За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Фронтмент гурту «КораЛЛі» і парамедик «Госпітальєрів» Мишко Адамчак. Фото: Діана Яців/Суспільне
"Важливо, коли в команді є люди, яким ти можеш повністю довіряти"
Як доброволець, у батальйоні "Госпітальєри" я — з 2015 року. До речі, це вже дев'ять років. Я мав досвід рятувальника на гірськолижному курорті. У 2014 році пройшов вишкіл з тактичної медицини й відтоді думав, яким чином можу допомогти країні. Я розумів, що є музичний напрям з гуртом, в якому ми по-своєму ефективні. Хочеться робити те, що тобі подобається, але й допомагати Україні. У якийсь момент мої друзі-волонтери сказали, що потрібно перегнати машину-реанімобіль для військових. Я одразу погодився. У січні 2015 року познайомився з командиркою "Госпітальєрів" Яною Зінкевич і буквально за кілька днів вже був на своїй першій ротації під Пісками на Донеччині.
На початку було складніше. Попри деяку схожість у медичній допомозі, порятунок у горах — це зовсім інакше, ніж коли ти під обстрілами. Десь може прилетіти, а тобі ще треба бути сконцентрованим, зосередженим і надавати допомогу. Оскільки я водій-парамедик, то в моєму випадку основне завдання — це безпечно і швидко вивезти команду й поранених із зони потенційного обстрілу і доставити до найближчого стабпункту. Єдина комп'ютерна гра, яку я інколи грав у дитинстві, — це гонки. Люблю їздити за кермом і на мотоциклі. Адаптувався досить швидко. Дуже важливо, коли у команді є люди, яким ти можеш повністю довіряти у їхній спеціалізації. Як вони знають, що я максимально професійно зроблю свою ланку роботи, так і я знаю, що мої парамедики зроблять свою частину так само ефективно і професійно.
Фото: Діана Яців/Суспільне
У "Госпітальєрах" є такий принцип взаємозамінності. Якщо виникає потреба і є велика кількість поранених, то я допомагаю надавати домедичну допомогу. Так само кожен з наших парамедиків та інших учасників екіпажу має вміти сісти за кермо. Бо ж раптом хтось із команди поранений. Інші мають вміти його замінити й так само допомогти. Чітка комунікація та розподіл обов'язків, але і взаємодопомога.
У період АТО служив до 2017 року. Далі я почав займатися своєю звичною діяльністю — музикою. Ми продовжили виступи, концерти, репетиції й, окрім того, періодично приходили якісь ідеї та ініціативи. Наприклад, у 2019 році ми встановили в Івано-Франківську рекорд України з наймасовішого трембітання.
Мишко Адамчак з трембітою. Фото: Діана Яців/Суспільне
Напередодні вторгнення отримав дзвінок: "Ти з нами чи не з нами?"
За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення наша комбат Яна Зінкевич обдзвонила всіх давніх "госпітальєрів" і уточнила: "Ти з нами чи не з нами?" Це не звучало, як "якщо розпочнеться". Бо було зрозуміло, що це буде. Відповів, що я у справі. Ми всі мали чіткі інструкції на випадок повномасштабного вторгнення: куди прибути, що зробити. Навіть, якщо "ляже" зв'язок, знали, як діяти.
Перші обстріли 24 лютого 2022 року не застали нас зненацька. Я спочатку вивіз близьких на захід. Далі зустрілися з побратимами й вирушили на точку збору. Хоча відверто скажу: я особисто до останнього не вірив, що це відбувається. Готовність була. У мене був зібраний тактичний рюкзак. Чесно, до останнього не вірив, що у ХХІ столітті можлива така історія. Хоча з нашим сусідом і одвічним ворогом це було зрозуміло.
