За інформацією: Суспільне Чернівці.
Єлена Ланівська та Михайло Приступа. Єлена Ланівська
Я дізналася про загибель Михайла орієнтовно о десятій вечора – мені зателефонував його найкращий друг, який також і побратим. Я не потребувала підтримки, мене навпаки всі навколо дратували. Особливо ті, хто дуже емоційно реагує, бо мені їхні емоції не були потрібні. Я свої проживала всередині себе, а навколо – плач, крики. Вони не покращували мій стан, просто дратували.
Бойова медикиня Єлена Ланівська. Суспільне Чернівці/Ольга Галіцина
Як "Госпітальєри" допомагали проживати втрату
Коли після прощання з Михайлом я повернулася в Чернівці, тут було багато людей, а Київ тоді був порожній. І були люди, з якими ти живеш в абсолютно різних реаліях: люди в робочий день проживали своє найкраще життя, вулиця Кобилянської була "забита", а ти зовсім інакше в цей час почуваєшся. Тоді я зрозуміла, що вже не знаходжу собі тут місця. Це була моя основна мотивація шукати собі місце деінде.
Було важливо занурити себе в роботу. Ще до Мішиної загибелі я почала волонтерити й продовжила займатися цим в Києві. Я тоді була не в ресурсі, але потроху почала шукати собі місце. Потім зрозуміла, що робота там закінчилася і треба було змінювати діяльність.
Серед "Госпітальєрів" я перебувала в середовищі людей, які просто розуміли мене. Не потрібно було, щоб хтось сидів наді мною і жалів весь час. Лиш щоб навколо мене були люди, які мене розуміють і все.
Єлена Ланівська у складі «Госпітальєрів». Єлена Ланівська
У мене є освіта фельдшера. Побоювалася, що не витягну цю діяльність зі своїм морально-психологічним станом: це і проживання болю і ймовірність того, що мені буде дуже страшно. Бо один з найстрашніших сценаріїв – коли людина лякається й закривається. Я боялася, що одного разу це може статися зі мною. Це були єдині побоювання, бо так можна підвести команду.
Але я б не була там, де зараз, якби це сталося. Я б не продовжувала служити в Збройних силах, якби не могла цього робити. У Госпітальєрах була до червня 2022 року на Авдіївському напрямку.
Різниця між ЗСУ та Госпітальєрами
Я б не хотіла відповідати на питання, чому вирішила мобілізуватися до ЗСУ. Специфіка роботи тут така ж, але відповідальності стало більше. Як госпітальєр, ти їдеш, відпрацьовуєш і вертаєшся – і все – ти не возиш роботу з собою. Зараз все залежить від роботи, яку виконує твій батальйон, й напрямку. Інколи я можу працювати на етапі евакуації, а часом це недоречно – тоді я працюю на стабпункті.
Наприклад, зараз ми не залучені й всіх вивели на відновлення. Але ти займаєшся іншими хворими, які лягають у лікарню.
З «Госпітальєрів» Єлена перейшла в ЗСУ. Єлена Ланівська
Як переживає втрату бійців
Особливо легко це було на початку, бо ти ще всіх цих людей не знаєш. Поки працюєш, то не відчуваєш майже нічого – просто береш і робиш. У тебе немає часу на емоції. Ці емоції наздоганяють тебе потім. А вже як починаєш продумувати все, й з'являється час "грузитися", то стає погано.
Я намагалася почати працювати з психологом, але поки що запит на роботу не склався, і я не готова з ним працювати. Я за цей час трохи навчилася самостійно працювати над собою. Я знаю, чого потребую, і це точно не підтримка побратимів. Хоча ми пережили один досвід, але мені інколи не потрібний сторонній досвід.
Від цивільних теж не раз чула, щось типу "нічого страшного ж не сталося". Навіть, коли говориш, що тобі погано через загибель побратима, люди починають розпитувати багато зайвих деталей, які твоя психіка намагається "стерти". А люди все більше дістають цими недоречними деталями.
