КИЇВ. 1 жовтня. УНН. 19 вересня у Львові відбулася міжнародна психологічна конференція The Platform for Ukraine. Спікеркою у панелі про реабілітацію військових була Анна Мурашенко, засновниця благодійного фонду YOUkraine. Вона почала допомагати захисникам ще з 2016 року, спілкується напряму з бійцями, колишніми полоненими та їхніми родинами.
Про те, яка підтримка зараз потрібна військовим і ветеранам, як цивільним готуватися до повернення захисників з фронту, які перепони доводиться долати зараз благодійникам Анна розповіла в інтерв’ю.
— Під час форуму ви зазначили, що одне з найгостріших питань зараз — відсутність у цивільних підготовки до повернення військовослужбовців і військовополонених. У чому саме полягають проблеми?
Одна з важливих складових при поверненні захисників до нормального життя — правильна адаптація. Для нас у тилу триває звичайне життя, а для них це інший світ. Ми багато працюємо із родинами захисників і бачимо, як їм бракує підготовки до повернення рідних із фронту чи полону. Близьким варто не просто чекати своїх рідних, а уже зараз працювати з фахівцями, щоб розуміти, як змінюється настрій, характер, світогляд і потреби людини, яка повертається. Війна змінює людей, і ми всі повинні розуміти, як створити найкращі умови для адаптації військовослужбовців після всього жаху, який їм довелось пережити.
Захисники та захисниці, які повертаються з пораненнями, мають гостре бажання і далі працювати на перемогу. Дехто через отримані травми не може повернутися на фронт, але їм потрібно відчувати себе залученими. Тож наше завдання — забезпечити їх роботою.
Ще одна проблема — в Україні досі немає протоколу лікування військовополонених. Наприклад, захисники «Азовсталі» пройшли через 80 днів боїв в окупованому Маріуполі та полон зі страшними тортурами, який для багатьох триває досі. Їм потрібна реабілітація, а у нас не вистачає оздоровчих баз і санаторіїв, які б могли б їх приймати. Їх всього декілька на всю Україну. Це одне з нагальних питань, яке ми намагаємося вирішити.
До того ж військові проходять 10 кіл пекла, щоб отримати статус учасників бойових дій або зібрати папірці після повернення з полону. Історія з життя: відомий захисник Самурай торік втратив два ока. Він 9 міс оформлював пенсію, а коли вчергове прийшов до соцслужби, йому сказали, що він має написати заяву власноруч. Такі моменти просто морально добивають хлопців. Водночас не всі знають свої права, що їм належать по виплатах тощо. Щоб їм допомогти, ми зараз розробляємо вебресурс, через який захисники зможуть отримати безоплатну консультацію юристів.
— Як за півтора року повномасштабної війни змінюються потреби військовослужбовців на лінії фронту? Яких запитів ви зараз отримуєте найбільше?
На початку всі шукали каски, бронежилети, спальні мішки, ліки, аптечки, турнікети. В Україні просто ніде було купити ці товари. Пам’ятаю, торік обшукала через знайомих пів Європи та Америки, щоб зібрати потрібну кількість касок. Зараз з цим простіше: навіть у прифронтових містах працюють військові магазини, де є все необхідне. До того ж державне забезпечення стало значно кращим.
Наразі на передній план виходять запити на дрони, автівки та прилади нічного бачення — на жаль, на війні це розхідний матеріал.
— За словами волонтерів, що довше триває повномасштабна війна, то складніше закривати збори. Чи відчуваєте ви цю проблему?
Так. Торік структура зборів була такою: за першу добу збираємо близько 30 тис. грн, потім за другу так само, потім обсяг щодня знижується. Сьогодні ж за перший день — 3 тис. грн, так само за другий, за третій — ще менше. Причому ці цифри не залежать від того, на що збираємо — динаміка всюди однакова.
Наразі люди значно менше донатять. Це не тільки наш досвід, це загальна картинка. Причин цьому багато, але можна уявити, як це затягує час, необхідний для закриття тієї чи іншої потреби. Зазвичай термінової.
— Люди збідніли, втомилися?
Я помітила, що зниження активності людей збіглося у часі з моментом, коли у нашому інфопросторі почали посилено говорити про корупцію. Це відбулося три-чотири місяці тому. Торік про неї говорили менше, а тепер почали дедалі частіше підсвічувати історії про зловживання наших можновладців, хабарі тощо. Люди читають про те, як хтось наживається на війні, поки вони віддають останні гроші на дрони — і від цього опускаються руки.
З’явився страх натрапити на шахраїв, які заробляють на волонтерстві. Це головна причина, чому люди подекуди не долучаються до зборів та втрачають довіру до волонтерів. У суспільстві наростає апатія. На жаль, на мою думку, це є основним фактором.
Водночас і фінансове становище у багатьох людей погіршилося, це також має значення. Це стосується і населення, і бізнес. Якщо на початку війни у багатьох компаній були резерви, то зараз вони давно вичерпані. Хтось зміг відновити діяльність, а хтось ледь тримається на плаву, тож і на благодійність виділяє дедалі менше.
— Як ви даєте з цим раду? Я бачила, що експериментуєте з креативними форматами, як-от забіги, концерти, аукціони. Наскільки такі заходи ефективніші, ніж класичні збори?
У якийсь момент ми зрозуміли, що треба щось робити з цією людською апатією. І якщо людям подобаються розважальні формати, потрібно їх використовувати. На заходах відвідувачі глибше відчувають свою залученість, і динаміка зборів пожвавлюється — можна закрити збір за один день.