Музикант і парамедик Мишко Адамчак. Фото: Діана Яців/Суспільне
"Я готовий слухати оркестр нашої артилерії доти, поки всі загарбники не будуть знищені"
Я беру із собою на фронт сопілку. Фактично завжди ти мусиш слухати там виходи ворожої артилерії, чергувати на рації. Тоді не до сопілки. Це заважатиме і наражатиме тебе та побратимів на небезпеку. Якщо хтось інший чергує, то я маю декілька хвилин чи годин для того, щоб відпочити. У той час я можу зіграти на сопілці. Це завжди сприяє підняттю морального, бойового духу.
На початку жовтня 2022 року, коли якраз відбувався наш контрнаступ на Херсонщині, ми з командою там працювали. Завжди для гарного контрнаступу потрібна якісна артпідготовка. Наша артилерія відпрацьовує по ворогу для того, щоб його деморалізувати, дезорієнтувати, "вибити" максимально, і тоді вже починається наступ. Під час такої артпідготовки ми були на позиціях готовими до висування. Це був один з таких моментів, що мені захотілося заграти на сопілці. Вийшов такий оркестр артилерії й моє музичне доповнення.
Я готовий слухати оркестр нашої артилерії доти, поки всі загарбники не будуть знищені.
«Навіть на війні сопілка завжди зі мною» — доброволець Мишко Адамчак. Фото: Діана Яців/Суспільне
Про роботу "Госпітальєрів" під час великої війни
Наші екіпажі працюють по всій лінії фронту. Насамперед — це Донеччина, Запоріжжя, Херсонщина. На Луганщині та Харківщині бували. Після повномасштабного вторгнення передній край може відсуватися як в один, так і в інший бік. У місці, куди ти заїжджав за годину до цього, щоб вивезти поранених, та до твого повернення, можуть бути як наші, так і вороги. Декілька разів було, що ми приїжджали й вже машину "накривало", при чому, поруч.
Якось ми приїхали за чотирма пораненими, яких потрібно було забрати. Зупинилися, розвертаю авто і вже по нас починають прицільно працювати. На щастя, встигли забрати бійців. Мій парамедик, якому ще й двадцяти не було, вже потім, під вечір, коли ми трохи відійшли від контузій, сказав: "Ти знаєш, четвертий з тих поранених спочатку закинув мене у машину, а потім сам якось застрибнув".
Мишко Адамчак — водій-парамедик «Госпітальєри». Фото: Facebook/Мишко Адамчак
Ми можемо не всіх знати, але ми завжди там, де потрібна допомога. Заїжджаючи на позицію, чітко домовляємося, узгоджуємо план дій і точки евакуації. З'ясовуємо, куди нам треба буде заїжджати, а куди не можна, де більш безпечно, а де є небезпека обстрілу з різних видів озброєння. Визначивши всі ці моменти, ми вже працюємо з конкретними або суміжними підрозділами. Вони, вже знаючи, що в цій зоні відповідальності є "Госпітальєри", самі виходять на зв'язок і просять, щоб ми їх підстраховували.
Влітку 2022 року ми працювали у Великій Новосілці на Донеччині. Там постійно були проблеми зі зв'язком. На той час ще не було Starlink. Комунікувати з підрозділом у нашій взаємодії ми могли тільки по раціях. А їх нещадно глушив ворог. Коли ти по 20-30 разів поспіль намагаєшся вийти на зв'язок, щоб зрозуміти, чи потрібна зараз допомога, чи ні. Особливо, коли "прильоти", вибухи, і видно, що прямо на позиції десь прилетіло поруч. Це — фізично і морально важко. Зараз у нас є Starlink і нормальні рації. Це дуже допомагає. Щонайменше — психологічно, бо ти розумієш, що відбувається.
