За інформацією: Суспільне Чернівці.
Діти, яких евакуювали до «Міста добра». Суспільне Чернівці
– Як вам вдалося організувати евакуацію? В чому виникають найбільші складнощі у цьому процесі?
– У нас є евакуаційна бригада. Ми забирали дітей з Сумщини, Херсонщини. Маємо реанімобілі, відданих лікарів та співпрацю з міжнародними організаціями.
Питання евакуації важкохворої дитини – це дуже відповідально. У дорозі може будь-що трапитися – наприклад, може загостритися стан і потрібно ставити катетери, змінювати зонди.
Марта Левченко у «Місті добра». facebook / Марта Левченко
– З якою періодичністю до вас прибувають діти? І що ви робите у таких випадках, коли запити є, а місць немає?
– Діти прибувають дуже часто. У нас є історія, коли усиновили паліативну дитину Анічку, якій не давали шансів жити. У нас є лист очікування і, як тільки зʼявляється місце, ми готові приймати дітей.
Це дуже важко. Буквально зараз є кейс в Горішніх Плавнях – там дитина з інвалідністю і одинока мама, яка зараз лежить в лікарні, їй просто немає на кого залишити свою дитину. Поки у “Місті добра” немає можливості прийняти цю сім'ю, ми шукаємо там на місці тих, хто може підтримати.
Знаємо, що всередині червня наш Ілюша поїде в Інститут раку і у "Місті добра" звільниться місце, куди ми зможемо прийняти цю маму з дитиною і дати їм силу надалі стояти разом. Таких історій дуже багато.
Читати ще
Читати ще
«Це історія не про смерті, а про святкування кожного життя»: як у Чернівцях доглядають невиліковно хворих дітей
– У "Місті добра" є кілька корпусів, де проживають важкохворі діти та діти з сиротинців, жінки, які потерпали від насильства, бабусі, які через війну втратили свою домівку. Є й притулок для собак. Скільки загалом тут проживає людей?
– Зараз у нас є шість корпусів. Насправді я думала, що це надто багато місця, що ми зможемо точно прийняти всіх, хто потребує захисту, безпечного місця та місця сили. Але, звичайно, місця зараз не вистачає. Тепер ми не просто повні – ми працюємо на виснаження.
Це робота, яку не можна припинити навіть на три хвилини, тому що кожні три хвилини потрібно санувати слиз. Бо якщо ти не просануєш, дитина може задихнутися і загинути. Це дуже відповідальна робота, де немає свят чи вихідних.
Зараз у нас проживає орієнтовно 350 людей. У нашому першому корпусі мешкають мами з дітьми. Я називаю його "щасливим корпусом", бо там діти мають маму. Навіть коли ми святкуємо День матері, то це завжди тишком-нишком, щоби не чули в інших корпусах, де у дітей немає такого щастя і дива – мати маму.
Мами, які у нас проживають, – це зламані жінки, вони розчавлені насиллям, вони втратили все. Ці жінки починають нове життя і також потребують колосального ресурсу. У нас є безліч програм, завдяки яким ми сприяємо, аби ці жінки були успішними та фінансово незалежними. Тоді дитина може залишатися разом з мамою, коли мама знає, що вона зможе попіклуватися про свою дитину. Коли вони покидають "Місто добра" – це вже красиві та успішні жінки, які мають роботу, знають, чого вони хочуть.
Ми бачимо, як оживають наші бабусі, які через війну втратили все. Наша Ніна Олексіївна завжди плакала за своїм фруктовим садом у Авдіївці. Ми їй запропонували створити такий сад в "Місті добра" і вона за ним доглядає.
Зараз це десятки тисяч людей, які отримали тут підтримку, які знають, що у них є "Місто добра". З багатьма ми досі підтримуємо спілкування: хрестимо дітей, їздимо на новосілля, підтримуємо бізнеси, які вони відкривають.
Читати ще
Читати ще
«Діти мають іграшки – їм потрібні обійми». Як волонтерка доглядає важкохворих дітей у «Місті Добра» в Чернівцях
– Наскільки відрізняється те, як зараз виглядає "Місто добра", від того, як ви собі планували до повномасштабного вторгнення?
