Рік тому цими днями село Лукашівка на Чернігівщині переживало російську окупацію та активні бойові дії з боку країни – агресора.
Місцевій жительці Валентині Олексіївні – 65 років, на момент вторгнення в Лукашівку окупаційних військ 9 березня 2022 року її чоловік тяжко хворів, а онука була вагітна.
«Моя онучка народила мені правнучку тут, в окупації, в підвалі. Зараз їх тут немає, вони поїхали в Прилуцький район, там у селі зараз. У нас була окупація з 9 по 30 березня. Тут стояли танки навколо, БТР їхні. Боялись усі, а я ходила, бо онука була вагітна, їй 9 березня була дата народжувати. Я стояла день і ніч перед іконами, молилася. А вони не поїхали, ніхто не підказав. У них і дві машини було. А вони тут недалеко жили, хата зруйнована. І коли вже настав час, то медсестра Марина допомогла. Вона просто медсестра, не фельдшер, вона приймала пологи. І лікар російський був присутній, не відмовив, бо в нього в самого троє дітей удома малих», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
За словами Валентини Олексіївни, народжувала онука в підвалі, і тільки сам Бог допоміг зберегти життя і онучці, і її дитині. Вже тільки після народження малечі рашисти дозволили молодій мамі перейти до хати на іншому краю села.
«На тачці везли, дитятко несла дочка, маленьку правнучку назвали Вікторією, бо Перемога. Вона народилася 23 березня. А в онучки день народження 20 березня. Хвала Богу, що так обійшлося, бо він мені сказав: «Якби повезли в госпіталь, то ви своєї онуки ніколи не побачили б, бо її повезли б на росію». То я ж кажу: я молилася і день, і ніч, ікони в погребі були. Вимолила і тепер ходжу в церкву кожну неділю та кожне свято. Бо нічого ж не було. Він (російський лікар) сказав, що кровоспинного нічого не мав, нічим не допоміг би. Але слава Богу, ось уже рік буде скоро, вже бігає з 10 місяців», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
На жаль, без проблем у подальшому обійтися не вдалося.
«Ну, проблеми є, з сердечком до Києва возили. А що, як вона (мати дитини) на нервах уся була. У них підвал був, 32 людей сиділо в погребі. І Аня там вагітна, їх вишикували і вмовляли, щоб на росію їхали, а вона сказала: «я – українка і нікуди не поїду». Юрій, її чоловік, був поранений у руку й осколок пролетів по нозі, то і її зачепило – перелом потім був», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
У Лукашівці рашисти вдавалися до улюбленої тактики – людей виганяли з власних осель до підвалів чи погребів, а самі тим часом жили в їхніх хатах. Не пожаліли навіть вагітну.
«Вона в погребі і сиділа, ще й живіт обмацували, перевіряли, чи точно вагітна. Ну, вона молодець, дарма, що 20 років тільки. Кмітлива, зуміла зберегти свій телефон. У всіх забрали, а вона побігла в погреб, у пакет й у картоплю сховала свій. І в неї єдиної він залишився, вони ж забирали, ламали та викидали їх», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
Валентина Олексіївна розповідає, що окупанти родом були з різних частин росії.
«Переважно вони з кемерово були, це один мені сказав. Він ще казав, що в нього забрали документи, і якщо він загине та його признають безвісти зниклим, то його родина нічого не отримає. «То чого ти прийшов сюди? – я його питаю. – Ти прийшов у мою хату і мене вбивати прийшов? А якби до тебе так додому прийшли?» Мій чоловік, уже покійний, був із росії. Він так плакав, коли вони прийшли сюди. Так казав: «Навіщо вони прийшли сюди, в Україну? Мене Україна виростила». Його мати померла рано, в 37 років, а батько в 39. Його в Україну забрала тітка з Новгород-Сіверського району. Ну, його вже немає, ось у квітні буде рік, як його не стало, хворів на онкологію. Ну, тут ще були якісь із Сирії. Ну, там були взагалі жорстокі – з погребів не випускали людей. Отут люди жили, то казали, що треба було приходити та питати, чи можна у своїй же хаті води підігріти для худоби, щоб попоратися. А в доньки жили два офіцери, а їх вигнали з хати. Самі в погребі сиділи», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
Звичні для нас речі в окупантів викликали подив.
«Аня показала пластиковий, новий, як зараз видають. А вони ж таких не бачили, вони дикі люди. Кажуть: «Що ти мені показуєш, книжечку давай!». Аня і відповіла, що це її паспорт, то він і повернув одразу. Були й буряти, то один казав, що світла в них немає там, де вони живуть. Ну як це немає стовпів, електроенергії? Це ж жах один», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
Поки онука виїхала, Валентина Олексіївна приглядає за невеличким господарством. Каже, поки є свої продукти, то це дуже підтримує.
«Молю тільки Бога, аби швидше війна закінчилася. Молодих мені шкода дуже, ми то прожили. Так я і сказала: «Хлопці, я народилася без війни і прожила без війни. А ви нам війну принесли, вам треба ця війна?» А вони що, мовчать. Тут у нас 47 хат постраждали, а всього у селі, мо, 160. Ну, нічого, зараз живемо, курочок тримаємо,Слава Богу, корівка їхня збереглася. Картопля є, зерно є. Жити можна, аби тільки війна закінчилась. Оце ж поряд Анисів, то там плетуть маскувальні сітки, я оце трохи їм накидала, цілий ящик тканини вони будуть різати та плести. Погано, що йде війна, шкода хлопців, із нашого села вже багато поранених», — Валентина Олексіївна, жителька села Лукашівка.
Тож найбільша мрія зараз, як і для більшості українців, аби найшвидше закінчилася війна нашою Перемогою. Про це Валентина Олексіївна молить Бога і надалі щодня.
Журналіст: Марина Кирієнко
Оператор: Сергій Бутько