Мишко Адамчак (праворуч) з побратимом Олексієм Заболотним, Донеччина. Фото: Арсен Петров
Якщо порівнювати з часом до повномасштабної війни й після, то у "Госпітальєрах" з'явилася дуже чітка злагодженість. Я добре бачу, як батальйон виріс у плані структурних підрозділів та чіткої взаємодії. Є різні відділи, які працюють із забезпеченням, медикаментами, тактикою, навчанням. Зараз у нас це — максимально повноцінний живий організм, який живе та розвивається. Завдяки "Госпітальєрам" тисячі людей за цей час отримали ґрунтовні знання з домедичної допомоги та тактики. І я вважаю, що це — один з кращих зразків підрозділів, які працюють у цьому напрямі. Ми довели це і продовжуємо доводити.
Зрозуміло, що оскільки ми — добровольчий батальйон, то й не отримуємо від держави забезпечення. Відповідно, медикаменти, автомобілі, тактичне забезпечення — завдяки небайдужим людям, українським та закордонним фондам, які, розуміючи важливість цієї роботи, допомагають.
«Декілька поколінь «Госпітальєрів» на варті» — Мишко Адамчак. Фото: Facebook/Мишко Адамчак
Ротація під Авдіївкою
Наші підрозділи працюють там, де це реально потрібно. Якщо на якійсь ділянці фронту стає тривале затишшя або сама військова бригада, з якою ми працюємо, справляється, то наші підрозділи можуть перекидатися на інші ділянки, де це потрібніше. Для нас важливий момент — це ефективність.
Попередня ротація в мене була під Авдіївкою, якраз коли там уже було доволі гаряче. І там ми працювали з декількома підрозділами. На цьому напрямку ми були на броньованій техніці, яка з'явилася у батальйоні завдяки небайдужим людям як з-за кордону, так і з України. Ми мали можливість заїжджати трохи далі, поблизу лінії зіткнення, не боячись, що російська артилерія поцілить і уламки не посічуть усю машину.
Мишко Адамчак під час своєї попередньої ротації під Авдіївкою. Фото: Facebook/Мишко Адамчак
Евакуацій зазвичай там доволі багато, бо напрямок — активний. І так у нас було під час роботи під Авдіївкою. Іноді бувало, що за день — 15 людей. Іноді — значно більше. А буває, що попри обстріли та інтенсивність бойових дій, поранених немає. І я дуже тішуся. Є моменти, коли люди тільки приходять у "Госпітальєри", виїжджають на позиції, а день-два поранених немає. І хтось може подумати: "Що ми тут забули? Що ми тут робимо?" Насправді треба дивитися глибше. Це — велике щастя, що немає поранених. Усі цілі, наша боєздатність не порушена.
Тому за всі роки моєї участі у "Госпітальєрах" бували періоди, що за всю ротацію — за два або чотири тижні — могло бути декілька поранених. При цьому були інтенсивні бої, "прильоти", обстріли. Це — дуже змінна складова. Тому, коли немає поранених, добре. Є поранені — працюємо.
У грудні я повернувся додому з ротації на Авдіївському напрямку.
Фото: Діана Яців/Суспільне
"Під час евакуацій поранених співаємо усім екіпажем"
Якщо дороги непроїзні й неможливо довезти пораненого до стабілізаційного пункту, то доводиться його тягнути. Для цього є спеціальні ноші-волокуші, за допомогою яких можна тягнути людину без шкоди для її здоров'я. Бо вся лінія зіткнення всипана уламками, різними пеньками. І якщо ти пораненого будеш просто тягнути, це може додати йому інших травм. Немає універсального рішення, бо, по-перше, лінія зіткнення постійно зміщується чи до нас, чи від нас. І так само дуже багато замінованих територій.
У нас буває, що під час евакуації поранених співаємо всім екіпажем разом з військовими. Бійці, яких ми веземо, терплячи неймовірний біль, все одно співають хоча б уривки пісень, які вони знають. Наприклад, "Червону калину" всі знають. Це — якраз те, що відволікає. Трохи поспівав, трохи постогнав і так дорога швидше далася.