– Все було би по-іншому, напевно. Я й не менеджерила цих шість корпусів – воно якось саме стається. Є сьогодні певна потреба, значить "Місто добра" це робить. Потрібен був "Дім метеликів", ми його створили. Це про люблячу няню, піклування, розвиток, освіту, арт-терапії, любов. Такі місця нам потрібні, де прийдуть і пограють для дітей на піаніно, чи помалюють щось фарбою – щоби дитина, яка не бачить, відчула цей дотик фарби і розуміла, що з нею займаються і вона важлива. Місця, де погойдають в гамаку, вивезуть з ШВЛ-апаратом у терапевтичний сад, полежать і подивляться на краплі дощу. Це все разом працює, ніби дитина перебуває у сім'ї.
Ми хочемо, щоби кожна дитина завжди мала поруч відповідального дорослого – навіть якщо це остання хвилина. "Ти не сама, ти найулюбленіша дитина. Борися за життя, ти нікого не обтяжуєш, живи!" – так ми завжди говоримо нашим дітям перед операцією чи під час реанімації.
У Златусі остання реанімація була дев'ять хвилин і дев'ять секунд. За цей час, можливо, я постаріла на 120 років. Але постійно потрібно було тримати її за ніжку – це єдине, де я могла притулитися. Важливо кожній душі знати, що вона потрібна і вона важлива.
Марта Левченко з дітьми у «Місті добра». facebook / Марта Левченко
– До повномасштабної війни у "Місті добра" було до десяти працівників. Скільки зараз тут працює? Чи складно знайти нянь у команду, зважаючи на складність роботи, на потребу бути цілодобово біля дітей?
– Це таке окреме болюче питання. Наш колектив дуже збільшився. Коли на початку повномасштабного вторгнення до нас евакуювали перший дитячий будинок із Миколаєва, то ми просто раптово почали шукати нянь, які би доглядати за цими дітьми. Першими нянями стали наші мами, які на той момент жили в "Місті добра". Тоді ми сформували собі перший такий портрет нашого працівника — кому ми можемо довірити дитину. Сформулювати етичні кодекси, вчилися на власних помилках. Коли людина називає дітей пацієнтами, це не наша людина.
Зараз у нас є майже 100 працівників, більшість з них — медики. У нас є понад 30 нянь, але нам потрібно 68, щоби було так, як повинно. Тому ми постійно шукаємо таких людей.
Няня доглядає за дітьми у «Місті добра». Суспільне Чернівці
Наші няні – це фактично медики, які помічають якісь зміни в стані дитини. Якщо дитина тривожна, вони одразу повідомляють лікареві. У нас є діти зі складними діагнозами і не кожен може працювати. Ми не змирюємося, коли написано, що діагноз невиліковний, якщо дитина може сама дихати чи ковтати, чи спробувати ставати на ніжки, чи її не турбуватиме жахливий біль голови. Робимо усе для цієї дитини.
Наші няні супроводжують дітей до лікарень, кожен день купають в піні тих діток, які під'єднані до ШВЛ-апаратів. Якщо треба, то наші няні миють тіло дитини, коли вона йде від нас. Вони обирають їм сукні, віночки з живих квітів, сотні білих кульок.
Ми піклуємося про психологічний стан наших працівників. У нас є психолог, ми проводимо групові заняття. Якщо людина виснажена, ми відпускаємо її на один-два тижні, щоби вона мала ресурс і могла продовжувати працювати.
– Коли вас раніше запитували про те, як ви наважилися тут приймати дітей з важкими хворобами, то ви відповіли: "Бо ніхто більше не наважується". Цей хоспіс – унікальний досвід для України. Однак як вам із цим досвід – ви відчуваєте більшу відповідальність, певну місію чи, може, самотність у вирішенні конкретних питань?
