За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Сергій Данілін, Лариса Миргородська та Наталія Гесюк. Суспільне Тернопіль
Внаслідок російської атаки по Тернополю 19 листопада чотири дні тривали пошуково-рятувальні роботи у будинках на вулицях Стуса і 15 квітня. Заступниця начальника відділу соціально-гуманітарної роботи головного управління ДСНС в Тернопільській області, позаштатна психологиня Наталія Гесюк і речник управління Сергій Данілін в інтерв'ю Суспільному розповіли про роботу рятувальників, правила безпеки під час війни і про психологічну допомогу і самодопомогу.
Пане Сергію, перше запитання до вас. Як спрацювали рятувальники в день ракетного обстрілу в Тернополі і в наступні дні, коли тривали рятувально-пошукові роботи?
Ну, я думаю, що, як спрацювали рятувальники, оцінку можуть дати тільки жителі нашого міста, які бачили, в яких умовах працювали всі підрозділи ДСНС, які зусилля вони докладали.
Чотири доби рятувальні підрозділи розбирали завали, шукали можливих потерпілих, робили все для того, щоб врятувати людей. На початку постійно був ризик повторних ударів. Ми зважали на це, потім під час проведення робіт так само доводилось відводити всю техніку та сили, тому що були повідомлення про можливий повторний удар. Постійні зміни людей, ротації. Працювали невеликими командами, намагалися економити сили для того, щоб якомога швидше працювати і розбирати ці завали.
Хочу підкреслити, що кожен рятувальник докладав титанічних зусиль, не зважаючи на втому, не зважаючи на, можливо, моральні якісь аспекти. Всі працювали як один злагоджений механізм.
Рятувальні роботи на вулиці Стуса в Тернополі. Суспільне Тернопіль
Пані Наталіє, вам довелося надавати екстрену психологічну допомогу постраждалим, родинам загиблих. Наскільки важливо саме одразу це зробити?
Дуже важливо, тому що людина, коли потрапляє в таку ситуацію, де не може дати собі раду, вона забуває дихати. Вона стоїть в ступорі і тільки дивиться на той будинок, де колись жили люди, раділи, обіймалися. І коли це стається, то людина не знає, як далі взагалі поводитися.
І особливо, коли жителі, які змогли врятуватися, знали, що під завалами знаходяться їхні родичі, то це було подвійно боляче. Бо приходили ще і сусіди врятовані, або ті, хто встигли вийти. Вони горювали за своїми будинками. Але квартира дуже важлива, майно дуже важливе, але над цим є життя. Особливо те життя, яке ти подарував своїй дитині, та посмішка, якою ти ділився зі своєю дружиною, чи ті обійми, з якими ти обмінювався з мамою. І знаючи, що там лежать люди, звичайні мешканці, прості тернополяни не можуть усвідомити оце все.
Є на це кризовий психолог, який знає, що робити, знає стани, в яких перебувають люди. Ну і відповідно до тих станів проводиться певна робота. І це ще й для того, щоб в подальшому люди не закрилися і оці соматичні прояви в подальшому не проявилися так яскраво, як могли б, якби не було психолога.
Робота психологів ДСНС. ДСНС
Пане Сергію, за інформацією ДСНС, були залучені рятувальники з дев'яти регіонів України, так? Були також кінологи залучені?
Наші підрозділи, які прибули перші на місце, встановили, що масштаби занадто великі. Керівництво ухвалило рішення запросити допомогу. Ви знаєте, що на місці події безпосередньо був і Міністр внутрішніх справ, і голова ДСНС України. Були залучені найкращі фахівці, які є в нашій країні. Це і спецпідрозділ "Дельта" — висотні роботи, це і сусідні області — загалом з дев'яти регіонів. Близько 250 рятувальників в піковий момент працювало на цих локаціях, 50 одиниць техніки.
Максимально професійно, максимально якісно, максимально оперативно проводились роботи. В нас були кінологи, представники нашого головного управління. Також залучалися собачка і її власниця з Сумської області. Собаки підготовлені саме для пошуків людей в завалах. Ми періодично проводили спочатку розбір конструкцій, потім запускали кінологічні відділення. Вони давали якісь сигнали і в тих місцях посилено працювали рятувальники.
Скажіть, а це обираються якісь відповідні породи, коли собаки залучаються?
Я не є спеціалістом в кінологічній службі. Ну, там великий курс дресирування. В нас є відповідні центри в системі ДСНС, де проводять саме підготовку таких собак. Щоб нікого не забути, то ще згадаю, що собаки від головного управління Нацполіції так само залучалися і так само допомагали нам.
Пані Наталіє, чи працюєте і зараз з людьми, які пережили влучання ракет?