Мишко Адамчак з добровольцем Тарасом Попадюком. Фото: Facebook/Мишко Адамчак
Головний девіз "Госпітальєрів" — заради кожного життя. Тому трапляються випадки, коли ми розуміємо, що зараз їхати не варто. Але на кону — людські життя. Тому команда збирається і виїжджає за пораненим. Їде туди, де це потрібно.
«Зустрічі на фронтових дорогах» — Мишко Адамчак з керівницею медичної служби «УЛЬФ» батальйону «Вовки Да Вінчі» Аліною Михайловою та парамедиками Катериною Вільною і В’ячеславом Худяковим. Фото: Facebook/Мишко Адамчак
Про медичну допомогу полоненим російським військовим
Це — нормальна практика. Особливо, коли працюєш зі штурмовими бригадами чи із Силами спеціальних операцій. Зрештою з будь-якими підрозділами бувають випадки, коли у полон потрапляють поранені росіяни. Ми ж — люди. Попри всю злість до них, надаємо допомогу. За всіма протоколами, правилами — так, як це має бути. Вони дивуються, коли їм дають і закурити, поїсти, попити, і нормальну медичну допомогу. Кажуть: "У нас так не лікують". Це неодноразово ми чули.
Під час одного з контрнаступів, коли лінія фронту постійно рухалася, ми щодня ночували, пересиджували в чергових селах. Шукали місце, будинки. Одного дня повернулися до села, де минулої ночі були, щоб забрати свої речі. Ми залишили їх у невеликому хліві. Заходжу туди, бачу: над ноутбуком схилилися четверо бійців і з ліхтариками роздивляються те, що назнімали дронами за весь день.
Мишко Адамчак з трофеями російських військових. Фото: Facebook/Мишко Адамчак
Я дуже часто беру із собою на фронт вишиванку. Зверху — фліска або бронік. Її так легенько було видно. І я кажу військовим: "Доброго вечора, панове. Ми тут залишали речі — спальники, баули. Я їх заберу". Один із них світить на мене ліхтариком: "Так, звичайно, пане. Заходьте, забирайте". А інший каже: "О, в пана така чиста українська. Пан, напевно, зі Львова". Відповідаю: "Ні, пане, я з Івано-Франківська". А він мені: "О, у пана ще й вишиванка". І тут боєць повертається убік до спальника і штовхає його ногою: "Привітайся з бандерівцем". Там був російський полонений, якого навіть накрили, щоб йому не було холодно, поки вони роздивлялися свої денні польоти. Він там щось мукнув і ми всі над цим дружно посміялися.
Служба і цивільне життя
Моя діяльність у цивільному житті пов'язана з музикою, тому вона частково перенеслася і на фронт. Сопілка зі мною завжди. Музика була в мене основним джерелом доходу. Мені цікаво втілювати свої задуми, які дають можливість бути оплачуваними. Йдеться про культурні та мистецькі ініціативи, які ми з друзями та знайомими організовуємо. Це допомагає тримати баланс у фінансах і підтримувати морально.
Мишко Адамчак з гітарами від ковалів з Бердянська. Фото: Діана Яців/Суспільне
Окрім того, у мене є декілька проєктів, які я започаткував, і в перерві між своїми ротаціями ними займаюся. Один із них — це "Моя мотокраїна", проєкт про незвідані цікаві куточки України, які ми з відомими байкерами, українськими зірками досліджуємо на мотоциклах. Цей і ще декілька інших проєктів дозволяють підтримувати певну гармонію, коли я повертаюся у мирне життя. Бо є така проблема у багатьох бійців, які побували на фронті, — це повернення у цивільне життя і можливість знайти себе знову в ньому.
