Історія про рух опору на Чернігівщині. Інтерв’ю з учасником органзації БУР (Бобровицький укріпрайон) Сергієм Кривоносом.
Про БУР (Бобровицький укріпрайон) я вперше почула від Юрія Вєткіна – чернігівського блогера, професійного українського військового. У лютому минулого року сусіди, знайомі і незнайомі люди стали на бойову вахту в цьому мікрорайоні для захисту свого міста, родин під час вторгнення російських військ. Пан Юрій (позивний «Замполіт») отримав серйозне поранення і нині перебуває на реабілітації в Німеччині (окреме інтерв’ю з ним у наших планах).
Він і розказав мені про Валентину Кириченко – вдову чернігівця Віктора Житника, котрий також належав до БУРу і загинув 5 березня 2022 року. Я вже зустрічалася з нею та готувала окремий матеріал. І через побратимів вийшла на ще одного бурівця – Сергія Кривоносова (позивний «Малиш», хоча цей «малюк» зростом під два метри). Він розповів про БУР трохи детальніше.
Сергій Кривоносов
БУР – це жителі Бобровиці та Новоселівки
– Пане Сергію, давайте згадаємо найперші дні з початку повномасштабного вторгнення росіян і про БУР. Що це таке та як з’явилася назва?
– БУР – це переважно місцеві чоловіки з Бобровиці та Новоселівки, що стояли на позиціях і несли чергування в окопах, патрулювали вулиці. А назву «Бобровицький укріпрайон», гадаю, запропонував «Замполіт» – Юра Вєткін.
– Тобто БУР – це люди, які самоорганізувалися для захисту свого мікрорайону, будинків, родин. А з чого взагалі все почалося? Як ви згуртувалися?
– Коли мер Атрошенко оголосив, що чернігівці можуть отримати зброю і нам усім варто готуватися до вуличних боїв, я поїхав за однією з указаних адрес із моїм другом Сашком Петренком. Я отримав кулемет, а він – автомат. Там нам сказали: «Їдьте на Масани, там потрібна допомога». Ми поїхали Сашковою машиною – ох і довго вона нам ще прослугувала, адже з полю бою поранених вивозила і гуманітарку розвозила, але і постраждала сильно. Отже, на Масанах гуртувалися такі ж люди, як ми, теж місцеві. Ми зрозуміли, що там своя компанія, свій колектив. Нам так і сказали: «Ви тут нам не потрібні». Згадали, що ще один друг, Андрій Вишняк, живе на Бобровиці. Зідзвонилися, поїхали до нього. Там у нього вже стояв підрозділ 1-ї танкової бригади, протитанковий взвод. І був сержант з позивним «Мисливець», отже ми стали від його керівництво. Наше місто вже було у вогні. Буквально в той же день, 25 чи 26 лютого, отримали наказ зайняти оборону між Бобровицею та Новоселівкою, прокопали там траншеї.
– Розкажіть детальніше, у чому полягало ваше завдання, хто був з вами поруч?
– Військові в той час уже стояли на нулі, це був поворот на Улянівку (Вознесенське – Авт.). А ми, виходить, стали на одиницу. Закріпилися, і за день-два до нас почали підтягуватися люди, які теж отримали зброю. Із Віктором Житником ми здружилися одразу, хоча він був набагато старший. Якщо я правильно пам’ятаю, він навіть в армії не служив. Просив показати, як збирати та розбирати автомат. А оскільки для мене це вже друга війна – служив срочку в морській піхоті, у 1995 році був у Югославії (це були війська ООН, там теж ішли бойові дії. – Авт.), мав певний досвід. А Віктор хоча і старший, але не мав такого досвіду, тож я його навчив, як правильно патрони вставляти, розбирати та вставляти магазин. Ми разом стояли на посту вночі, чекали прильоти, розмовляли – про дружин, про дітей, хто кого знає. Так і здружилися.
Віктор Житнік
Люди вийшли захищати свої домівки
– Уточніть, будь ласка, ви, хоча і стояли на нулі чи на одиниці, офіційно до військових підрозділів не належали?
