Сапер Валерій, який боронить Олександрівський напрямок. Суспільне Дніпро
Сапер іде першим, а виходить останнім
Наша робота — це безпека піхоти. Чим краще ми зробимо укріплення, бліндаж, поставимо міни і невибухові загородження, розмінування… Це життя людини, життя наших побратимів. Сапер іде перший. Він проходить, прокладає стежку, дивиться, де є вибухові міни, пелюстки. Ми ставимо мітки, не чіпаємо їх. Завів людей — і йдеш назад.
Виходимо ми останніми. Якщо навіть піхота відходить, ми йдемо за піхотою і робимо усе, щоб ворог не пройшов далі. Ставимо пастки: розтяжки, міни закопуємо — це все наша робота.
Зайвий рух — і тебе немає
Звісно, страшно. Але найголовніше — це тримати себе в руках. Це спокій. Зайвий рух — все, тебе немає. Не смикатися, концентрація, увага. І найголовніше — це знання. Якщо бачиш, що ти не знайомий з конструкцією цієї міни, то краще закласти заряд, відійти і підірвати. Якщо бачиш, що ти можеш розмінувати, а це 90% нашої роботи, то ти розміновуєш. Але головний закон сапера — не ти ставив, не тобі знімати. Тому що під будь-якою міною може бути "сюрприз".
Росіяни — дуже підступний ворог у плані мінування. Краще в темну пору доби не ходити. Ні посадками, ні лісами, ні полями. Замінованим може бути все: плішка, пачка з-під цигарок, магазин від автомата. Нібито хтось і загубив. Візьмеш — все. Або тебе немає, або рук немає. Не чіпати нічого. Дивитися під ноги і слухати небо.
Дощ, туман, грязюка — це погода сапера. Якщо місяць світить, і видно, і зорить — ми не ходимо на роботу. Хай ти промокнеш увесь, хай ти будеш брудний, але ти будеш живий. А ще як сильний вітер із снігом — о, це взагалі казка. Хоча літають (дрони, — ред.). По дощу літають, але мало. І є можливість сісти за деревом, притулитися, менше рухів робити. Є можливість захистити себе.
"Я вийшов, а хлопці залишилися на позиціях. Вони ще й досі там"
Якось два місяці я провів на позиціях — робили укріплення. Літало дуже. Були такі моменти, що ми взагалі один-два дні не могли вийти з бліндажа. КАБи, "Гради", артилерія, мінометка — це все працює цілодобово. За FPV та інші дрони я мовчу взагалі. Цих, як мух. Багато всього. В них всього багато. Та роботу свою зробили.
Я вийшов, а хлопці там залишилися й надалі. Вони ще й досі там. Немає людей. Немає ким замінити. Попросту, немає їх ким замінити.
Коли я вийшов, найперше, що зробив, — поголився. Я заріс, страшне. Поголився і сходив у душ. Побачив своїх побратимів, які хвилювалися за мене, передачі мені надсилали: їжу, одяг, цигарки — це отримувати дуже радісно було. Що не забули, хвилюються. Один-два дні відійшов трохи — і за роботу знову. Зараз працюємо також. Вихідних нема. Постійно робота є. Невибухові, вибухові. Зараз в основному на невибухових загородженнях.
Цілий день пролежав під сонцем, під шматком заліза, поранений
Можу пригадати два важких поранення. Мала Токмачка (Запорізька область) і Богатир (Донеччина).
У Малій Токмачці — тоді я цілий день пролежав під сонцем, під шматком заліза, поранений. Мене не могли хлопці звідти забрати. Забрали аж тільки ввечері.
Ми біля залізниці повинні були мінувати. З побратимом зайшли в підвал. Там, що дуже добре, були глибокі підвали. Зайшли туди, а там було вже накопичення мін наших. І нас "спалили" просто. Спочатку скиди були, потім мінометка накрила. Вони зрозуміли, що ми там сидимо дуже добре, що нас звідти "не викуриш". Потім скинули газ. Від газу ми вже звідти вийшли. Поки був туман із газу, ми встигли вискочити з побратимом і розбігтися в різні сторони.
Пробігли ми, може, метрів десять — стався скид. Побратима поранило в ногу. Важке поранення було, але він побіг. У мене — ноги, лівий бік, спина — все було в осколках. Ну, як кажуть, оніміння ніг. Я не міг далі бігти. Там була розвалена хата. Я заховався в неї. Там купа вугілля була і побитий шифер. Я заховався під шиферину. Лежав. Ноги оніміли зовсім. Поранені… Побиті дуже були. І по цій хаті мене не дуже помітили, куди я, за яку стіну, сховався. Почалися скиди. Їх було три або чотири. І останній скид попав на шиферину, впав мені на ноги. Як я зміг відкинути, я цього не знаю. Він розірвався біля мене за метр. Мені одразу перебило барабанні перетинки. Я перестав чути. І дрон трішки відлетів.
Я ото встиг перелізти через вікно. Щоб добиратися до перших кущів — це було метрів сто — було для мене дуже далеко. На самих руках я виповзти не зміг би. Там деревинка була метрів за тридцять. Під нею лежала сітка-рабиця і лист металопрофіля. Ну і ото я туди і заліз. Як наче, потягло туди. І ото я там пролежав десь до шостої вечора, доки мене не знайшли хлопці. Потім вони відійшли, і вже як трошки почало смеркати — вони мене витягли. У цей час вони обоє отримали осколкові поранення. Але витягли мене і самі врятувалися.
А під Богатирем — мене врятував побратим. Тоді теж було поранення. Я вже дуже погано чув, після того вибуху. Побратим мені казав, за яку сторону дерева я маю ставати, звідки летить. Ну, і коригування, хто підлітав, евакуація. Це все було завдяки нашому командуванню і їхнім діям.
Так що дві важкі поранення були у мене, дві операції на вусі, пластини стоять, погано чую. Але виконую свою роботу.
"Колись воно все закінчиться"
Мрію про дім. Якнайшвидше повернутися до дружини, на роботу. Сім'я. Про це мріє кожен. Раз на пів року бачити сім'ю — це мало. Все одно, колись воно все закінчиться. Не тривають довго війни.