Подарунки гурту «КораЛЛі» від ковалів з Бердянська — ковані гітари. Фото: Діана Яців/Суспільне
Я живу в Києві, але коли повертаюся до батьків в Івано-Франківськ, то завжди намагаюся хоча б на день-два вибратися в гори. Бо там дихається легко, вільно. І там мені завжди класно. Я не дозволяю собі впасти у зневіру, апатію, депресію. Розумію, що не всім так вдається. Іноді й мене може накрити думками, спогадами чи внутрішніми переживаннями. Від цього ніхто не застрахований. Те, що є зараз, може змінитися в наших умовах через тиждень-два. Але кожен з нас повинен мати чітке усвідомлення того, що ми боремося до кінця. І або ти береш безпосередньо участь у захисті України, або ти допомагаєш тим, хто це робить. Це має бути великою метою до настання нашої великої перемоги.
Фото: Діана Яців/Суспільне
Про автентику та музику на війні
Пам'ятаю запит на автентику на початку "повномасштабки". Дуже чітко помічав його, граючи на сопілці, коли мої відео "заходили" людям. Багато гуртів з-за кордону зробили свої кавери на те, що я грав в окопі. Чимало відомих українських колективів вносять етноелементи, етнозвуки, етновкраплення у свою музику. Це — класно, бо дозволяє поширити на світову аудиторію нашу автентику, і так має бути. Мені здається, що треба дуже тонко і правильно навіть у поп- чи рок-музиці та й у всіх інших напрямах додавати ці мотиви. І це вже робиться. Це мене дуже тішить. Моє натреноване музичне вухо може почути цимбали, трембіту чи сопілку, навіть якщо вони дуже глибоко заховані в пісні. Воно відкладається не тільки нашим, але й іноземцям. Думаю, на глобальному рівні та дискурсі це дозволить поширювати українське на весь світ.
Фото: Діана Яців/Суспільне
Так само у нас від початку вторгнення РФ з'явився цілий напрям пісень про війну. На початку, коли були поширені Bayraktar, то всі старалися співати про "байрактари". Коли HIMARS — про "хаймарси". Є класні пісні. Навіть декілька моїх друзів написали такі, зокрема про Чорнобаївку. Вже є меми, що коли у нас з'являлося озброєння, яке важко вимовляти, але воно дуже ефективне, то десь сидить український музикант і плаче над тим, як поєднати риму про це.
Музикант та парамедик Мишко Адамчак. Фото: Діана Яців/Суспільне
Я вважаю, що треба рости до того відчуття, коли ти не просто за певним словом усе римуєш. Коли ти якось глибше це можеш подати. Відверто кажучи, я ще того не вмію, але ми до того ростемо. Не просто "петріот", "байрактар", ще набір слів — і з того виходить пісня. А якось трішки інтелектуальніше. Як на мене, ці пісні довше з нами залишатимуться, ніж просто одноденні, які на "хайпі" з'явилися через влучні слова. А далі вони не мають під собою якогось ґрунтовного наповнення.
Фото: Діана Яців/Суспільне
Через мою й інших учасників гурту залученість в оборону України повноцінне створення нової музики під час повномасштабної війни — це не такий ефективний процес, як би хотілося. Але я впевнений, що він відновиться, і навіть попри цю ситуацію ми час від часу даємо концерти.
Мишко Адамчак у репетиційній студії гурту «КораЛЛі» в Івано-Франківську. Фото: Діана Яців/Суспільне
Минулого року загинув наш трембітар Андрій Чепіль. Він воював у складі 47 окремої механізованої бригади "Маґура". І це теж повпливало, бо ми поскасовували концерти, які були вже заплановані якраз буквально на липень. А загинув Андрій у червні. Тому нам і з морального, і з етичного боку не було доцільно тоді виступати.