– Ми вже перестали "пробивати стіни" у певних питаннях. Так було спочатку. У мене ще змалку було завищене почуття справедливості, я дуже емоційна. І були випадки, коли думала, що так не може бути. У нас був досвід порятунку Магальського дитячого будинку, коли у відповідь отримали тільки перевірки і тиск. Ти розумієш, що пробиванням стін ти менше добʼєшся, аніж коли ти будеш будувати свою стіну.
Читати ще
Читати ще
Чернівецька ОВА перевіряла утримання евакуйованих дітей у «Місті Добра»: у центрі кажуть – про перевірку не попередили
Тобі говорять, що шелтери, хоспіси чи паліативні відділення не можуть так виглядати, а ти працюєш і показуєш, як це може працювати без жодної гривні з будь-якого бюджету. Це роблять люди.
До нас приїжджали навчатися зі Львова, з Київщини. Ми готові ділитися досвідом і розповідати, як це працює – яким має бути день паліативної дитини. Якщо дитина не може поворухнутися – це не означає, що її день, це просто лежати. Вона має активності на увесь день.
Ми хочемо, щоби поруч хтось був і тримав за руку. Так само й діти хочуть. Якщо вони живі, вони борються. Мені говорили, що 99% до ранку нашого Кості не буде. Але ми зробили все можливе. Зараз він сам дихає, лежить, але ногами біжить, – ми його ще зайчиком називаємо.
Не треба пробивати стіни. Треба просто робити, що ти можеш найкраще. Можна приїхати у "Дім метеликів" і потримати на руках нашу Олену Сергіївну, – так ми називаємо нашу мацьопку, яка приїхала.
Читати ще
Читати ще
У Місті добра в Чернівцях облаштують ще одне відділення для невиліковних дітей — що для цього потрібно
– Ви кажете, що не планували ці корпуси і воно все саме складалося. З одного боку цінності для вас є рушієм, однак якщо говорити про менеджмент, як вам вдається це все тримати? Тут потрібно бути більше доброю чи сильною? Які виклики вас найбільше сформували?
– Це, напевно, не про добру чи сильну, бо я насправді не сильна. Мені здається, я дуже багато плачу, я емоційна. Я тримаю ціль – що я роблю, навіщо я це роблю, як воно має бути, коли тебе не буде? Ось тоді воно менеджериться – ти бачиш, що потрібно зробити, аби воно працювало через сто років.
Я побачила, як це працює в Калькутті – Матері Терези немає, а воно все працює з безумовною любов'ю. У листопаді буде п'ять років саме цьому "Місту добра". Тут нічого не було – десь кукурудза росла, а десь і її не було. Ми розвиваємося не тому, що ми такі круті, а тому що це реально потрібно.
«Дім метеликів», де перебувають важкохворі діти. Youtube/Місто добра
Кожен корпус, який ми будували, нам ніхто на нього не давав гроші. Треба вікна, я написала у соцмережах, вони приїхали. Нам допомагають звичайні люди. Приходять донати і по пʼять-десять гривень. З них і складається водопровід довжиною 25 кілометрів.
Коли починали будувати перший корпус, тоді всі не дуже вірили, що це можливо, казали: "Ого, там школи по 10 років будують". Я скрізь бігала і говорила: "Ми збудуємо. Ви не розумієте, нам треба "Місто добра"". Але його створили, бо були ті люди, які повірили. Ось вам і увесь менеджмент.
– Зазвичай коли ми говоримо про роботу менеджера, то його завдання – це опікуватися організаційними питаннями, будівництвом, грошима. Окрім того, що ви вирішуєте це, ви ще й дуже включені у кожну історію. Знаєте усіх по імені, буваєте присутньою на операціях, святкуєте дні народження. Чому вам важливо бути в це включеною і чи не складно?
– Ти не можеш бути не включеним у це, якщо воно створене серцем. Ти обираєш картину на стіні і дивишся, чи Сергійко буде добре бачити картину.
Тут кожен – особистість. Ти не можеш не вникати. У кожного, хто тут живе, є свої мрії, улюблена музика. Богдан цвіте і пахне, коли його почухати по животику, а Ксенія не любить ніяких шпильок на голові. Хтось хоче отримати вищу освіту, хтось мріє посадити сад, хтось чекає, коли з Канади зателефонує син і ти вже шукаєш того сина. Тут сотні світів. Якщо ти не будеш в тих світах, то не зможеш прихиляти небо до них і шукати зірочку. І тоді ці світи не будуть змінюватись. І тоді взагалі не потрібне це "Місто добра".