Ну, так, як працювала на місці прильоту, то ні, бо це екстрена психологічна допомога. Але, коли годинами стоїш під зруйнованим будинком з людьми в очікуванні знайти їх рідних, ти приймаєш історію сім'ї. Я знаю історії всіх сімей, кого шукали, і досі вони в мене в голові. Розуміючи, що вже там вцілілих не буде, ми чекали, щоби знайшли будь-яке тіло, яке можна було б поховати, на могилку прийти.
Я бачила людей, які точно розуміли, що вони не зможуть пройти самі оцей процес горювання. Тому залишала свій телефон. Тому що те, що зараз з людьми відбувається, то це ще далеко не все, що може статися з емоціями людей, з настроєм, з працездатністю. Воно, як говорять психологи, накриє пізніше, коли прийде усвідомлення, що дому нема, що та людина, яка похована, вже не скаже "Привіт", чи "Давай разом омлет з'їмо". І от тоді треба буде дійсно допомога психологів. Але це вже не буде екстрена психологічна допомога. Це вже буде декілька консультацій, які потрібно буде надати тим чи іншим людям, далеко не всім.
Також були діти. Я, наприклад, на місці прильоту всім людям, які приходили з дітьми, казала: "Ідіть, забирайте дітей. Їм не потрібно цих емоцій". Я бачила перелякані очі дітей і бачила, як одна дівчинка маму тримала за руку, аж в неї кисть побіліла. Але мама хотіла подивитись, дитину, напевно, не було з ким залишити. Я не розумію, чесно кажучи, таких дій батьків. Я говорю, що якщо вашим дітям потрібна допомога психологічна, то є багато дитячих психологів, які готові допомогти діткам пережити оцей момент. Щоб не залишилося в їх голові такої страшної пам'яті і страху перед кожною тривогою. Я вже і зараз це чую в відголосках колег, що їх діти бояться тривоги. До того часу майже чотири роки війни ставились просто з острахом, а зараз зі страхом. Це різні речі. Тому треба працювати з дітьми теж.
Пане Сергію, чи обстежує Державна служба з надзвичайних ситуацій укриття? Чи у відповідному вони стані і чи достатньо їх в нашій області?
Так, в нас постійно проводяться планові перевірки захисних споруд. Це періодично робиться, оновлюються відповідні бази даних, вносяться всі зміни. Звичайно, що стан сховищ, укриттів бажає бути кращим. Тобто, завжди хочеться прагнути до ідеалу. Знаєте, показують іноді в сюжетах ці класні укриття в сучасних будинках, де мешканці облаштовують ігрові зони для дітей, різноманітні там локації, де можна прийти навіть в якусь приставку пограти. Але, на жаль, більшість наших укриттів — це звичайні підвали, де люди просто перебувають тимчасово. Там облаштовані місця для сидіння і вони призначені саме для укриття.
Чи можна сказати, що їх достатньо? В нас весь підземний простір має бути обладнаний для укриття населення. Всі підвали в будинках, всі парковки, які зараз створюються. Тобто, в умовах війни кожне приміщення, яке може використовуватися для укриття, має бути для цього придатним, відкритим в першу чергу, щоб був до нього доступ. Наша служба постійно працює над тим, щоб їх перевіряти, обліковувати і повідомляти їхні адреси мешканцям, аби вони були в курсі, де їх можна знайти.
В ідеалі, в кожному укритті має бути два виходи?
Не в кожному укритті має бути два виходи. Є поняття найпростіших укриттів. Це звичайні підвали, грубо кажучи, або цокольні поверхи будинків. Якщо говоримо про щось таке масивніше і глобальніше, то так, там в сховищах має бути два виходи. Це ті сховища, які на промислових об'єктах. В протирадіаційних укриттях, залежно від конфігурації і їх побудови, там теж. Відповідно до тих інженерних рішень, за якими вони будувалися.
Скажіть, чи були укриття саме в цих будинках — на Стуса, 8 і на 15 квітня, 31?
На Стуса, 8, я точно знаю, що в школі було укриття. Підвальне приміщення в самому будинку теж було, тобто люди при потребі могли там укритися. Його декілька разів обстежували, я знаю, що там нікого не залишилося.
Я думаю, всі бачили зруйнований будинок. Якби ракета прилетіла трохи нижче, на нижчі поверхи, не знаю, чи воно допомогло б. Ну, від прямого влучання ракети, я не знаю, що може врятувати. Тільки якесь спеціальне сховище, яке обладнане, наприклад, на промисловому об'єкті, де зверху є декілька метрів бетону. Воно суто проєктувалося для таких цілей. Звичайно, підвали не проєктувалися для того, щоб витримувати ракетні удари.
