За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Отець Іван Теремко у храмі. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Поклик стати священником
У нашій сім'ї завжди була церква, молитва. Я — родом із села Кунисівці Коломийського району. У нас в селі храм фактично закрили. Такий був час… У мене є далекий родич — священник. Якось ми зустрілися, і я задивився у церковну книгу. А він каже: "Що ти дивишся, так нічого не розумієш". А я відповідаю: "Та чого, я ще дяком стану". І так сказав, й почали до мене люди звертатися, а в селі не відмовиш, бо це — гріховно. І так став дяком. Мені все легко давалося. Згодом вступив у семінарію в Києві, а опісля став священником. У 2023 році вже відсвяткували 30 років мого священства. Спочатку служив на Київщині, а згодом повернувся на батьківщину та почав служити на Франківщині.
Парафіяни біля храму. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Ніч, яка все змінила
Я служив у Глушкові вже. Поїхав у п'ятницю за священником, який мав відправити службу в суботу. Ми зібралися з їздовим, виїхали саньми, запряженими кіньми. В дорозі почалася така хуртовина, що ми навіть не бачили, хто був за метр від нас. Коні пішли в бік і ми зблудили, потрапили на болото. Коні сіли на животи. Я зістрибнув, а в мене були такі черевички низенькі, і набрав води. Поки поралися, то ноги замерзли. Я відчув, що вони перестали підпорядковуватися.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Пригадую: сніг примітає, я дрімав. Перед ранком мій їздовий пішов по допомогу. Десь в обід я почав лізти на колінах і на руках до газових труб. Сил уже не було. Помолився: Господи Боже, прийми мою душу. Думав, що вже все, заплющив очі й раптом чую, наче трактор гуде, такий сильний звук. Я піднявся та почав сильно махати руками. То їхала "швидка" з Чернівців, яка везла хворого, а два трактори тягли й бензовоз їхав. Серед цих людей був і мій сусід. Мене побачили й забрали. Я казав, щоб мене до першої хати відвезли і я піду додому. Звичайно, мене привезли в медзаклад, а тут вже почалося лікування.
Вдалося зберегти руки
Спочатку ампутували одну ногу, іншу лікували, хотіли метал ставити. Коли я приїхав на протезування у Німеччину, то мені сказали: якщо хочу нормально ходити, треба реампутацію. Тому я знаю цей процес, як з нього виходити. Про це книжку можна писати.
Але для того, щоб ходити, потрібно сформувати куксу. Спочатку стояти треба, потім уже, щоб нормальний був ортопед, який тебе поставить, зробить протези.
Отець Іван Теремко показує як ходить без протезів. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Руки також планували ампутувати, бо було 85% обмороження рук. Мене вже готували до операції. Я мав залишитися, як стовбур, як кажуть. Вже завозили каталку, і тут лікар побачив, що руки відходять. Хоч пальці покорчило, але руки є.
Завжди поруч була дружина Галина
Коли першого дня ми потрапили в лікарню, так рівно через три місяці я з ним повернулася додому. Ніхто мене не підмінював, я постійно була біля нього. Моя мама була з дітьми, відправляла їх у школу, уроками займалася. Бували такі моменти у лікарні, що відчай брав чоловіка. Повернеться до стіни, плаче. Я його підтримую. Він ніколи не бачив, щоб я була сумною, щоб плакала. Я виходила в коридор і там вже відводила душу, а заходила до нього усміхненою.
Дружина Галина Теремко. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Через вісім місяців після ампутації чоловік почав служити в церкві. А одного дня він прив'язав палку таку грубшу до ноги, де ще не було протеза, і так приїхав аж за 25 кілометрів у Городенку до мене на роботу. Я була вражена.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Після восьми місяців реабілітації почав служити в церкві
До церкви після ампутації я повернувся з одним протезом на Пасху. Тоді співслужив з іншим священником. Одна нога була на протезі, а інша — на табуретці. Бувало так, що в мене тут знайомі помирали, і я приїжджав на панахиду, на візку служив. Я буквально бігаю на протезах, вже до цього звик. Ніколи не нарікав на те, що сталося. А знаєте, чому? Значить так Богові угодно. Можливо, через мене хоче показати: що ти нарікаєш на життя, от подивися. А я все, знаєте, що говорю? У мене — все нормально, у людей ще гірше буває. Але ще що… Дивіться, зима — я в ноги ніколи не змерзаю. Економія.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Можу робити все: і хату штукатурити, й мішки носити"
Зараз я все роблю. Можу й 50 кілограмів підняти, хату штукатурив з паламарем, у криницю залазив, щоб мотор полагодити, мішки вантажу. Коли людина зайнята, то вона живе, не впадає у відчай, дурні думки не лізуть.
