Фото: Суспільне Вінниця
Захищати Україну ціною здоров’я та життя, ціною хвилювань рідних, які чекають з фронту чи з полону, наближати перемогу у будь-який спосіб, боротися, рятувати, не здаватися, воювати та відвойовувати. Такий вибір українців, які стали на захист держави з 2014. Вони — герої: повертаються на фронт після важких поранень та полону, щодня під обстрілами рятують побратимів та звільняють кожен клаптик рідної землі. І роблять все це з Україною в серці. У марафоні, присвяченому Дню Незалежності, Суспільне підготувало історії про живих та загиблих захисників.
"У нас колега дуже гарно співала. Вона тихесенько заспівала гімн України. Ми всі стали і заплакали", — так про свій минулорічний День Незалежності, який провела у російському полоні, згадує бойова медикиня Валентина із Вінниччини. Нині — вона на волі. Про пережите у неволі, повернення додому та чим займається нині — дівчина розповіла Суспільному.
Фото: Суспільне Вінниця
Повномасштабне вторгнення Валентина зустріла в Маріупольському шпиталі, де надавала медичну допомогу пораненим. 16 березня його розбомбили і дівчина разом із колегами переїхала на завод Ілліча й Азовсталь.
"В мене був вибір, але я не могла вчинити інакше. Потрібно було залишитись, бо ти давав клятву лікаря народу України. Вони стоять і ми повинні. Вони мають розуміти, якщо з ними щось станеться, буде надана медична допомога”, — каже Валентина.
За словами дівчини, про те, що доведеться виходити в полон, командир попередив за декілька днів.
"До цього було декілька проривів, вони були неуспішні. Стало багато поранених. Не було чим надавати меддопомогу. То був край. І наш командир сказав, буде полон”, — згадує медикиня.
Батькам про полон дівчина розповіла в останню ніч свого перебування на заводі Ілліча:
"Коли ти сам не дуже віриш, що ти виживеш, переконати близьких, що все буде добре, це важко. Підтримка моїх батьків дала мені сили боротися далі", — каже Валентина.
У полон вони вийшли 12 квітня: "Кожен той день запамʼятався на все життя. Я часто прокручую. В мене та картина і досі в пам’яті: ми здавалися останні, це була ніч. Нас вивезли на камАЗах, потім розвантажили. Ми йшли з піднятими руками: прожектори в очі, автомати на тебе наведені. Це наче інша реальність.”
За пів року, розповідає медикиня, були колонії Оленівки, Таганрога, Бєлгорода, Курська.
"Якби до нас не ставились, ми піднімали питання, щоб зв’язатися з Червоним Хрестом або країною, яка представляє Україну, щоб написати листа чи зателефонувати додому. Ми — медики. За Женевською конвенцією ми не комбатантиУ міжнародному праві особи, які входять до складу збройних сил воюючої країни.. На що нам відповідали: "Ви думаєте вас просто відпустять?" І потім були прийняті міри, щоб ми заспокоїлися".
Росіяни тиснули психологічно і погрожували судом, розповідає Валентина.
"Прозвучало кілька фраз, що нас везуть судити. За що? За катування військовополонених, за віддавання злочинних наказів. Що ми катували їхніх військовополонених на заводі Ілліча, в повному оточенні. Було тяжко, головне завдання — вижити, прожити цей день. Ти знаєш, що вдома чекають рідні. Ти повинен вижити, витримати, пережити і змиритися. Там ні прав, нічого, бо кожне слово супроводжувалось покараннями.
З російського полону Валентину звільнили 21 вересня. Того дня Україна обміняла 200 своїх громадян на кума Путіна — Віктора Медведчука. Про те, що їдуть додому, дізнались буквально останньої миті, каже медикиня.
"Вийшовши з автобуса, побачили бігборд з прапором України. І все — пішли обійми, сльози, радості було багато".
Перші тижні після повернення не випускала з рук телефон. Була на зв'язку із рідними тих, хто залишився в полоні.
"Дуже тяжко повертатися, бо ми там втратили близьких, друзів. Спогади про те, що там пережили, завжди будуть з нами. Моя колега сказала: ми вижили, тепер би ще ожити. Треба жити далі і повернути кожного, бо кожен заслуговує, щоб повернутись додому. Це зрозуміє лише той, хто був в полоні і їхні рідні.”
Фото: Суспільне Вінниця
Валентина, лікар-ендоскопіст. Нині проводить обстеження оборонців в одному з медичних закладів Вінниччини. До роботи, розповідає, повернулась кілька місяців тому. Перед цим медикиня пів року пробула в російському полоні.
Після полону у неї теж був вибір: військова чи цивільна медицина. Не вагаючись, каже, обрала перше. Тож нині вона лікар-ендоскопіст. Повернулася до роботи та проводить обстеження оборонців в одному з медичних закладів Вінниччини.
Фото: Суспільне Вінниця
Війна та полон, каже Валентина, не зламали її, а навпаки розставили пріоритети і допомогли зрозуміти, за що стоїть і бореться.
“Ми там святкували День Незалежності. Ми знаходились в колонії з людьми, які сиділи за вбивство. В День Незалежності колега тихесенько заспівала гімн України. Ми всі стали і заплакали. Ти розумієш, наскільки тобі ця країна дорога і наскільки ти пишаєшся, що є частиною цієї держави. Ти розумієш, наскільки між нами велика прірва. І я не хочу ніколи з ними мати щось спільне, бо в нас дуже різні цінності”.
