Майже 40 місяців полону, голка з курячої кістки, втратив 42 кг. Інтерв'ю з прикордонником із Чернігівщини Андрієм Гецем

Прикордонне село Гута-Студенецька, де Андрій Гець зустрів повномасштабне вторгнення на чергуванні. Google Maps

Ми приїхали до загону. Спочатку нам дали завдання стояти на прикритті танкістів, у бік Нового Білоуса, за мостом. Вони відпрацьовували, а ми їх прикривали. Так було до 28 березня.

— Напередодні 28 березня ви розповідали про те, що на сміттєзвалищі на Масанах розстріляли собак. Розкажіть про ту подію.

— 26 чи 27 березня, до того, як ми потрапили до полону, росіяни розстріляли собак, які жили там. Ми не звернули на це уваги тоді, але 28 березня о шостій ранку начальник нам сказав, що сьогодні буде контрнаступ наших військ на противника.

«Здавайтеся, або ми вас розстріляємо»

— Контрнаступ закінчився тим, що російська ДРГ атакувала вашу групу з 11 захисників на околицях Чернігова. Того дня військові РФ розстріляли шістьох бійців, решту — завантажили в автозаки й повезли на допит. Як ви запам’ятали той день?

— У нас був великий позашляховик. Я завжди їздив у бронежилеті та касці. А того дня чомусь вирішив зняти. Я просто не зміг влізти в машину. Бо на вулиці холодно, на мені дуже багато одягу, плюс броня, магазини. Я зняв броню, каску і поклав до кузова. Сам заліз назад. Взяв із собою лише кулемет РПК.

Ми виїхали десь о сьомій годині ранку. Проїхали буквально останні наші пости, доїхали до загородження, і почався обстріл. Снайпер вбив нашого водія, і машина перехилилася та впала на бік. Я вистрибнув і почав відстрілюватися з кулемета. Але шістьох хлопців вони (російські військові, — ред.) вбили. Мене поранило в руку, кулемет — розірвало. Росіяни нас обійшли з усіх боків і наказали здатись.

Андрій Гець йде до пам’ятного знаку загиблим від російської ДРГ 28 березня 2022 року. Околиці Чернігова, березень 2026 рік Суспільне Чернігів

Пам’ятний знак загиблим від російської ДРГ 28 березня 2022 року. Околиці Чернігова, березень 2026 рік Суспільне Чернігів

Сміттєзвалище на Масанах. Околиці Чернігова, березень, 2026 рік Суспільне Чернігів

Позашляховик, у якому був Андрій Гець та його побратими, який розстріляла російська ДРГ 28 березня 2022 року Пропагандистські ЗМІ

Позашляховик, у якому був Андрій Гець та його побратими, який розстріляла російська ДРГ 28 березня 2022 року З особистого архіву Андрія Геця

Андрій Гець, обведений у червоне коло, лежить разом зі своїми побратимами на землі після наказу російської ДРГ. Околиці Чернігова, березень 2022 рік Пропагандистські ЗМІ

Поклали в цьому місці нас на землю зі словами: «Здавайтеся, або ми вас розстріляємо».

Нас спочатку було п’ятеро. Був ще старший сержант Андрій Самусенко, його поранило в плече осколком. Він втратив дуже багато крові, але нас змушували бігти.

Старший сержант Андрій Самусенко, якого розстріляла російська ДРГ 28 березня 2022 року на околицях Чернігова. snovmr.gov.ua

Ми побігли через поле, дорогу, де стояли два російські КАМАЗи. У мене ще був пістолет Макарова в кобурі, і вони побачили цей пістолет, обрізали мій ремінь, забрали його та почали стріляти біля вуха спочатку, а я був контужений і нічого не чув. Потім застрелили Самусенка з мого пістолета, на жаль. Вони наказали нам бігти, а він не міг. Я намагався допомогти йому. Мене прикладом вдарили і сказали: «Або біжиш, або лежиш». Я чув тільки постріл.

У мене ще обручка та перстень на руці були. Перстень одразу зняли, обручку не могли зняти, бо палець розпух через холод. Та й я не знімав її майже 20 років. Вона аж в’їлася мені в палець. Вони так смикали, що я думав, відірвуть того пальця. Годинник теж забрали, кинули на підлогу авто і повезли на якусь ферму в бік Ріпок.

— Ви кажете, що не пам’ятаєте, що це за ферма, та, за даними розслідувачів воєнних злочинів, у двох катівнях у селі Вишневе, що за 30 кілометрів від Чернігова, був передовий пункт управління групи російських військ «Центр» у лютому-березні 2022 року, які наступали на Київ. Росіяни насильно утримували більш ніж сотню українських військових і цивільних. Їх сюди звозили з усієї Чернігівщини. Що ви запам’ятали там?