Тільки відкриваючи ці світи людям, можна давати силу іншим, надихати, відкривати серце тих, хто раніше ніколи не допомагав.
Марта Левченко у «Місті добра». facebook / Марта Левченко
Дуже важливо бути в цьому. Це важко і виснажливо. Це не рожеві окуляри. Це не спати, бо ти маєш знати, що завтра всі прокинуться і має бути сніданок, що мають бути ліки на полиці, що під час відключень світла мають працювати генератори. Це велика відповідальність.
Коли йдуть діти, це жахливий біль. Я плачу і кожен раз помираю з цією дитиною. Але тримають мрії. Коли наша Соня пішла, я їй пообіцяла рожеву вежу єдиноріжків. Соні не було, а ми збудували їй вежу, тому що мрії не обмежуються життям.
Напевно, відповідальність і включеність в кожну історію і в кожен світ, який тут є, він тримає тебе і не дає тобі можливості схибити.
Куточок у «Місті добра», присвячений памʼяті про діток, які померли. Суспільне Чернівці
– Якщо слідкувати за вашими соцмережами, то "Місто добра" має обличчя. Якщо людина хоче допомогти, то має розуміння, для кого це буде, адже ви розповідаєте історії. Ви ділилися, як кілька років тому шукали для дівчинки Яни лікаря, однак відтак її не вдалося врятувати. Як ви проживаєте такі моменти?
– Напевно, історія Яни якраз мене навчила відпускати дітей і розуміти, що це їхнє рішення, а ми не є всесильними. Ми не можемо врятувати всіх, але можемо зробити все можливе від нас сьогодні.
Коли проживала історію Яни, то я була ще незрілою максималісткою. Нам вдалося дійти до професора з Німеччини, який лікує цей рак і тільки на такій стадії. До нього нереально потрапити, а ми змогли. Він ще й оплатив частину рахунку. Ти тоді думаєш: "Ну, все. Тепер ми покажемо всім, що ми це зробили". Я так намагалася домовитися з Богом, кажу: "Бачиш, Боже, тепер у тебе всі увірують. Казали, що неможливо, а Яна буде жити". Але Яна помирає і, здається, що увесь світ на паузі. Ти помираєш разом з цією дитиною.
Марта Левченко з дівчинкою Яною. facebook / Марта Левченко
Думаю, що саме такі історії і випробування даються, щоби підготувати тебе до більших випробувань. Мені тоді здавалося, що справедливості не існує, якщо помирають такі діти. Ця дитина — мудрець. Вона стільки всього мене навчила: цінувати кожну мить, святкувати кожен день, радіти сонцю чи дощу, стояти попри все.
Тоді багато людей засуджували: "Чому ви рятуєте дитину, яку не можна врятувати". Але я дивлюся на це, як на підготовку до чогось більшого – до "Дому метеликів", до тих втрат, яких зараз вже дуже багато.
Це насправді велика благодать — бути кожен день дотичним до таких світлих душ. Мені подобається те, що я роблю. Я кажу кожен день: "Дякую тобі, Боже, що я знайшла свій шлях". Просинаюся і в мене є мільйон справ – це величезна відповідальність. Це дає силу вставати і бігти. Я вже давно не ходжу, а біжу. Тому що треба ще стільки всього встигнути зробити, щоби потім все працювало.
Марта Левченко з дітьми на могилі Соні. facebook / Марта Левченко
– За період існування "Міста добра" був не один похорон дітей. Як поєднувати усвідомлення, що життя дитини може тривати кілька місяців, але воно може тривати якісно і в любові , з тим, що ви можете її втратити?
– Треба дивитися зі світлої сторони. Ми вже розуміємо, що це останні миті для дитини. Я для себе прийняла, що рішення піти – це рішення Соні, Марічки, Анатолія, Захарчика. Але також їхніми рішеннями було бути в "Місті добра" поруч з нами. За це рішення треба дякувати. Це все легше пережити через вдячність.
