Їй було 10 років, коли почалася війна на Сході, у 17 – вона копала окопи у Гостомелі з Нацгвардією та розбирала завали в Бучі, Ірпені, Бородянці, а у 18 – добровільно пішла служити бойовим медиком на фронт.
Повномасштабне вторгнення змінило плани на життя Ніки Чернявської. Дівчина здобула базову медичну освіту в коледжі, продовжила навчання на юриста. Виховувалася вона у багатодітній родині. З дев’ятьох дітей Ніка народилася сьомою. “З дитинства я навчалася на відмінно. Школу закінчила екстерном і в 13 років вже мала атестат 9 класів. Так хотіла мати”, – повідомляє Суспільне Чернігів.
Про службу в “Госпітальєрах”, “гарячі” точки, про виховання в багатодітній родині, про молодість на фронті та про те, які випадки з Соледару та Лиману тепер залишаться в пам’яті назавжди – Ніка розповіла Ксенії Рекун.
Дівчина і фронт
В армії починаєш розуміти, що життя залежить не тільки від тебе, а й від тих, хто поруч. Ніка потрапляла в різні ситуації на фронті. Не один раз їх машина потрапляла під обстріл.
“Всі ми контужені. Але я не зверталася за допомогою. Було таке, що нас газом накрило. Чимось на основі хлору. Ти одягаєш протигаз і гониш за 300-тими. Пам’ятаю, на шляху назад, уже змогла подихати своїм же киснем. І цей вдих кисню був, як зліт у хмарки”.
Були й такі випадки, де життя “висіло на волосині”, говорить Ніка. Адже, батальйон, де служить Ніка, побував у “найгарячіших” точках фронту. Це: Соледар, Бахмут, Оріхів Запорізької області. Лиманщина, Рай, Олександрівка, Очеретино і далі – Авдіївський напрямок.
“У мене було дві аварії. Одна з яких – в зоні бойових дій. Ми везли пораненого і влетіли вночі на дорозі в техніку без відбивачів. Для мого побратима і пораненого – аварія стала смертельною. Я отримала струс мозку. Сильно психологічно воно мене скосило, але я тут, в строю. Єдине, що в моїх руках – це далі працювати”.
У бойовій машині “госпітальєрів”. ФОТО: з особистого архіву Ніки
На момент розмови, через руки Ніки пройшло понад 500 поранених військових. Та були такі, що залишаються в пам’яті тепер назавжди.
“Лиманщина. Я працювала на Defender в складі екіпажу: я, мій парамедик і водій. Шлях евакуації був досить довгий і дороги були складні. Ми чергували в бліндажі. В лісі. Десь за кілометр від лінії зіткнення. Нам виносили бійців пішки, ми їх забирали, і везли до точки передачі на медичну евакуацію. Вивозили здебільшого вночі”.
На лінії фронту. ФОТО: з особистого архіву Ніки
Один з бійців, якого “госпітальєри” врятували. ФОТО: з особистого архіву Ніки
Після дощу дороги розмивали настільки, що все перетворювалось на болото, пояснила Ніка. Машини застрягали. Військові просили витягувати їхні авто, але троси не витримували та рвалися.
“Один з бійців, якого ми везли тої ночі, був вкрай важкий. У нього були перебиті ноги з відкритими переломами в дуже багатьох місцях, і він втратив багато крові. Коли ми його забрали, він уже був в стані геморагічного шоку, у вену потрапити було нереально. Пульс, який від крововтрати мав бути сильно підвищений, уже навіть навпаки згасав. Тобто, боєць відходив. На місці мій парамедик зупиняв кров, тампонував розібрані ноги, я ставила кістковий доступ. Навіть два”.
Коли боєць почав реагувати, каже Ніка, його слова були: “Пацани, медик, я що повернувся?”
“Я ніколи не забуду цих слів. Потім йому залили кров на Лимані на стабілізаційному пункті. На той момент він був живий”.
Пам’ятаю ще випадок у Соледарі, каже Ніка, тоді ми чергували разом зі Збройними силами України.