Ноші, які знайшли у Вишневому після деокупації Чернігівщини Суспільне Чернігів

Вид з дрона на ферму у Вишневому Суспільне Чернігів

Як привезли нас, там було дуже багато людей, вони лежали на лікарняних ношах. Поставили нас навколішки. Руки не зав’язували, тому що моя ліва рука повністю не працювала і я її тримав правою. Запитали про нас, хто ми. Так навколішках я простояв до чотирьох годин. Холодно дуже було, а я ще мокрий був, бо у воду впав. А потім нас завантажили до КАМАЗа і повезли кудись. Вони нас замкнули в кімнаті, і почався обстріл. Наші (українські військовослужбовці, — ред.) почали обстрілювати артою. І я почув від них, що «давай їх всіх постріляємо, бо ми загинемо, а так їх вб’ємо і втечемо». А нас було десь близько 30 осіб у цій машині. Так ми приїхали у наметове містечко у Курській області.

Ті, хто пройшов російські катівні у Вишневому, згадували про російського командира із позивним «Закон», який керував допитами та віддавав накази на розстріл.

«На мене спустили вівчарку на ту руку, яка була поранена»

— Яка «прийомка» була у Курській області?

— Почали одразу роздягати та бити. У мене ще були два ланцюжки: золотий та срібний, і хрестик був. Вони роздягли та забрали. Сказали, що «будеш вчити гімн Росії». І я відмовився. І на мене спустили вівчарку на ту руку, яка була поранена. Закинули в намет. Переважно били по ногах, кісточках, руках, спині. Іноді — по голові. Уже через шість днів нас повезли з цього намету, як потім я дізнався, до СІЗО №1 у Курськ, РФ. Там одразу була жорстка «прийомка» — роздягли догола, дали зеківську чорну робу. Дуже сильно побили шокерами, палицями, ногами, руками.

— Розкажіть про будні у Курському СІЗО.

— Зранку завжди — ранкова перевірка. І «залітає» спецназ, а ми мали вибігти з камери і ставати на розтяжки — голову вниз, руки вище, ноги широко. І вони починають нас лупцювати по ногах, руках, спині, голові. Неважливо. І так було до 7 травня 2022 року. Тоді були чутки, що начебто буде обмін на Великдень, а потім на 9 травня. Але ці дати минули.

Ще вони змушували нас співати російські патріотичні пісні — комуністичну гидоту. Ми мали стояти перед ліжками і співати. І так могло бути весь день.

— Як ви познайомилися в полоні з Олексієм Анулею?

— З ним я познайомився в Курську. Його і ще двох хлопців перевели до нашої камери приблизно в середині квітня 2022-го. Він такий хороший хлопчина, спортсмен. Намагався трошки займатися, але нас за це карали. Якщо побачать, що хтось присідає чи відтискається — отже, буде вся камера присідати або відтискатися цілий день. У нас у камері були переважно всі з Чернігова.

— Розкажіть, як вас годували.

— Дуже погано, дуже. Я важив до полону 105 кілограмів, а під час обміну був 63. І їхню їжу я не дуже хотів їсти. Здебільшого — хліб і чай. Їжу я віддавав Олексію. Тому що я не міг те їсти, що вони дають, а запас мав ще. Каша і вода — це переважна така їжа була. Ще — шматочок хліба 75 грамів, тому що хлібину вони різали на вісім частин. Супи без нічого — картопля, вода, якась капустина плаває, морквина. Солі взагалі не давали. Цукор у чаї може бути, а може й ні. Хліб вони мішали з піском.

— Окрім Курського СІЗО, ви були й в інших місцях утримання у Росії. Коли і куди вас перевозили?

— 7 травня 2022 року нас знову завантажили у машину й кудись повезли. Везли десь годину, потім пересадили в літак. Це, звісно, супроводжувалося побоями. Позамотували скотчем очі, руки та завели в літак. Потім машинами везли. Нас привезли вночі. Це була Тульська область. Місто не пам’ятаю, як називається. Така сама «прийомка» була, як і в Курську.

Мене визначили у першу камеру. Олексій я не знаю, куди потрапив. У нас у першій камері були 23 людини. Дозволяли лише їсти сидячи, а решту 16 годин треба було стояти.