Бойова медикиня Єлена Ланівська. Єлена Ланівська
Пам'ятаю не обличчя, а поранення
На першу евакуацію у складі "Госпітальєрів" ми виїхали "в холосту". Постояли й побачили, як інша евакуаційна бригада просто "пролітає" з нашими пораненими. Ми повернулися назад. Таке теж буває.
А от першого евакуйованого пораненого не пам'ятаю. Не думаю, що це через стрес, просто вже багато всього відбулося. Я пам'ятаю кожного за пораненням, наприклад, рука чи нога. Але обличчя я ніколи не запам'ятовувала.
Про дрони та найважчу евакуацію
Дрони унеможливлюють евакуацію. Ледь не щодня згадую, як нам було працювати у 2022 році – тоді наша робота здавалася дуже розслабленою. Якщо ми раніше боялися, що десь на точці евакуації нас побачить дрон і нас накриють, то зараз весь час їдеш з думкою, що тебе може наздогнати FPV-дрон чи ланцет, вже не кажучи про КАБи.
Якось у нас була ціла операція з витягування людей, які потрапили в оточення. Вона тривала декілька днів. Там працювали усі. Але морально найважчою була евакуація чоловіка, в якого загинув син. Це була орієнтовно 23:00 – тоді приїхала машина з купою поранених. Ми підходили до кожного й чекали, щоб забрати найскладніших. Там було ще багато з контузією, яких ми могли залишити на точці збору й забрати згодом. Я підійшла до одного з них, бо все ж перевірити стан треба, а він говорить мені: "Не треба, в мене сьогодні загинув син".
"Вже пізніше ми дізналися, що він був із сином в одному окопі, але той був трохи далі. І там сталося пряме попадання в його сина. Чоловіка тоді вивезли як з контузією, але ми вже розуміли, що його вивезли не тільки через це. Але і допомогти йому якось не могли".
Зараз Єлена служить на Харківщині. Єлена Ланівська
Найбільша потреба – у медиках й крові
Найбільша потреба війська – медики й кров. Медиків у нас дуже великий дефіцит, бо йдеться не тільки про медичну евакуацію, але й медиків у взводах – деякі про них можуть лиш мріяти, напевно.
З турнікетами ситуація змінилася на краще, але найгірше те, що я досі зустрічаю погані турнікети. Люди їх досі передають і серйозно не розуміють у чому різниця, бо "нащо переплачувати"?
Із забезпеченням ситуація всюди різна. Турнікетами ми забезпечені, проблема з тими ж якісними холодильниками та підігрівачами. Це часто впливає на виживання людей, особливо під час довгих евакуацій.
Про контраст тилу та фронту
Я не встигаю прожити якісь нові відчуття у Чернівцях, бо це ж саме я бачу у Києві. Абсолютно нормальної якості життя, скажімо. Та й у Харкові людей менше ніж того літа, але складно сказати, що їх немає взагалі чи що місто там переживає щось дуже погане.
Тому немає такого сильного контрасту, як це було у 2022 році: коли ти на околицях Києва чуєш, як ідуть бойові дії, місто спустошене, а в Чернівцях тут життя на всю. Цей контраст більше відчувається, коли ти працюєш там. Наприклад, ще вранці ви працювали по Харківській області, а вже ввечері ти можеш сидіти в кафешці в Харкові і їсти свій торт. Ось ці різкі зміни для тебе як контрастний душ.
Читати ще
Читати ще «Лякає, що кожну втрату сприймають як статистику»: дружина полеглого Героя України про проживання загибелі чоловіка
Читати ще Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв’ю
Читати ще «Найстрашніше – почути, що «важкопоранений» став «полеглим». Історія бойової медикині, яка служить на фронті з 19 років
Читати ще «Привозили вантажівками — там разом загиблі, поранені й гори зброї». Інтерв’ю з військовим лікарем з Чернівців Аносовим
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
