Спочатку було дуже важко — психологічно. Після фронту хочеться дихати на повні груди, бути корисним, рухатися. А тут — обмеження, тиша і багато часу на думки. Я просто хочу, щоб усе це швидко завершилося. Щоб справа була чесно розглянута і я міг повернутися до нормального життя.

Нагадаємо, у ніч на 22 травня 2025 року в Чернігові, за повідомленням Нацполіції в області, Артем Панчик допоміг утекти чоловіку, який перебував у розшуку за порушення мобілізаційного законодавства. А згодом, коли один із патрульних намагався цьому завадити, притиснув правоохоронця автівкою до стіни.

Сам Артем на це сказав, що не знав про те, що брат дружини "ухилянт", а від патрульних тікав, бо був під стресом, згадавши про війну. Також зазначив, що має довідку про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, — ред.).

Суд відправив Артема Панчика під цілодобовий домашній арешт. Цей запобіжний захід 9 червня ветеран намагався оскаржити в Чернігівському апеляційному суді. З його слів, нині він перебуває під домашнім арештом та не може возити доньку в дитсадок і лікарню.

Про цю історію Суспільне розповідало у репортажі:

Читати ще

Війна почесного громадянина Чернігова Артура Олефіренка: вторгнення РФ, «трофейна техніка» та найважчий танковий бій