Ще в росіян така «забавка» була: контролери прийдуть — і по п’ять осіб виганяють до прогулянкового дворика. Це вже після обіду. Але прогулянка яка — вивели, побили, загнали всіх. В одного був дріт мідний, на ньому був підшипник, і він так з розгону: кого куди влучить. Знімали ці побиття на відео. Я знаю, що ґвалтували хлопців. Ще у них була «улюблена» річ — палиці. Це пластикові водопровідні труби. Вони аж ламали об нас їх. І обов’язково били, коли ми бігли з бані, розжарені.

Ще «екстрим» був — це стрижка. Виводять п’ятьох осіб, одного стрижуть, четверо б’ють. І струси мозку були, і чого там тільки не було. І ноги, ребра ламали. Заходимо у дворик — а він повністю у крові. У них така жорстокість. Я навіть не знаю, звідки вона.

— Як вплинув полон на ваше здоров’я?

— У мене дуже пухли ноги. У деяких хлопців навіть почали з’являтися виразки на ногах. Я був худий, важив 63 кілограми, а ноги були такі великі, що вони набирались водою. Це через те, що ми переважно стояли, і вся рідина збиралася в ногах. Зуби дуже почали пропадати. Також почалися проблеми з тиском. Це вже в Мордовії, коли я потрапив туди, то у мене виміряли тиск. Він був 170/100. Почали давати таблетку. І через неї у мене почали ще більше ноги пухнути.

«Доктор Зло» у Мордовії

— Під час підготування до інтерв’ю ви розповідали, що найбільше російські війська знущалися над полоненими у Мордовії.

— Так, нам зовсім не дозволяли розмовляти навіть у камері. Ми говорили пошепки, але якщо почує хтось із охорони, відчиняли камеру і дуже сильно нас карали. Перевезли нас до Мордовії 2 лютого 2023 року, де я пробув до самого обміну. Коли ми приїхали, були в жаху. Нас привезли у селище Ударне, колонія №10. Це я пізніше дізнався, бо знайшов документи в камері.

На карті зображена Республіка Мордовія, суб’єкт Російської Федерації, та селищне ударне з позначкою колонії №10, де утримують українських полонених. Google Maps

Нас спочатку роздягли догола. На вулиці був мороз, лежав сніг. Змусили бігти голяка. Вони поставили з обох боків коридор із людей. І коли ми бігли, вони били палицями. Якщо хтось падав, то він уже не підіймався, бо його забивали. Я забіг у якесь приміщення, голий повністю. Поставили навколішки і почали бити по п’ятках дерев’яною палицею, по нирках. Питали, хто я. Я сказав, що прикордонник. Почали ще більше бити. Потім закинули в одиничну камеру. Там були нари, які пристібаються. Одне віконце, туалет, двері, а під дверима — діра, і відкрите вікно, де я пробув 10 днів. Робу дали таку тонесеньку, що вона аж просвічувалася. Капці, що я таких ніколи в житті не носив. Вони дуже в’їдаються у п’ятки, бо мені дали на три розміри менші.

Я на праву ногу не міг стати, а перший тиждень я не міг сходити до туалету, по-малому, бо по нирках дуже набили.

Дали аркуші з піснями Газманова та «Любе» (російські співаки-пропагандисти, — ред.) і наказали вчити.

Десятого дня мене перевели в іншу камеру. Це був четвертий корпус, камера №17. Нас там уже було четверо. Із усіх присутніх там було два контрактники. Я і морський піхотинець із Маріуполя. Він довго у нас не пробув. Буквально через три дні його відселили, тому що в нього знайшли туберкульоз. Взагалі, хто приїхав із Тульської області, дуже багато людей були заражені туберкульозом. На щастя, я не захворів такою страшною хворобою.

На карті зображена карта виправної колонії №10 у Мордовії, РФ та 4 корпус, де утримували у полоні прикордонника Андрія Геця. Google Maps

Потім виявилося, що у четвертий корпус заселяють усіх хворих. Камери там були маленькі. Наскільки я зрозумів, це був карцер. Тому що там було двоє дверей, зачинялися решітки, двері та були годівниці. Там навіть засуджені знущалися з нас. Тобто на сніданок, обід або вечерю ти мав висунути руку, щоб отримати тарілку чи хліб.

Засуджений, який роздає їжу, зазвичай брав шокер, і спочатку тебе б’є шокером, а потім віддає тарілку. Ще у них «улюблена» була штука: голову вгору, палець теж та дивитися на нього і крутитися навколо себе. Дуже сильно крутишся, а потім він кричить: «Побігли!». І ти біжиш, голова закрутилась, і так голодний, і куди-небудь врізаєшся: двері, стіни, — а їм смішно.

