За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військові Марина Крижанівська та Василь Паламарюк. Суспільне Чернівці
Чернівчанка Марина Крижанівська дізналася про вторгнення зі стрічки у соцмережах. Дівчина не панікувала, спокійно випила каву. Відтак поїхала на роботу, де мала бути о сьомій ранку. Працювала продавчинею. У той день в магазині був хаос – за дві години від моменту відкриття полиці були порожні. Марина дивувалася, чому не хвилюється і встигала заспокоювати покупців. Водночас увесь день дівчина думала, що хоче долучитися до ТрО. На другий день так і зробила. Зараз перебуває на Сумщині.
Буковинець Василь Паламарюк вирішив не читати вранці новини і поїхав на роботу. Приблизно о восьмій ранку по дорозі зайшов купити хліб. У магазині говорили про війну та приліт у Івано-Франківську. Чоловік не повірив. Він зателефонував родичу, аби переконатися, – і був шокований. Після обіду долучився до одного з чернівецьких батальйонів. Там почав займатися документами, записувати добровольців. Зараз Василь воює на Лимано-Купʼянському напрямку.
Суспільне Чернівці поспілкувалося з пʼятьма буковинцями та до третіх роковин повномасштабного вторгнення розповідає, яким для них був перший день.
Василь Паламарюк, військовий
Василь Паламарюк. Василь Паламарюк
Вранці не знав про війну, а в обід почав роботу в батальйоні
"Ранок 24 лютого для мене був звичайним – нічого особливого. Прокинувся і пів восьмої поїхав на роботу. По дорозі зайшов у магазин, щоби купити хліб. Там дуже жваво обговорювали початок війни і приліт у Івано-Франківську. Звичайно, я в це не повірив. Новини вранці не читав, а телевізор вже багато років не дивлюся. Зателефонував братові, який там живе, кажу із сарказмом: "Що, у вас там ракети у Франківську?" А він каже: "Так, прилетіло недалеко, здригнулися стіни. Але у нас все добре".
Не знаю, як тоді виглядала моя реакція. Вже потім продавець мені розповідав, як моє обличчя змінилося під час цієї розмови.
Я взяв хліб – не пам'ятаю, чи заплатив за нього. Вже згадую, як з тим хлібом поїхав у Чернівці. Я був у оперативному резерві. Знав, якщо починається війна, за кілька годин мушу прибути до військової частини. Там мене запитували про службу в АТО та чи маю досвід штурмових дій та керування підрозділами. Мені порадили, що недалеко формують військові частини ТрО. Приїхав туди. Людей було достатньо – багато цивільних. У зошиті в клітинку записувалися добровольці. Приблизно о 12 годині я був у списку одинадцятим.
Так я долучився до одного з чернівецьких батальйонів. Ми чергували, взагалі не спали в ту ніч, як і наступні кілька. Я був серед тих, хто робив перші записи та створював перші журнали. Бо до цього мав такий досвід. Вночі людей більшало. Вони приходили і казали, що хочуть воювати.
Зараз я перебуваю на Лимано-Куп'янському напрямку. На жаль, ворог активізувався. Тримаємо оборону. Що я тепер думаю про це все? Що зробив би так само – якби почалася війна, пішов би воювати. Це найгірше, що могло зі мною статися. Єдине, чого хочу, щоби мої діти не бачили того, що бачив я. Дуже хочу, щоби вони жили у країні без війни, тому я ще тут".
Богдана Горбан, лікарка-нефролог
Богдана Горбан. Богдана Горбан
Допомагала людям, молилася і не хотіла залишатися вдома сама
"Ранок 24 лютого я запам'ятала назавжди. О шостій ранку я прокинулася від телефонного дзвінка колеги. Вона сказала, що почалася повномасштабна війна, що у Києві обстріли. Звичайно, я вже не могла заснути.
Ранок був хаосний. Думала, що робити – чи йти на роботу, чи збирати тривожну валізку, чи знімати з карток готівку.
Я таки зібрала найбільш необхідні речі. І тоді собі думала: "Усе життя працюємо, досягаємо чогось, а потім лише маленьку частину можемо зібрати з собою". У машині майже не було палива, але я не мала часу стояти у чергах. Поїхала на роботу.
На планування зібрали усіх лікарів. Проговорили, що маємо робити. Ми мали виписати тих пацієнтів, які у стабільному стані. Так звільнити місця для переселенців та поранених. Тоді взагалі не розуміли, чи бойові дії будуть лише у центрі та на сході, чи ворог дійде і до нас. Увесь день на роботі був увімкнений телемарафон – ми щогодини слухали звернення та новини. Не розуміли, чи перебуватимемо на місці, чи будемо їхати надавати комусь невідкладну допомогу.
День був довгим. Я проживала дивні відчуття. Не розуміла, чи прокинуся завтра, чи побачуся ще з колегами. Не сприймала, що почалося вторгнення. Через емоції я не їла і не спала.