Хоча потрібно враховувати, що багато часу та зусиль йде на організацію цих подій. Я прийшла в некомерційний сектор з будівельного бізнесу, і наразі вся команда фонду — співробітники нашої будівельної компанії. Масштабні заходи — зовсім не наша стихія: постійно здається, що ми не впораємося і все провалиться. Ми не івент-менеджери — але вже ними стали.
Наприклад, нещодавно ми організовували великий концерт та збирали кошти на лікування поранених бійців «Азову» та 3-ї ОШБр. Також до дня народження Валерії «Нави» Суботіної та у пам’ять про її чоловіка Андрія організували флешмоб: українці читали вірші Валерії, викладали їх у мережу з хештегом #ВіршіНаДрон та донатили на «пташку» військовим.
Та, певно, наймасштабнішим був проєкт «Забіг для сталевих. RUN FOR AZOVSTAL» — благодійний марафон у місті Українка. Він був присвячений річниці взяття у полон захисників Маріуполя, щоб нагадати суспільству, що досі понад 2000 бійців залишаються у полоні. Як виявилося, чимало людей про це не знали — думали, що їх давно звільнили. Але це не так.
Тож потрібно говорити про це — щоб цією проблемою переймалися не тільки родичі та близькі друзі полонених, а вся країна. Моральна підтримка має велике значення. Як сказала мама одного з хлопців, цього дня під час заходу вона вперше за рік усміхалася та розслабилася, адже відчула щиру небайдужість стількох людей.
— Ви згадали, що прийшли у благодійність з бізнесу. Чи зробило повномасштабне вторгнення бізнес більш соціально відповідальним?
Я не можу сказати, що до повномасштабної війни бізнес не був відповідальним. Радше він не був проінформований у потребах. Коли ми доносили ці потреби, наприклад нашим бізнес-партнерам, то жодного разу не стикалися з відмовою — усі охоче долучалися. Тим паче до 2022 року це було набагато легше, ніж зараз: у компаній було більше визначеності, вони могли планувати свої ресурси.
Зараз про волонтерство говорять усі, цей напрямок обріс маркетингом. Це не погано, адже і запити дійсно зросли. Але раніше, коли не було цієї популяризації, то не всі благодійники в принципі виходили у публічну площину. Наприклад, ми підтримували військовослужбовців, оплачували їм реабілітацію ще з 2016 року, але не розповідали про нашу допомогу назагал — не було у цьому потреби. Це тепер публічність потрібна, щоб ефективніше закривати збори. Ймовірно, та сама ситуація і з багатьма іншими бізнесами: вони допомагали і раніше, але не говорили про це.
Водночас я не можу сказати, що зараз весь бізнес став соціально відповідальним — хотілося б набагато більшої залученості. Хай навіть компанія на цьому відверто піариться — головне, щоб допомога надходила тим, хто її потребує. Але якщо бізнес з мільйонним оборотом за півтора року передав на фронт одну автівку — цього точно недостатньо. Потрібна системна участь, а не одноразова активність заради “галочки”.
Зараз Верховна Рада розглядає законопроєкт 9177, суть якого у тому, щоб не оподатковувати до 10% прибутку компанії у разі спрямування їх на благодійність. Це непогана ініціатива, хоча я не впевнена, що вона дійсно підвищить мотивацію для бізнесу. Ті, хто хочуть допомагати, вже це роблять. А от що б вплинуло на мотивацію підприємців — це розуміння, що держава захищає їхній бізнес, не допустить неадекватних перевірок і тиску. Це б означало, що навіть у цей складний час можна щось планувати та рухатися уперед, а значить регулярно виділяти кошти на благодійність.
— Але і прибуток багатьох компаній через бойові дії серйозно знизився. Що може робити невеликий бізнес, який бажає допомогти, але не має багато коштів?
Навіть якщо у бізнесу немає вільних грошей, кожен може щось робити на своєму місці. Наприклад, логісти — надавати транспорт, СТО — допомагати з ремонтом автівок, приватні школи та садочки — пропонувати пільгові місця дітям військових, служби таксі — давати пільговий проїзд. Наша будівельна компанія Really Building подарувала шести бійцям квартири у Києві та області — це те, що ми могли зробити у контексті нашої ніші.
Захисники мають відчувати, що їх подвиг цінують, що люди в тилу їм вдячні. Один із військових, яким ми надали житло, Володимир Пастушок, сказав: «Я ніколи не думав, що на таке заслуговую і що це зі мною може трапитися». Інший, Василь Копань, зізнався, що у своєму житті ще ніколи нічого, крім грамот, не отримував. А вони обидва воювали ще з 2014 року, перший цьогоріч отримав Героя України, другий захищав «Азовсталь» та пройшов через полон в Оленівці. Якщо ці люди залишаються поза увагою держави, про них має подбати бізнес і громадянське суспільство.
Після перемоги з фронту повернеться близько 2 млн людей. Можливо, ви можете створити робоче місце для такої людини у своєму бізнесі. Ще один напрямок, де можна допомогти вже зараз — вкладатися у соціальну структуру для реабілітації поранених. Наприклад, є санаторій з потрібним обладнанням, яке надали з-за кордону, але там немає реабілітолога, що може з ним працювати. Обладнання стоїть не підключеним, а бійці не отримують лікування. Проблема у тому, що фахові реабілітологи не бажають працювати у держустанові за зарплату 10 тис. грн.
Але якщо знайти додаткові 20 тис. грн до цих 10 тис. грн, то ситуація вирішується. Для цього навіть не потрібні «сірі» схеми з грошима у конверті — будь-який бізнес може офіційно оформити стипендію потрібному фахівцю. Якщо одна невелика компанія «закриє» одного реабілітолога, ще одна компанія — ще одного, і так по всій Україні, це буде серйозна суспільна підтримка.
Авторка: Валентина Шимкович