Змушували присідати по 10 тисяч разів за добу. Дуже боляче було, ноги сильно боліли, але нічого не зробиш. Якщо побачать через камеру, що ти не виконуєш, то прийдуть та поб’ють. Там (у Мордовії, — ред.) постійно знущалися над нами, і дуже жорстоко. Вони спускали собак на нас. Вона завжди була присутня на перевірці. І ти стоїш на розтяжках, а він (росіянин, — ред.) кричить: «Взяти!». А собака кусає, куди захоче, і ти не можеш нічого зробити.

У Тулі були прогулянки, а в Мордовії я понад рік не був надворі. Навіть не дозволяли вночі вставати до туалету. У баню там водили раз у місяць, у кращому разі, і гарячої води я там не бачив. Здебільшого була дуже холодна вода. І змушували митися нас льодяною водою. Вони заразили нас коростою. Це дуже страшна хвороба. У мене руки та ноги гнили через коросту. І лікувати не давали. У баню йдеш, а там барак на понад 200 людей. І лежить чотири шматки господарського мила. Всі миються тим милом. Розумієте, яка гігієна? Ніякої гігієни. У нас у камері були два хлопці, у яких гнили ноги й постійно текли, що сморід стояв неймовірний у камері.

— Чи були лікарі у Мордовії, які хоча б якось допомагали українським військовополоненим?

— У Мордовії був лікар, ми його називали «Доктор Зло».

«Схеми» (проєкт Радіо Свобода) встановили особу лікаря у колонії №10 у Мордовії в Росії, який принижував, катував та не надавав медичну допомогу українським військовополоненим, що в окремих випадках могло призвести до смерті кількох ув’язнених українців. Їхнім журналістам вдалось ідентифікувати лікаря за допомогою свідчень колишніх бранців, яких утримували там із лютого 2023 року по квітень 2025-го, та відкритих джерел, зокрема фото й відео співробітників медико-санітарної частини, яка обслуговує колонію.

Це 34-річний Ілля Сорокін, який щонайменше з 2018 року працював у згаданій медчастині, а в кінці 2024 року пішов служити і взяв позивний «Доктор».

Він (має на увазі «Доктора Зло», — ред), коли заходив у барак, одразу кричав: «Слава!», а барак мав відповісти: «Російській медицині». Якщо він заходив, то майже ніхто не хотів звертатись до нього. Був випадок, хлопцю було погано, температура, він знепритомнів зранку. Черговий звернувся по допомогу, і прийшов цей лікар «Зло» зі словами: «Кому тут погано? Давай руку».

Хлопець дає йому руку, думав, що отримує таблетку, а він його шокером.

— Хочеш ще?

— Ні, дякую.

— Черговий, до мене. Давай руку, — і теж шокером б’є.

— Чи всі лікарі були такі, як «Доктор Зло»? Лікарки були в колонії? Як вони ставилися?

— Жінки-лікарки майже були такі самі, як і чоловіки-лікарі. Вони не відрізнялись нічим. Вони так само спілкувалися, знущалися. Вони навіть шкодували зеленки, йоду не давали.

Знаєте, чим коросту нам лікували? Спиртовою ваткою. І то, там був один лікар, ми його чекали, щоб він нам тих спиртових ваток дав, щоб хоч трошки припекти.

— Майже 40 місяців ви були в інформаційній ізоляції. Чи говорили у полоні про те, що рідна Чернігівщина була деокупована через декілька днів після того, як вас узяли до полону?

— Про те, що росіяни вийшли з Чернігова та області, я дізнався 3 квітня 2022-го. Нас повели на допит, де їхній офіцер сказав та навіть показав мені телефон.

Я дуже зрадів, що вони пішли, тому що в мене дружина та двоє доньок вдома. Решту часу в полоні я про Україну майже нічого не чув. Нам не вмикали ні новин, ні радіо. Завжди грало радіо з тією самою музикою. Ще в Тулі вмикали Соловйова (кремлівський пропагандист Володимир Соловйов, — ред.). А що той Соловйов розкаже? А в Мордовії зовсім нічого не вмикали.

Вони навіть думали, що ми не знаємо, яке число, година, але ми рахували.

— Як ви визначали, який день та година?

— Вони ж вмикали одні й ті самі пісні. Я так плюс-мінус підрахував, що там було 67 пісень за 16 годин — поділив і визначив, скільки плюс-мінус одна пісня. І так от рахували час. Знали, який день. Навіть знали, коли Великдень.