У тебе немає докорів сумління, бо ми зробили все найкраще, як тільки може бути. Це і про вдячність до лікарів, нянь, до людей, які нас підтримують.
Коли від нас пішла Соня, і на другий день після похорону у нас було величезне свято втілення мрій для дітей, то я думала, що не зможу вийти до них. Через вдячність до Соні я вийшла на сцену для неї і ми разом з нею веселили дітей і втілювали їхні мрії, тому що їхнє життя триває.
Читати ще
Читати ще
Втратила зір, але любила фотографувати: «Буковинську мрію» присвятили незрячій дівчинці Соні, яка померла напередодні
– Кожного разу історія порятунку – це теж ваша особиста історія. Що ви відчуваєте у такі моменти, коли вдається врятувати дитину?
– Історій порятунку дуже багато. Ми маємо дітей, від яких відмовлялися. Про нашого Флоринчика казали, що у нього невиліковна хвороба і він буде лежати все життя. А зараз дитина ходить у школу і навідується з мамою і татом до нас у гості. Коли я про нього написала – люди повірили. Ми везли його до Туреччини, рятували кожен міліметр мозку. Важливо боротися і робити все можливе. Коли ти бачиш, як дитина каже два слова, а до цього не вимовляла жодного, то бачиш, як воно працює, коли робити максимум.
– "Місто добра" є й прихистком для жінок, які потерпали від насильства. У вашому дитинстві теж був такий досвід, коли тато бив маму. Що ви тоді проживали і чи цей пережитий досвід вплинув на те, що ви зараз хочете допомагати, зокрема, таким жінкам?
– Кожен у "Місті добра" – не випадковий. Кожного до цього готувало життя.
Кожен пережив щось, що вплинуло на те, чому він тут, чому йому болить, що він зрозумів. Напевно, мені світ подарував всю гаму відчуттів, щоб я могла зрозуміти тут кожного. У мене, мабуть, було все в комплексі, тому мені важлива оця справедливість. Тому мені боляче, коли не чують дітей і не вірять дітям, що над ними знущалися чи їх били. Боляче, коли дитина говорить: "Тато так сильно бив маму, я захищала і мене побив".
Зараз у нас перебуває така дитина, вона без волосся – ми їй корону чіпляємо. Вона більше за все хоче повернутися до мами, бо хвилюється, що без неї мама беззахисна, хоча вона сама малесенька дитина. Я її розумію і знаю, як це захищати, коли ти дуже маленька, але ти рятуєш і це проживаєш.
Домашнє насилля – це колосальна проблема, це незворотні зміни в психіці і ментальному здоров'ї дитини на все життя. Є такий розпач, коли ти не можеш нічого зробити, окрім того, що голосно кричати і просити. Та жінка, яка приймає побої, аби тільки захистити дитину, це такий колообіг болі. Тому так шкода жінок, які приходять до нас, які пережили насильство, знайшли у собі силу сказати: "Стоп!" і шукати вихід з ситуації.
Читати ще
Читати ще
«Вибирати свободу – це велика відповідальність». Історія жінки, яка пережила насилля й опанує новий фах у Місті добра
Це місце відрізняється від інших шелтерів, тому що тут зцілюють серцем. Усі протоколи, анкети, якісь конференції – це дуже добре. Але якщо ти не зрозумієш біль, не побачиш і не почуєш, що вона сказала про те, чого найбільше боялася, ти не зможеш зцілити. Є жінки, які до нас поверталися по всім разів. Тільки після цього запускалося нове життя. Вони знають, що у них є це місце сили.
"Місто добра" – це не просто хатки. Це філософія. Я щаслива, що нам вдається створити таке місце. Зараз основна мета – зберегти його таким на багато років.Читати ще
Читати ще
У Чернівцях відкрили Департамент захисту прав жінок у «Місті добра»: яку допомогу надають
– У вашому дитинстві було таке місце сили?