По житлових будинках взагалі не мають здійснюватися ракетні удари. Це просто нонсенс. Тому, для того, щоб вберегти себе від якихось уламків, так, можна сховатися в підвалі будинку, але витримати ракетний удар — це дуже тяжко.
Скажіть, як ДСНС співпрацює з громадами і, зокрема, освітніми закладами щодо просвітництва з питань безпеки під час війни?
Ми залучаємо максимальну кількість наших працівників. Ви знаєте, зараз в нас є проект "Офіцер-рятувальник громади". І одне із завдань цих офіцерів — це саме просвітницька робота. Вони працюють на місцях, вони працюють в освітніх закладах, у дошкільних закладах, зустрічаються з дітьми і розказують їм про всі можливі небезпеки, які можуть виникати, і як в них діяти.
Крім цього, в загалом одне із завдань ДСНС — запобігати надзвичайним ситуаціям. Тому ми постійно працюємо в цьому напрямку, працюємо спільно з міжнародними партнерами. UNICEF досить активно нам допомагає. І вони роблять класні проєкти, де саме безпекову цю складову досить класно висвітлюють.
Пані Наталіє, ви, як психолог, напевно, працюєте з дітьми по школах?
Так, ми в школах проводимо такі зустрічі з маленькими дітьми. Це все йде в ігровій формі. Спочатку розказуємо, потім проводимо вікторину, розказуємо, як правильно поводитись, якщо опинився під завалами, якщо загубився, потрапив в натовп, що треба брати з собою, що не потрібно. Діти вже краще за нас і швидше за нас можуть перерахувати, що може бути в тривожній валізі.
Потім ми робимо їм такий квест. Наприклад, в класі перекидаємо крісла, рюкзачки ховаємо, потім вимикаємо світло і кажемо: "Тепер виберіться". І дуже приємно бачити, як хлопці опікуються дівчатами, старші молодшими, як вони взагалі орієнтуються в просторі. Зі старшими вже йде більш доросла розмова. Це про відповідальність, про відчуття власної безпеки, про те, що це добре, що є батьки, але ви самі за себе теж маєте турбуватися. Крім того, є робота з вчительським колективом.
І, направду, після таких інцидентів збільшується завжди кількість випадків, коли просять не просто психологів, а психологів-надзвичайників. Тому що розуміють, що ми безпосередньо з цим стикаємося. Ми беремо з собою піротехніка чи того самого офіцера громади. І коли ми приходимо, люди в формі, вони одразу серйозніше сприймають інформацію. Ну і слід нагадати все ж про правила безпеки під час війни.
Напевно, основне правило, яке, я думаю, зараз всі мешканці Тернополя чітко розуміють: якщо звучить сигнал повітряної тривоги, треба йти в укриття, не треба нехтувати. Ми бачимо, що, на жаль, ті будинки досить зруйновані і в такому стані, що ніякі б там дві стіни не врятували.
Пані Наталіє, які ваші поради щодо першої психологічної допомоги, зокрема саме допомоги під час війни?
Знаєте, є в психології така вправа: на що я можу вплинути, а на що я вплинути не можу. Я не можу вплинути, на жаль, на безпосередній хід війни, особисто я. Я не можу вплинути безпосередньо на глобальну екологію. Але я можу вплинути на те, щоби я дотримувалася техніки безпеки, щоби я думала про себе і про свою безпеку. І ви можете вплинути на свою сім'ю. Ви можете навчити своїх дітей тому, що треба дуже берегти своє здоров'я, дуже берегти себе під час ось-таких тривог. Діти — як губка. Якщо батьки під час тривоги подивились: ай, МІГ летить, пролетить, не на мою область і далі працюють, то через два-три рази діти будуть ставитись до цього так само. Тому обов'язково думайте про те, що ваш приклад — це життя ваших дітей і їх майбутнє.
Щодо першої психологічної допомоги: не панікуйте, бо паніка забирає здоров'я, емоції і відчуття простору. Коли людина починає губитися, вона не може ухвалити правильне рішення. Одразу треба заземлитися. Де я є? Я в коридорі. Не завжди рятують оці дві стіни, але хоча б якусь безпеку дають. Багато хто, наприклад, в коридорі тримає ковдру, водичку, телефон заряджений, каремат. І тоді ви розумієте, що якщо немає куди спуститися, бо всякі будинки бувають, то я хоча би для себе мінімум безпеки зробив. І починаєте з дітьми говорити. Повірте, коли ви якісь казки розказуєте, історії, гладите кота чи там папужку, то це вже заспокоює, бо це стабільність. І розуміння дітей, що ви можете впоратися особисто з цією ситуацією, дасть і дітям більше спокою, більше безпеки і впевненості, що мама знає, що робить.