Готова була з колегами робити будь-яку роботу, виходити вночі, працювати понаднормово, виїжджати на виклики. Пацієнти з лікарні самі просилися додому. Хотіли звільнити місця для тих, хто більше потребує, а також робили це через те, що лікарня – критична інфраструктура. Я тоді виписала десять людей.
Вдома мала якийсь запас продуктів, тому нічого не купувала. Єдине – хотіла зняти з картки готівку. Біля банкоматів були довжелезні черги – я не мала можливості так довго стояти. Зате пройшла квест, щоби заправити машину. У той день не хотіли видавати більше, ніж десять літрів палива. Тому я поїхала за 15 кілометрів від Чернівців.
Після роботи я не хотіла повертатися на квартиру. Мені було панічно страшно, не хотіла бути сама. Була у родичів. День ще був складний тим, що моя сестра з сім'єю їхала з Києва у Чернівці. Хвилювалася за них. Я була в церкві, молилася, щоби це зупинилося, щоби рідні доїхали. У будинку родичів ми приймали людей. У той вечір це було десятеро переселенців. Ми гуртувалися і допомагали одне одному.
За цей час повномасштабної війни я адаптувалася жити в хронічному стресі. Не знаю, чи відчуваю втому. Розумію, що треба зібратися, працювати і рятувати життя людей. Зараз я дякую за кожен прожитий день. Звичайно, маю мету, знаю, куди рухатися, але не будую колосальні плани. Бо війна показала, що не знаємо, чого очікувати завтра".
Марія Ковальська, проєктна менеджерка
Марія Ковальська. Марія Ковальська
Тривожилася і хотіла виїжджати за кордон,
але долучилася до створення гуманітарного хабу
"24 лютого я прокинулася о п'ятій годині ранку. Телефонував чоловік. Сказав, що бомблять Київ, Харків, Одесу. Він якраз приїхав у Чернівці з Херсона. Цей приїзд ми обговорювали раніше, бо розуміли, що щось відбувається.
День був досить швидкий. Перші кілька годин ми просто читали новини і намагалися зрозуміти, що робити. Я тривожилася, тому першочергово планувала виїжджати за кордон. За два дні до вторгнення зняла готівку, зібрала всі речі, документи, котів. Але все ж залишилася у Чернівцях.
Ми спілкувалися з батьками у Херсоні, Києві, Вінниці – розпитували, яка там ситуація.
Я тоді працювала у громадській організації "Центр молоді Чернівців". О десятій ранку ми зробили онлайн-нараду з командою. Тоді вирішували, хто і які має плани і де буде перебувати. Ніхто нікуди не виїжджав, люди навпаки поверталися у Чернівці.
Ми завантажили офлайнові месенджери. Планували, що будемо робити з грантовими грошима – як можна їх використати, які запити писати.
Пізніше зібралися у Резиденції молоді у Чернівцях і вирішили, що відкриваємо там гуманітарний штаб – тоді він ще так не називався. Ми писали про цю можливість у соцмережах. Визначили, що наше завдання – шукати збори і допомогти людям, які вже їдуть до нас. У той же вечір хтось приносив харчі, воду та інші речі. Пам'ятаю, як мусили йти додому через те, що започаткували комендантську годину.
Гуманітарний штаб у Резиденції Молоді. 2022 рік. Суспільне Чернівці
У мене була тривожність і паніка. Я нічого не їла. Здається, у той день випила лише каву. Купила багато харчів – серед них консерви і гречку. Також накупила ліків на випадок, якщо треба буде надавати допомогу. Була однією із найбільш тривожних людей у компанії. Я телефонувала всі друзям у Києві та Херсоні, розпитувала, де хто знаходиться і чи вони у безпеці.
У той день було відчуття втрати – ніби все – зараз моє життя закінчиться і ворог зайде у Чернівці. Була якась безнадія. Мої думки і дії були у тотальному розсинхроні: ми почали робити важливі задачі, займатися гуманітарною допомогою, але фонові думки повністю відрізнялися.
За цей час, напевно, я адаптувалася. Хоча у Чернівцях у мене було відчуття, що я не повністю розумію, що таке війна, бо ми далеко від лінії фронту. У мене навіть було бажання наражати себе на небезпеку, аби не втрачати оце відчуття єдності українців.
Через роботу я періодично їздила у Київську область і поверталася у Чернівці. Зараз перебуваю в Ірпені. Я звикла до вибухів, яких дуже боялася три роки тому. Бо маю відчуття, що нічого не можу змінити.
Мій чоловік долучився до ЗСУ. Мої відчуття тривоги змінилися – вони зараз не лише про те, що у нас війна, вони про його службу.
