За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Віктор Пасічник. Катерина Драпʼята
"Був патріотом до останньої краплі крові", — так про добровольця з Тернопільщини Віктора Пасічника говорить його побратим Іван Вуздеревич. Віктор Пасічник з позивним Ведмідь вперше пішов на війну в 2014 році. Був парамедиком "Госпітальєрів",Волонтерський медичний батальйон згодом брав участь у визволенні ПісківСелище в Україні, у Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області і Савур-МогилиКурган у східній частині Донецької області Донецької області. Перед початком повномасштабної війни працював за кордоном, але повернувся, щоб знову стати на захист держави. Звільняв Київщину та Харківщину, воював у Серебрянському лісіСватівський район Луганської області. Там 9 вересня 2024 року й загинув. Йому був 31 рік. Спогадами про бійця із Суспільним поділилися його рідні та друзі.
"Взяв рюкзак, рушницю мисливську на плечі та й поїхав на Київ"
Віктор Пасічник народився та виріс у селі Саранчуки на Тернопільщині. Мама бійця Ніна Пасічник показує його кімнату. Тут зберігає його речі, фото та нагороди:
Ніна Пасічник в дитячій кімнаті свого сина Віктора. Суспільне Тернопіль
"Тяжко на душі заходити в цю кімнату. Серце болить, розривається, що його вже немає. Але він віддав своє найдорожче — життя заради того, щоб ми тут жили в мирі, спокої і не знали, що таке війна. Ніколи б не подумала, що він такий красень виросте і віддасть своє життя. Але завжди казав: "Мамо, я знав, на що пішов. А хто буде вас захищати?". З перших днів повномасштабної війни пішов із цієї кімнати. Спав, я підходжу до нього, кажу: "Вітя, що це, війна?". "Так, мамо". Взяв рюкзак, рушницю мисливську на плечі та й поїхав на Київ".
В дитячій кімнаті Віктора Пасічника Суспільне Тернопіль
Віктор із татом Суспільне Тернопіль
Шкільні фотографії віткора Суспільне Тернопіль
Ніна Пасічник показує шкільні світлини Віктора Суспільне Тернопіль
Дитячі світлини Віктора Суспільне Тернопіль
Мама Віктора показує його фото Суспільне Тернопіль
Нагороди Віктора Пасічника Суспільне Тернопіль
Кімната Віктора Пасічника Суспільне Тернопіль
Віктор рано залишився без батька, розповіла Ніна Пасічник, тому виховувала його сама.
"Віктор народився 5 березня 1993 року. Батько дуже чекав, хотів, щоб був син. Віктору ще навіть два роки не було, як батько його помер. Він завжди хотів знати, яким був його тато. Я йому показувала фотографії. Батька йому замінив мій рідний брат Сергій. Він його дуже любив, Сергій повів Віктора до першого класу. Казав до нього: "Хочеш, сину, бути сильним, загартованим, то треба займатися спортом"", — згадує мама полеглого добровольця.
В саду дядько зробив для Віктора турнік і показував, як треба підтягуватися. Навчав його боксу, розповіла Ніна Пасічник. Для цього обладнали грушу:
"Віктор тоді ще не мав боксерських рукавиць, то надягав звичайні, обмотував бинтом і бив об ту грушу. Кажу: "Вітя, що ти робиш?". "Мамо, то нічого, головне, що я буду сильним". Любив бігати, займатися спортом, грати у футбол із хлопцями на стадіоні. Брат разом з ним бігав від одного села до другого — чи дощ, чи яка б погода не була. Він потім прибігав і обливався холодною водою. Казав: "Треба загартовуватися".
З дитинства він брав активну участь в патріотичних таборах: Пласт, Легіонер, Тризуб. Цікавився всім, чим тільки можна було. Мав дуже добрий характер. Дуже був трудолюбивий, цікавим до всього. Всіх любив, навіть звірів любив".
"Він був людиною, яка є прикладом для нового покоління"
Віктор навчався у Потуторській школінині Потуторський ліцей. У коридорі навчального закладу — стела пам’яті з портретами випускників, які загинули, захищаючи Україну. Серед 12 світлин є і фото Віктора. Класна керівниця бійця Галина Карпишин розповіла, що запам’ятала свого учня добрим і дружнім.