Ніка у Соледарі на службі. ФОТО: з особистого архіву Ніки
“Збройники на броні витягали поранених, ми перехоплювали та їхали на Бахмут. Екіпаж збройників мав заміну (чергування, – ред.). Ми мали бути 24/7 виїзні. Якщо рація викликає – ми виїжджаємо. Саме виїздів було у нас мало, але готовність мала бути. Тому я завжди тримала в запасі заряджену батарею для рації. О 12-й ночі міняється екіпаж збройників. І новий екіпаж виявляє, що у них розряджена рація. Вони ж технікою їдуть на нуль. Він просить у мене, чи раптом немає акумулятора. Ми вночі виїжджаємо, передаємо. І в ту ж зміну чи через пару діб того збройника-медика вбило. Я пару днів не могла отямитись. Добре, що останнє мені випало зробити для людини – це в ніч на її зміну віддати акумулятор для рації”.
В машині “госпітальєрів”. ФОТО: з особистого архіву Ніки
Бажання допомогти. Звідки?
Бажання допомагати людям йде ще з дитинства. Ніка народилася у багатодітній родині – дев’ять дітей. Вона була сьомою.
Коли діти в інших сім’ях грали на вулицях, отримували подарунки та їздили на відпочинок, Ніка вчила двох менших братів та сестер: ходити, писати, їсти, читати, шила для них одяг. “Словом, замінювала для них батьків”, – каже дівчина.
Ніка народилася в Ірпені. Коли вона була ще маленькою, родина переїхала в село у Чернігівській області.
Школу закінчила екстерном. У 13 років мала атестат про закінчення дев’яти класів.
Ніка каже, таке рішення ухвалювала мати.
Далі навчання продовжила на юридичному (заочна форма навчання, – ред.) та медичному коледжі у Чернігові.
Закінчувала останній навчальний рік у медичному коледжі вже дистанційно, з лінії фронту. Саме тоді 18-річна Ніка прийняла рішення піти у медичний батальйон “Госпітальєри”. За рік до цього, вона ще встигла “покопати окопи” з Нацгвардією на початку повномасштабного вторгнення та порозбирати завали в Бучі, Ірпені, Бородянці.
Ніка на розборі завалів навколо Києва (Буча, Ірпінь, Бородянка). ФОТО: з особистого архіву Ніки
Це допомогло сформувати власний світогляд і життєві цінності, яких, як каже дівчина, їй не вистачало у багатодітній родині.
“Для мене є величезною честю факт, що я не просто знаю Яну Зіневич, а те, що я в певній мірі її друг. Що я мала честь жити з нею в одній оселі, їсти разом один обід і робити одну справу під її керівництвом. Її внесок у становлення мене, як військовослужбовця, як бойового медика, і просто моєї особистості – неоціненний”.
Ніку нагороджує Яна Зіневич медаллю “За збережене життя”. ФОТО: з особистого архіву Ніки
Родина та війна
Ніка не має контакту з батьками, спілкується переважно зі старшим братом та сестрами.
“Підтримую зв’язок, як зв’язок находжу. Я завжди собі кажу, що створюватиму свій дім після війни, якщо виживу. Та поки мій дім розкиданий по місцях, де є мої рідні люди”.
Ніка в перерві між бойовими виїздами. ФОТО: з особистого архіву Ніки
Зустріти таких людей можна будь-де і вони зможуть замінити навіть родину. Так, Ніка зустріла “свою” військову лікарку, якій, згадує тепер з посмішкою, не хотіла везти дизельний генератор у 2022 році. Тепер, це перша людина, до якої вона збирається у відпустці.
“Пам’ятаю, мені було дуже тяжко, і я крадькома думала якось не їхати туди, бо вона трубку не підіймала. Але мій безпосередній командир на той час настояв, що ми їдемо і шукаємо її наосліп. Коли ми приїхали, і я її побачила, мені аж стало ніяково, до якої людини я не хотіла їхати. Тепер так сталося, що в нас чи не найближчі взагалі дружні відносини. Я можу з нею поділитися тим, чим не можу ні з ким. Ми обидві військові. Можемо не бачитися місяцями, але коли вийдемо на зв’язок, це нічим не замінить, те, що ми є одна в одної”.
Ніка, вважає, що війна буде тривати доти, доки не закінчаться люди.
“Людей зараз катастрофічно не вистачає. Часом я розумію, що я ні разу не сильна. Просто, попри все, не даю собі скласти руки”. Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