Ми навіть голки робили собі для того, щоб зашивати. Коли вони били нас, то рвали робу, а ходити ж у рваному не будеш. Ми розпускали внутрішню ниточку і робили з курячих кісток ці голки, так і зашивали. Але потім їх знайшли і дуже сильно побили нас.

— Як ви уявляли, що відбулося в Україні за цей час? Що вразило найбільше?

Я і зараз читаю дуже багато про Україну (березень 2026 року, — ред.). Постійно дивлюсь новини, читаю, цікавлюся. Дуже багато змінилося за той час, що я був. Я собі по-іншому уявляв усе, що зараз, на цей момент.

Ви знаєте, коли ти сидиш замкнутим у просторі й постійно думаєш про те, що от воно прийде і буде так, але насправді воно виходить по-іншому. Зовсім не так, як ти уявляєш.

«Три роки, два місяці і 24 дні. Це втрачений час»

— Вас обміняли 19 червня 2025 року. Коли ви дізналися, що вас везуть на обмін?

Під час великого обміну полоненими у форматі «тисячу на тисячу», який провели протягом 23–25 травня 2025 року, звільнили бійців із 46 частин, із яких раніше не повертали нікого.

— Коли почався цей рух, я почув, що контролер запитує, чи є у нас нижня білизна. Тоді я зрозумів, що будуть знімати на камеру, щоб не було побоїв, синців. Ставлять запитання, і ти маєш відповісти, що до тебе нормально ставилися, годували, надавали лікарську допомогу. Я зрозумів, що, найімовірніше, нас будуть обмінювати.

— «Три роки, два місяці і 24 дні. Це втрачений час. Я дуже багато міг зробити для країни, для себе, для рідних. Але час не повернути. Забери в людини все і дай їй трохи — і це буде для неї дуже велике щастя. Для мене хліб — це був просто хліб. А зараз я відчуваю смак хліба. Я розумів, що це полон. Рано чи пізно він закінчиться. І я повернуся до своєї країни, а вони залишаться у своєму лайні жити далі». Такі слова ви сказали у перші хвилини в Україні. Що тоді відчували?

— Коли я повернувся додому, я дізнався, що у мене загинув брат, а 9 липня — померла мама. Тобто я навіть не зміг із нею як слід поговорити, лише раз її бачив, коли вона приїжджала до мене в шпиталь. І вже потім я її бачив тільки в могилі.

Андрій Гець з дружиною під час обміну військовополоненими 19 червня 2025 року Державна прикордонна служба України

Андрій Гець з донькою під час обміну військовополоненими 19 червня 2025 року Державна прикордонна служба України

Андрій Гець цілує прапор України під час обміну військовополоненими 19 червня 2025 року Державна прикордонна служба України

Андрій Гець під час обміну військовополоненими 19 червня 2025 року Державна прикордонна служба України

У мене забрали час, який я міг би провести зі своїми дітьми. Мої діти ходили до школи, коли я йшов на війну. Коли повернувся, старша дівчина вже закінчує інститут та виходить заміж. Вони дорослі, а я навіть не брав участі в тому, як вони виросли. Я не впізнав своїх рідних дітей одразу, переплутав старшу з молодшою.

— Що вас мотивувало, коли були в полоні, та що хотіли зробити найпершим?

— Надихали мене діти і дружина, тому що без них немає сенсу життя. Перше, що я хотів, — це наїстися. Коли нас привезли до Києва, нас було три прикордонники.

Нас завели в столову, накрили такий стіл, що ми навіть не могли собі уявити. Там усе було, що тільки можна уявити: торти, цукерки, ковбаси, все-все.

Я також із дитинства дуже любив мототехніку. І я купив собі мотоцикл. Правда, зламав ногу на ньому (сміється, — ред.), то поки на лікарняному.

Мотоцикл, який купив собі Андрій Гець після повернення з російського полону. З особистого архіву Андрія Геця

— Скільки залишалося у колонії у Мордовії людей, коли вас обмінювали, та що скажете тим, хто досі там?

— На той момент там залишалося близько 500 хлопців ще. Переважно це морпіхи та цивільні.

Хлопці втрачають надію, не хочуть жити далі. Після того, що вони побачили, пережили. Вони всі герої, що вижили в такій складній ситуації.

Нехай тримаються! Україно, забери їх, і все буде Україна! Ми переможемо!

*Після повернення Андрія додому, Україна відтоді провела ще дев’ять етапів обмінів військовополоненими.

Читати ще

З театру тіней — на війну: історія чернігівського добровольця Юрія Василенка

Читати ще

Десантна операція у Маріуполі, теракт в Оленівці, полон та розмова зі Стівеном Сігалом, — боєць ГУР МОУ «Тритя»