Про полеглого на війні трембітаря Андрія Чепіля
Коли Андрій до нас прийшов, залишалося декілька днів до найближчого виступу. Ми перед тим надіслали йому нашу програму. Трембіта — це не гітара чи фортепіано, не якийсь точний інструмент. Там ти можеш однаково подути, але вона зазвучить щоразу по-іншому. Ти маєш приділити час і зусилля, щоб видобути з неї те, що потрібно. Не всім це навіть за роки тренувань вдається. Фактично, на першій репетиції за декілька днів до нашого першого спільного фестивалю Андрій уже зіграв половину програми. Саме так, як це має звучати правильно, як нам цього хотілося. Тих декілька днів вистачило, щоб він повністю розібрав нашу повноцінну програму і так він одразу влився в колектив. Нам дуже легко працювалося, легко творилося. Ніколи не було нудно чи сумно. Енергетика Андрія у поєднанні з трембітою, яка є карпатським символом і найдовшим у світі музичним інструментом, — це неабияк заряджало.
Мишко Адамчак: «Підписані канали кожного. Другий канал був за Андрієм. Він досі так і є». Фото: Діана Яців/Суспільне
У 2022 році між ротаціями на фронті я співпрацював із франківською співачкою SANNA. Ми мали спільний музичний тур Україною з гуртом "СКАЙ". Один із концертів у грудні був у Звягелі на Житомирщині. За 30 кілометрів звідти Андрій та його побратими проходили навчання. Я його гукнув і вони з побратимами приїхали на наш концерт. Це був останній раз, коли ми перетнулися з ним, бо далі вже були по різних частинах України.
Мишко Адамчак і Андрій Чепіль під час останньої зустрічі, грудень 2022 року. Фото: Facebook/КОРАЛЛІ/KORALLI
Ми з гуртом плануємо організувати фестиваль пам'яті Андрія Чепіля. Для цього треба систематизувати все і скласти докупи — ротації, цивільне життя. Але я впевнений, що це, як і інші наші ініціативи, ми втілимо. Ми з командою створили збір на сотню FPV-дронів, які відпрацюють по ворогу на честь нашого Андрія.
У нас є його трембіта. Ми довго думали, що з нею далі роботи: чи нехай просто стоїть, як реліквія гурту. Але після розмови з дружиною Андрія — Богданою вирішили. Вона висловила побажання, щоб трембіта далі використовувалася, щоб вона жила, так само як і наша спільна справа.
Мишко Адамчак з трембітою Андрія Чепіля. Фото: Діана Яців/Суспільне
"У нас — дуже лютий і безжальний ворог"
Людям потрібно власним прикладом доносити необхідність залученості до війни. Дуже багато моїх друзів, як музикантів, так і просто більш-менш медійно відомих, невтомно щодня роблять багато важливих речей для України, для війська. Я думаю, що це — найбільш ефективний спосіб. Інша справа, щоб це підхоплювали їхні шанувальники. Якщо все робити правильно, з душею, то воно збирає навколо себе людей, які підтримуватимуть і повторюватимуть твої дії.
Мишко Адамчак з прапором «Української добровольчої армії». Фото: Діана Яців/Суспільне
Два роки "повномасштабки", люди до всього звикають. Два роки йде велика війна і люди такі: "Окей, якось". Хтось донатить, а хтось не донатить, комусь нормально і так. Треба зрозуміти, що це — комплексне питання. Слід звернутися до нашої історії. Упродовж багатьох століть Росія була нашим велетенським і основним ворогом. Протягом сотень років вони намагалися нас вбити. Росіяни знищили багато українців, інтелігенції, нашої культури, пам'ятки, мову забороняли.
Музикант, доброволець і парамедик Мишко Адамчак. Фото: Діана Яців/Суспільне
У нас — дуже лютий, безжальний ворог. І якщо ми хочемо просто перемогти у війні, то Росія хоче, щоб нас не існувало. Якщо ми всі розумітимемо, що якщо ми не виграємо у війні, то буде великий ризик нам просто зникнути, як нації. Ті українці, які залишаться, будуть розпорошеними по світу. Гадаю: це може стати об'єднавчим — розуміння, що в нас є одвічний і підлий ворог.
Музикант, доброволець і парамедик Мишко Адамчак. Фото: Діана Яців/Суспільне