Галина Карпишин. Суспільне Тернопіль
"Коли комусь потрібна була допомога, до нього можна було звернутися, він обов’язково допоміг. Завжди був дуже акуратним, це також було його рисою. Це була дуже хороша, світла людина. Любив уроки фізкультури, військової підготовки, любив вивчати історію України. І оцей патріотизм, мабуть, і штовхнув на те, що він став на захист своєї України зразу, як тільки почалося повномасштабне вторгнення. Хоча я знаю, що в цей час він був за кордоном. Тобто він один із тих, хто все ж таки повернувся і пішов на захист України", — згадує педагогиня.
Коли почалася Революція Гідності, Віктор якраз був студентом технічного університету імені Пулюя, розповіла його мама. Хлопець брав активну участь у Майдані:
"Я навіть і не знала, від мене приховували. Щоб я не переживала, дочка мені не сказала, що він там. Ще не закінчивши інституту, він пішов у 2014 році в АТО. Пішов на схід воювати. І був приєднаний до добровольчого формування "Госпітальєри". Там не одному побратимові врятував життя. Він був парамедиком. А навиків він навчився від дядька. Казав: "Дядьку Сергію, навчіть мене, як шви накладати, як лікувати людей".
Під час АТО Ведмідь воював до 2016 року. За цей час був у боях біля Савур-Могили на Донеччині, населених пунктах Карлівка, Тоненьке, ВодянеНаселені пункти Покровського району Донеччини, Піски. Також разом із побратимами мали завдання підсилювати інші підрозділи в селищі Станиця Луганська. Потім Віктор працював за кордоном, об’їздив майже всю Європу, остання робота була в Бельгії.
У 2022 році Віктор Пасічник пішов на фронт у складі Добровольчого українського корпусу "Правий Сектор", який згодом приєднали до 67-ї окремої механізованої бригади. Звільняв Київщину, Чернігівщину, зокрема воювали за Новий Биків — село, яке росіяни окупували в березні 2022 року. Потім брав участь у боях за Харківщину, також воював у Серебрянському лісі на межі Донецької та Луганської областей, розповів його побратим Іван Вуздеревич.
Іван Вуздеревич. Суспільне Тернопіль
"З Віктором ми познайомилися на початку повномасштабної війни. Почалося все з Київщини, Чернігівщини, пізніше Ізюм, Бахмут, Харківщина, Серебрянський ліс. Найбільше часу з Віктором я провів у Серебрянському лісі. Вітя запам’ятався мені просто мега позитивним чуваком. Навіть якщо хтось був у депресії, він завжди приходив і підтримував хлопців. Ніколи не було такого, щоб він відмовлявся йти на позиції. Часто сам проявляв ініціативу. Приїжджали нові бійці, він багато ділився досвідом. Він такий був, що не соромився показати, що він вміє, що він знає, і навчити нових людей", — згадує Віктора Іван.
Іван і Віктор під час служби. Архів Івана Вуздеревича
Будучи на позиції в Серебрянському лісі, згадує побратим, вони були без світла. Працювали по координатах, які отримували. Тоді вони з Віктором багато спілкувалися:
"Часто з Вітьою ми ділилися чимось душевним і він розповів, що пише вірші, й зачитав один із них. Я зняв його на відео, цей вірш. Він казав: "Ти нікому його не показуй, не скидай, як помру — тоді можеш показати. Я так той вірш тримав, і після загибелі аж висвітлив. Ведмідь був патріотом до останньої краплі крові. Патріотом, націоналістом. Вірним своїй ідеї. В той момент, коли більшість чоловіків боялися йти на фронт, він був одним із перших, хто пішов і загинув за кожного з нас. Він був людиною, яка є прикладом для нового покоління. У нього не було слова "страх" у бою".
Могила Віктора Пасічника на Пантеоні Героїв у Тернополі Суспільне Тернопіль
Іван на могилі побратима Суспільне Тернопіль
Пантеон Героїв на Микулинецькому кладовищі в Тернополі Суспільне Тернопіль
Люлька на могилі Віктора Суспільне Тернопіль
"Дякую хлопцям, що його забрали з позицій"
Матір Віктора показує його нагороди. Каже, деякі він отримав ще у 2014 році, а деякі вже посмертно. Також 11 березня Віктору присвоїли звання "Почесного громадянина Тернопільської області".
