За інформацією: Суспільне Вінниця.
Жінки за плетінням сіток. Суспільне Вінниця
730 сіток для оборонців за два з половною роки сплели жительки села Гонорівка Ямпільської громади, що на Вінниччині. Жінки працюють щодня по три години у колишньому підвальному приміщенні цивільної оборони в будинку. За тиждень виготовляють від чотирьох до семи сіток.
Волонтерка Ольга Руда розповіла, що цю справу розпочинала разом із чоловіком Степаном Предоляком у 2022 році. Нині ж продовжує її в пам’ять про нього. Степан загинув 27 березня 2024 року поблизу населеного пункту Жовта Круча Запорізької області під час виконання бойового завдання в результаті детонації боєкомплекту.
"Ще на початку війни на сходах будинку мене зупинила Валентина Дубіцька і каже: "Давайте щось робити". Рамки, на яких ми в’яжемо сітки, зробив мій чоловік на початку повномасштабного вторгнення. Зліпив у себе в гаражі з того, що було. З них усе і розпочалося. Ще до того, як його мобілізували, ми почали пекти печиво, робити каші та тушкованки для фронту", — сказала Ольга Руда.
Сітка. Суспільне Вінниця
Як плести основи, робити рамки, за словами волонтерки, побачили у колег в селі Пороги.
"Також ми виготовляли окопні свічки. У гаражі Степан робив хлопцям у бліндажі металеві скоби. До останнього і в цивільному житті і на фронті він хотів бути корисним Україні. Зараз така ціль у нас", – каже Ольга Руда.
З часом у гонорівчан залишився один напрям – в’язання сіток.
"Після загибелі чоловіка був період, коли ми не працювали. Але потім день за днем руки почали підноситися. Я з усіх сил почала продовжувати справу чоловіка, бо теж хочу жити в Україні і не бігати по світу. Світ ми бачили, за кордоном працювали. Але зараз, окрім України, я себе ніде не бачу. Мене рятує ця робота. Коли загинув Степан, були люди, які в очі мене запитували: "Ти ще ті сітки не залишила?" А ми не можемо їх залишити, тому що маємо багато друзів, односельчан, рідних, які лише й запитують, чи є у нас сітки, — сказала жінка.
Жінки за плетінням сіток. Суспільне Вінниця"Родичі надсилають нам кошти на матеріали, у селі в магазині є банка для збору, куди донатять місцеві. Дівчата також наколядували десять тисяч. Дякую усім жінкам, які приходять, людям, які дають кошти. Я не волонтерка. Все роблю від щирого серця. Завдяки донатам людей маємо спандбонд і основи. Обрізки та основи також надає волонтер Василь Кізка".
Чотири роки поспіль ріжуть лоскути Валентина Іванівна Дубіцька, Зіновія Василівна Щербанська та Марія Францівна Малендра. Валентина Іванівна, попри милицю, щодня спускається у підвал. Їй 78 років.
"Совість така, що треба допомагати. Я нічим іншим не можу – тільки сидячи. Живу в цьому домі, ходити не можу, я на милицях. Сходжу обережно, але на одинадцять ранку – я тут. Це наш борг перед країною, нашими дітьми, перед усіма", – сказала Валентина Іванівна.
У 70-річної Марії Малендри зять захищає Україну п’ять років:
"Так, у нас тут буває весело і радісно, але водночас сумно, що в нас така біда. Але стараємося для хлопців. Вони для нас стараються, а ми для них. У мене зять п’ятий рік воює. Мала чотирьох дітей, зараз троє дочок залишилося. Маю сім онуків та правнука. Хочу, аби всі люди жили щасливо в країні і не було цієї війни".
Жінки за плетінням сіток. Суспільне Вінниця
У Зіновії Щербанської син – офіцер-прикордонник, який став на захист країни, будучи на пенсії.
"Приходжу і буду приходити стільки, скільки треба. Вважаю, що ця допомога потрібна захисникам на війні. Хіба захворію і мене не буде. А так стараюся завжди допомогти. У мене син був на Куп’янському напрямку, зараз в Ізмаїлі", – сказала Зіновія Щербанська.
Більшість жінок по 30–40 років пропрацювали і живуть у заводському будинку від колишнього Гонорівського цукрового заводу. Свого часу вони були і є технологами, доярками, агрономами, кухарками, бухгалтерами-економістами, вчительками, продавчинями.
"Цей волонтерський штаб без перебільшення можна і треба назвати ім’ям Героя України, бо він для нас герой. Для нас Предоляк Степан – це той, хто розпочав із дружиною цю справу. Це не придумані, а справжні герої України. У мене онук навчається на військового, вже третій рік вчиться, буде офіцером. Пов’язав своє життя з військом. Дякую цьому колективу. Ця робота не тільки допомагає нашим хлопцям – вона рятує нас, наші душі, наші тіла. У спілкуванні один з одним ми якось знаходимо себе, забуваємо про всі лихі моменти в житті. І так у цьому спілкуванні вже п’ятий рік", – каже Надія Мацакова.
Жінки ріжуть тканину для сіток. Суспільне Вінниця
Працюють день у день 13 волонтерок.
"Ми самопроголосили себе "бджілками". Навіть не так… Хтось проходив повз підвал і сказав: "У вас тут гуде, як у вулику". Нас було багато на початку – найбільше в цьому підвалі вміщувалося 21 людина. Зараз буває і 5, і 9, і 14. Кажу просто: можете просто підійти і зав’язати десять лоскутів – і це вже велика допомога для тих, хто ходить сюди щодня".
Учителька-пенсіонерка Євгенія Камінська розповіла, що в’язання сіток допомагає їй психологічно.
"Тут я можу вижити. Вдома важко… Уже три роки, як зник безвісти мій син Олег Камінський у Первомайську на Донеччині. Тут є слова підтримки, хтось погладить, обійме. Колектив тут – ми як одна дружна сім’я. Хочемо, аби зло відійшло від нас, аби повернулися наші чоловіки, діти, брати, аби наша Україна відродилась", — сказала Євгенія Камінська.
Нещодавно чоловіку однієї з жінок, який п’ятий рік служить на Харківському напрямку, жінки відправили 11 сіток, аби прикрити танки.
Зараз виготовляють сітку 6×9. Конкретних запитів не мають. У запасі 4 готових, які найближчим часом відвезуть волонтеру Василю Кізці, а він за промокодами відправить військовим на різні напрями.