– Так, до лав ЗСУ чи до тероборони ми не вступали. Ми були самі по собі – просто люди, які примкнули до військових. А зброю ж тоді видавали всім. Потрібен був паспорт, код. Хочу зазначити, що місцеві жителі нам дуже сильно допомагали. Оскільки ми не належали до бойових підрозділів, нас не забезпечували ні харчуванням, ні чимось іншим. Біля наших окопів поруч був будинок, де в підвалі приблизно 15 людей ховалися. Згодом він був повністю зруйнований. Господарі готували тим, кого прихистили, і нам також приносили їжу. Величезна їм за це подяка! Багато хто теплі речі приносив. Тероборона нам допомагала боєприпасами, пальним, дали каремати.
– Отже, ваше завдання було не пропустити ворога. А якби танки пішли?
– Так ми ж стояли з підрозділом ЗСУ – протитанковим взводом. А бобровицьких загалом було близько 30 чоловіків. Частина патрулювали вулиці, частина – чергували в окопі. Уночі заступаємо в наряд, а зеесушники сплять, бо треба ж відпочити. Ми стоїмо на варті, тепловізор нам згодом привезли.
– А чи багато серед ваших побратимів із БУРу було поранених, кого втратили?
– «Байкеру» декілька осколків попало в ногу, доктор подивився й вирішив, що витягувати не варто. «Замполіту», Юрію Вєткіну, відірвало ногу, він зараз на реабілітації в Німеччині. Коли ми із «Завгаром» стояли на нулі, спрацював танк, і «Завгар» загинув – йому відірвало голову. Він був з Неданчичів. Спочатку поїхав у Славутич, але йому сказали, що там оборонятися не будуть. Тоді він одразу – на Чернігів і залишився з нами. А буквально перед прильотом ми з ним ще кави попили. Там же не окоп, а яма. Наверху – гілки були накидані. Снаряд поруч ліг. Ви напишіть: якщо хтось знає цю людину з Неданчичів, нехай мені телефонують. Він загинув як герой, захищав нашу країну. Я навіть не знаю його прізвища. Знаю, що він був колись у «Правому секторі».
Вітя Житнік теж загинув як герой. Того дня прийшла інформація, що зайшла ворожа ДРГ у Новоселівку. Хлопці, Петренко, Вишняк, Житнік і Вєткін, пішли на зачистку. З ними тоді ще і «Байкер» був. Вочевидь, там спрацював танк. Перший снаряд упав метрів за 100 від мого окопу. Другий – у полі, метрів за 50 від наших позицій. Я почув крики, зрозумів, що є поранені. Одразу телефонує Сашко Петренко: «Скажи «Мисливцю», що у нас трьохсоті». Вийшла машина з госпіталю. Нам уже потім повідомили, що один – двохсотий, а другий – трьохсотий.
– Вічна пам’ять нашим захисникам! А скільки тривала ваша служба?
– Приблизно півтора місяця. Стояли ми там довго. І літаки над нами літали. І крили вогнем нас дуже щільно. Танк виїжджає на позицію і 40 хвилин стріляє по Бобровиці. Воїни з нуля почали відступати. То який сенс там сидіти? Все перетворюється на руїни. Тож я повернувся додому. Вже виходив на чергування з парнями зі свого мікрорайону, живу біля Другої міської лікарні.
– А чого Ви до тероборони не записалися?
– Щиро кажучи, мені було все одно, як захищати, головне – захищати. Якщо раптом знову доведеться, сумніватися не буду. Ті, хто на нас напав, – загарбники, вони йдуть воювати за гроші. У нас інша мотивація – захист своїх родин, міста. Я буду захищати свій дім, кохану людину, свою землю. Тому їм ніколи нас не перемогти.
Так, ми – хто був у БУРі – досі спілкуємося, адже стали побратимами. Зідзвонюємося частенько, зустрічаємося. До слова, ми всі підтримуємо мера Атрошенка. Ми в ньому впевнені. Він не зрадив.
Вікторія Сидорова, фото автора
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