Марина Крижанівська, військова
Марина Крижанівська. Марина Крижанівська
Останній робочий день у магазині, а після – служба упродовж трьох років
"24 лютого я прокинулася о п'ятій ранку. За звичкою глянула у соцмережі – уся стрічка була про те, що почалася війна. Але у мене не було паніки. Я заварила каву. Продовжувала читати новини.
Вже тоді вранці – перед роботою – думала про те, щоби знайти якийсь центр комплектування, де набирають добровольців. Я розуміла, що мені лише вісімнадцять років і не була впевнена, чи мене візьмуть без відповідної освіти та військового досвіду.
Я тоді працювала продавцем у м'ясному відділі. На сьому ранку поїхала на роботу. Тоді ще не знала, що йду туди востаннє.
День був важким, тому що до нас приходило дуже багато людей. Не було часу присісти на хвилинку, щоби відпочити чи поїсти. Я навіть про це не думала. Люди скуповували усе, що бачили. Найбільше купували те, що нешвидко псується, – крупи, борошно. За дві години з моменту відкриття магазину були порожні прилавки. Ми телефонували до постачальників, щоби ті привозили товар.
Увесь день я дивилася на те, як люди панікують і думала, чому у мене немає такої паніки – можливо, зі мною щось не так. Тоді я зрозуміла, що можу тримати себе в руках у стресових ситуаціях. Старалася заспокоювати покупців.
Увечері після роботи я прийняла душ і лягла спати. Бо знала, що вже наступного ранку піду в центр комплектування. Я давно хотіла стати військовою. Для мене прикладом був мій дядько, який воював з 2014 року і загинув під час повномасштабної війни у 2022 році. Хотіла, щоби мною пишалися батьки і знали, що у них сильна та мужня дочка.
24 лютого ніхто з рідних не знав про мої плани записатися до війська. Батьки дізналися через тиждень. Мама плакала, а тато не був здивований.
Зараз я перебуваю у Сумській області. За час повномасштабної війни змінилося дуже багато – ми втратили території, загинуло немало наших хлопців. Стає складніше морально та фізично. Я почала цінувати кожну хвилину свого життя, бо не знаю, що буде далі. Ціную кожен дзвінок від рідних – це додає сили і підтримки".
Марія Антоняк, журналістка
Марія Антоняк. Марія Антоняк
Розплакалася,
а опісля зібралася та організовувала комунікацію в громаді
"Мій ранок 24 лютого розпочався приблизно о сьомій годині. За звичкою одразу взяла телефон і побачила звернення Зеленського. Повідомлення про повномасштабну війну і воєнний стан. Це було дуже шокуюче.
Почула про перші ракети – одна з них в Івано-Франківську. Дізналася про наступ з усіх боків, загрози для Києва і Харкова. Намагалася зрозуміти, за скільки часу росіяни дістануться до Буковини.
Розплакалася. Вже ридаючи переслухала президента. Такою мене того ранку побачив мій восьмирічний син. Взяти себе в руки довелося насамперед через материнську відповідальність. Лякало те, що донька, студентка першого курсу, була на той момент у гуртожитку в Чернівцях. Ми не розуміли, чи зможе доїхати в село. Тривога тільки наростала.
Я швидко зібралася на роботу, син — до школи. Треба було діяти. Описати той стан зараз складно. Почала думати, що всім нам треба рятуватися, тільки як — ще не могла зрозуміти. На щастя, донька доїхала з Чернівців до нашого містечка. Я відправила дітей додому. І повністю переключилася на роботу.
На той час я відповідала за комунікацію у громаді. Намагалася одразу в офіційних соціальних мережах публікувати інформацію, яка б допомогла нашим людям зорієнтуватися в такий складний момент і попередити паніку. Обережно добирала слова.
Перше, що ми тоді змогли організувати, — загони самооборони в своєму місті. З людей, які мали досвід і відгукнулися на заклик, сформували пости на всіх в'їздах і виїздах. Щоб контролювати, хто заїжджає і для чого. Багато знайомих кинулися виїжджати за кордон. Я не розглядала такий варіант. Розуміла, що потрібна тут.
Вийшла з роботи о 20 годині. Не купила вже ніяких продуктів — у магазинах не було нічого. Розкупили навіть сіль. Повернулася до дітей. Стан був такий, що забувала тоді їсти і пити воду. Було страшно заснути, щоб не проґавити важливе чи нову небезпеку. Постійно моніторила офіційні новини. Думала про стареньку бабусю, про батьків, про всіх своїх родичів. Хотілося кожного обійняти. Казала собі і всім, що маємо бути сильними і намагатися зберігати спокій. Попри цей страх — діяти.
Читати ще
Читати ще «Загибель батька – моя гордість і мій тягар»: спогади синів Героїв Небесної Сотні з Чернівців Аксенина і Щербанюка
Читати ще Дружини загиблих військових з Чернівців про останні спілкування з коханими та проживання втрати
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