"У 2014 році його нагородили медаллю "За збережене життя"Нагороджуються військовослужбовці та працівники Збройних Сил України, які врятувати людське життя під час бойових дій і надзвичайних ситуацій, або інші особи за порятунок життя військовослужбовця чи працівника ЗСУ і був нагороджений "За оборонуВідзнака Президента України, що встановлена для нагородження військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, членів добровольчих формувань територіальних громад, працівників центральної та місцевої влади, підприємств, установ та організацій, волонтерів, які брали участь у заходах із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та активно сприяли виконанню таких заходів.". Серед нагород – орденом "За мужністьОрденом «За мужність» нагороджуються військовослужбовці, працівники правоохоронних органів та інші особи за особисту мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, матеріальних цінностей під час ліквідації наслідків стихійного лиха, пожеж, за інших надзвичайних обставин, у боротьбі зі злочинністю, а також при виконанні військового, службового, громадянського обов'язку в умовах, пов'язаних з ризиком для життя" ІІІ ступеня. Коли він вже загинув, тоді йому дали орден "За мужність" ІІ ступеня і нагороду "Лицарський хрест"Найвища відзнака Української добровольчої армії. Його вручають воїнам за проявлену мужність, жертовність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за самовіддане служіння українському народові, — розповіла Ніна Пасічник.
Нагороди Віктора Пасічника. Суспільне Тернопіль
Про загибель сина вона дізналася від його побратимів.
"Віктор подзвонив в неділю, поговорив зі мною. Я кажу: "Вітя, чому ти так довго не приїжджаєш?". Каже: "Розумієте, немає кому воювати, нема хлопців багато, нема ким замінити, я вам не обіцяю, але я постараюся приїхати". Оце я з ним говорила в неділю, а він пішов на позицію. Я себе так три дні тяжко почувала, коли в четвер приходять і кажуть, що він пропав безвісти. Дуже тяжко, навіть не знала, що сказати. Його хлопці шукали. І він так зі зброєю в руках загинув. Дякую хлопцям, що його забрали з позицій. Тоді мені вже сказали, що його знайшли. Дуже великий біль — згадувати це все".
"Він любив людей і завжди об’єднував їх навколо себе"
Фото Віктора є й на Алеї Пам’яті у Бережанах. Сюди приходить його двоюрідна сестра Юлія Шелюжак.
Юлія Шелюжак. Суспільне Тернопіль
"Віктор був з тих людей, з якими раз пересічешся, ти вже його ніколи не зможеш забути, він завжди залишався в серці і спогадах. Завжди до нього тягнуло, шукалося зустрічі. Він любив людей і сам кайфував від спілкування з людьми, вони це відчували. Він ділився своїм настроєм, вмів завжди влучно пожартувати, підтримати, а коли було важко, показував свою глибину і міг дати пораду. Він з 2014 року був добровольцем. І розповідав, що разом із побратимами потрапляли в такі безвихідні ситуації , що іноді думали, що дороги назад може не бути. Але він заспокоював себе тим, що на небі у нього є свої, як він казав "підвіси", і він там також буде не сам", — розказала сестра полеглого бійця.
Алея Пам’яті в Бережанах. Суспільне Тернопіль
За словами Юлії Шелюжак, коли вона приходить на могилу брата у Тернополі, часто бачить залишки від сигарет, стаканчики для кави, шматочки улюбленої їжі Віті, іграшки.
"Друзі завжди до нього приходять навіть тоді, коли його нема, просто щоб поспілкуватися, постояти біля фотографії. Таке фото, його щирий погляд, навіть коли ти повз проходиш, ти його помічаєш і не можеш не повернути до нього й не поділитися якимись думками, чи просто подумати, постояти і помовчати. Важко змиритися, що його вже немає, легше думати, що він десь є і колись ми, можливо, зустрінемося".
Віктор Пасічник загинув 9 вересня 2024 року від ворожого снаряда і атаки дронів разом з двома побратимами. Поховали його у Тернополі на Пантеоні Героїв. Мама Віктора Ніна Пасічник розповідає, востаннє син був удома, коли приїжджав на похорон побратимів.
"Останній раз Віктора я бачила, коли він приїздив на похорон своїх побратимів – Норда та Химери. Тоді він прийшов додому, трошечки побув, посидів, обняв мене і сказав: "Я не можу залишитися на довше, бо мене вже мої побратими чекають і я мушу їхати". Обійняв мене і пішов. Де би я могла подумати, що це буде наша остання зустріч. Це вже два роки пройшло. Що він вже ніколи до свого рідного порогу не повернеться. Біль стискає серце, серце болить. Але завдячую і йому і всім хлопцям, які віддали своє найцінніше життя за нашу Україну і за нас із вами. Слава усім Героям!".