Будь-яке досягнення — і людина тішиться. Звісно, що це — не свої ноги, так вже не буде, але відчуття є. Інколи треба трохи стерпіти, витримку мати деколи пожертвувати собою. Болить. Але треба зачекати й перейде.
Важливо бути зайнятим
Коли людина зайнята, то вона живе чимось, не впадає у відчай, а планує. Будь-яке досягнення мотивує. Наприклад, я натягнув протез, сформувалася кукса, з'явилися мозолі. Вони вже затвердли. Головне, набивати мозолі. Звісно, протези — це не свої ноги, інколи треба стерпіти, собою пожертвувати, головне — не здаватися.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Хочу підтримати наших військових"
У нас на парафії є воїн, який вчиться ставати на протези. Також я ходив у наш реабілітаційний центр. Коли там вже є такі воїни, як я, мені сповіщають і я йду, щоб якось допомогти.
Бувають у реабілітаційних центрах такі воїни жваві, які жартують. А є такі, що замикаються в собі, лежать на ліжку і дивляться у стіну, а там — різні думки. Треба спочатку вислухати таку людину, щоб вона виказала все, що її болить. Тоді підтримати, щоб полегшити той біль і щоб підбадьорити. Інколи людина побачила, що я без ніг, і думає: а я що гірший? Мені вже 60. У реабілітаційному центрі набагато молодші люди. Тому важливе хотіння, підтримка і Божа воля, на все Божа воля.
"І я був у відчаї, але дуже хотів ходити"
Я хотів би зараз сказати, що це — нелегкий труд, щоб адаптуватися до суспільства. Я — теж людина, і був у відчаї, був розчарований. І це — таке щире розчарування, тому що був здоровий, а тут вже ні. У мене м'язи атрофувалися, колінні суглоби не розгиналися, треба було розробляти, масажувати. Це — великий біль.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Я хотів дуже йти і я пішов. Тому всім кажу, що треба мати бажання, бажання і ще раз бажання. І якщо воно буде, то люди підтримають, рідня. Найбільша підтримка — це від родини, навколишніх.
"Стараюся простягнути руку допомоги кожній людині"
Я завжди посміхаюся, завжди на позитиві, стараюся простягнути руку допомоги кожній людині, підтримати. Якось мені одна поважна жінка розказувала: "Отче, ви як мене обнімете, я можу навіть дрова рубати". А їй було 97 років. А померла вона у 102 роки, і коли вже помирала — нікого не пам'ятала, але коли я прийшов з дарами, щоб її запричастити, то вона мене впізнала. Простягнула до мене руки, щоб обійняти. Оце — любов, Божа ласка. Я за своїх парафіян переживаю, як за дітей. Якщо в них добре, я радію, якщо можу допомогти хоч комусь, значить недарма живу, бо можу зробити добру справу.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Парафіяни підтримали мене, а я підтримую їх"
Зусиллями отця Івана у Глушкові діють два хори, з якими він об’їздив всю Івано-Франківщину.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
У селі парафіяни співають з покоління в покоління родинами. Серед старожилів — 84-річна Стефанія Великоча. Жінка 30 років співає у хорі й планує доти, поки матиме здоров'я.
Стефанія Великоча перша ліворуч. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Ще один учасник хору Мирослав Шилевич каже: захоплюється прикладом отця Івана, який їх так гуртує.
Учасник хору Мирослав Шилевич. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Я б сказав, що він — людина, яка хоче жити. Він постійно живе тим, що спілкується з людьми. До отця старше покоління взагалі добре ставиться, а діти — від цих першачків і до великих — це все його друзі", — розповідає Мирослав Шилевич.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Отець Іван зізнається: вдячний вірянам за те, що попри труднощі стільки років підтримують.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Ви знаєте, мене зустріли тут добре і досі так є. Ми так з цими людьми зріднилися і вони мене підтримують, моляться за мене. Коли сталася біда, люди допомагали й грішми, і молитвами. Парафіяни підтримали мене. Я вже свій тут, рідний, а вони рідні для мене", — каже отець Іван.