– Та не було. Моє дитинство було так давно, що тоді взагалі було не прийнято про це говорити, казали: "Б'є – значить любить". Зараз теж таке ще є. Тоді шелтерів таких не було. Все було тихо вночі, на ранок синці замальовувалися, а ті, хто чув крики, про них забував. Ми так росли, але не маємо продовжувати так жити. Маємо змінювати ці підходи та усвідомлення.
– У "Місті добра" жінки можуть заручитися підтримкою психолога, юриста, наставника. Разом із цим ви долучалися до створення кризових кімнат у селах Буковини. Чи відчувають там таку ж опору?
– Дуже складно із самим усвідомленням проблеми. Там, де в нас є кризові кімнати, ситуація краща, тому що про це хоча би почали говорити. Є розуміння, що жінка має куди піти. Це рятує ситуації.
Марта Левченко у «Місті добра». facebook / Марта Левченко
– Те, що ви приймаєте жінок, які зазнали насильства, для вас спрацьовує терапевтично, бо маючи власний досвід ви допомагаєте, чи бувають випадки, коли їхні історії ретравматизують вас?
– Чесно, я не знаю. Але коли слухаю кожну історію, я плачу разом з жінкою. Це нормально плакати і переживати. Іноді здається, що я вже чула все, але трапляється така історія, яку ти не можеш скласти і зрозуміти, як таке могло трапитися у центрі Європи. Буває тотальна несправедливість, що хочеться вити від цього. Хочеться, щоби тут було більше корпусів, аби забрати в безпечне місце усіх, кому болить.
– Кілька років тому на "Буковинській мрії" – традиційному заході у "Місті добра", коли втілюєте мрії дітей — ви познайомилися з дівчинкою з Олешківського дитячого будинку, яку удочерили. Яким для вас було це рішення?
– Ми слідкуємо за нашими мрійниками і коли дізналися, що Сенді закінчує школу і на неї чекає або будинок престарілих, або психіатрична лікарня, то не могли цього допустити. Це не були довгі муки вибору, це було нормально. Я запитала чоловіка: "А давай?" і він відповів: "Так, звісно, давай". Ми забрали її у нашу сім'ю. Сенді закінчила навчання. Зараз вона вже мама, а я бабуся.
Марта Левченко з Сенді. Архів Марти Левченко
– То включеність чоловіка в "Місто добра" теж присутня?
– Так, звичайно. У кожного має бути своя гора і він – моя гора і моя сила.
Я дуже емоційна, а він це все тримає і заспокоює. Денис допомагає у всьому, знає і обожнює кожну дитину. Зараз очолює дитячий футбольний клуб для дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, діти з "Міста добра" теж там навчаються. Він максимально включений. Як би не опирався, але вже стільки часу разом – тепер вже живе історіями дітей.
– Які плани у "Місті добра" є на цей рік?
– Ми вже почали будувати реабілітаційний центр, бо місця у нашому замало. Діти дуже чекають на розширення, на басейн, який там плануємо зробити. Крім цього, ми будуємо будинок, у якому хочемо усе наблизити до сімейної форми – діти з інвалідністю, які ходять до школи, будуть мати свої кімнати, у них буде своя няня, ніби мама.
Ми хочемо розширити наш сад, побудувати школу, у якій зможуть навчатися діти, які потребують кисневої дотації, але ментально вони цілком збережені, хочуть навчатися, хочуть ходити до школи, дружити. Але не кожна школа має кисневу станцію. Не у кожній школі може бути поруч з учительською ординаторська, де лікарі зможуть допомогти дитині. Часто такі діти навчаються вдома або взагалі не навчаються. Вони позбавлені можливості бути в колективі.
Ми замріяли таку школу і вже маємо землю, де будемо її будувати, маємо проєкт і це те, куди ми рухаємось, аби кожна дитина могла навчатися. Грошей ще немає, але ж ми замріяли.
Це наш основний менеджмент – спочатку замріяти, а потім маленькими кроками робити, що ти можеш сьогодні. Все насправді стається так, як і має бути.
Марта Левченко з дітьми у «Місті добра». facebook / Марта Левченко
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
