Владика Антоній (Фірлей) був призначений на кафедру єпископа Чернігова та Ніжина на початку лютого 2023 року. Це рішення ухвалив Синод ПЦУ.
«Відчувається вплив північних сусідів»
– Владико, можна сказати, що в нашому місті Ви людина нова. Які асоціації з Черніговом у Вас виникли за ці два місяці?
— Чернігів – місто стародавнє, з давніми святинями. Спокійне, тихе, гарне місто.
— Провінційне?
— Я би так не сказав, але після столиці, напевно, трішки провінційне. Тут краще жити, ніж у столиці. Зовсім інший ритм, атмосфера. Там відчуваєш енергетику великого міста, а вона різна буває. Буває, виснажує. А Чернігів сприяє відновленню сил. Надихає на працю.
Фото: Сергій Тонканов
— Як часто приїжджаєте і як потрапити до Вас на аудієнцію?
— Я тут постійно перебуваю. Аби поспілкуватися, можна і в храмі підійти, можна в єпархіальне управління звернутися. Зазвичай відвідувачі попередньо домовляються про зустріч. Хоча є дні прийому, з вівторка до четверга з 10-ї до 15-ї години, але все коригується, адже якісь заходи постійно відбуваються – і в місті, і церковні. Треба всюди встигати.
— За цей час встигли ознайомитися з єпархією? Які побачили виклики, які можливості?
— Так, багато де вже встиг побувати, познайомитися з людьми. Викликів багато, тому що це прикордонна територія. І це впливає навіть на духовний стан, на свідомість людей. Відчувається дуже великий вплив наших північних сусідів. І для нашої помісної церкви важко в тому плані, що складно змінити свідомість людей: що ми українці, що маємо будувати свою державу, а основою нашої держави є українська церква. Щоб побудувати міцну незалежну державу треба, щоб була міцна незалежна основа, фундамент. Якщо цього не зробимо, міцної держави побудувати не зможемо.
Наші «брати» вміють маніпулювати свідомістю людей. Дуже часто доводиться чути: «Я виросла в цій церкві, хрестилася, буду продовжувати ходити». Оце і є виклик. Багато людей не є свідомими. Якщо поїхати в віддалене село чи містечко, то там людям зазвичай байдуже, яка церква, яка її приналежність. Хоча війна внесла корективи. Деякі люди замислюються, висловлюють свою позицію: у російську церкву я не піду. Є такі випадки: громади голосують про перехід у ПЦУ, а священники – впираються. Якщо він пастир, то має бути зі своєю громадою. А мені у приватних розмовах кажуть: «Ми давали присягу». Завжди уточнюю: «Кому?» Вочевидь, не патріарху Кирилу, а служити Богу та дотримуватися канонів церкви. Те, що постала ПЦУ, – це ж і є прояв тих канонів, які вони так ревно відстоюють і сповідують. І є правило: кожен народ має знати свого єпископа. Єпископ однієї області не має права втручатися у справи єпископа іншої області. Оскільки постала українська держава, значить, повинна бути і помісна церква. Це визначено канонами та постановами соборів – вселенських, помісних тощо.
Фото: Сергій Тонканов
«Мощі святих належать громаді»
— Після початку повномасштабного вторгнення близько 20 громад у нашій області перейшли з УПЦ до ПЦУ – це багато чи ні?
— Якщо загалом в області діють близько 500 громад московського патріархату, то 20 громад – дуже мало. Зараз дуже багато людей хочуть перейти. Якщо війна не вплинула, то що ще може вплинути?
Є така притча про багача та Лазаря. Коли помер багач, то потрапив у пекло, а Лазар – на лоно Авраамове, тобто в рай. І багач просив Господа, аби послав когось до його братів, аби розказав: якщо не будете жити відповідно – потрапите в пекло. На що Господь відповів: мають закони й пророків, які вже проповідують про царство Боже. І якщо їх не слухають, то, якщо навіть янгол з неба зійде, вони не повірять. Так само і тут.
Є зараз у ЗМІ, на телебаченні інформація, на чию користь працювала так звана УПЦ, що там були відверті колаборанти та зрадники. Наведу простий приклад: Луганський і Кримський єпископи втекли до Москви, перевели свої єпархії в підпорядкування москві. Це політика. Дуже брудна. І це інструмент гібридної війни в руках москви. Вони ніяк не хочуть відпустити Україну, тому що розуміють, що без України, без нашої історії вони – ніщо. Тому нам втлумачували у голови про великий русській народ, про якийсь русській мир тощо.
— Так, якщо вже війна не вплинула на наших співгромадян, то важко навіть уявити, що може їх отверезити. Якщо ж говорити саме про Чернігівщину, яким Ви бачите майбутнє Троїцького собору, Єлецького монастиря?
— На Синоді ПЦУ ухвалено рішення про реєстрацію, був зареєстрований Іллінський монастир. Ми вже просили, аби нам передали Іллінський храм, але оскільки він у незадовільному стані, нам відмовили. Хочемо об’єднати це все в єдиний ансамбль, як було раніше. Якщо на це буде воля Божа. І буде підтримка суспільства. Хоч ми і прикордонне місто, треба працювати для того, щоб люди були свідомими українцями.
— А щодо перенесення, зникнення та повернення мощів чернігівських святих – як прокоментуєте цю історію?
— Вони показали своє лице. Це наративи рашистської імперії: вкрасти, загарбати, привласнити. Так, мощі чернігівських святих уже повернулися до Троїцького собору, але повернулися після втручання поліції, юристів і Міністерства культури. Мощі святих належать громаді, людям. Це не є приватна власність. Якщо є Троїцький комплекс, і він є усипальнею чернігівських ієрархів, хай би вони і перебували в Троїцькому соборі.
— А розглядаєте можливість, що ці монастирі та громади погодяться перейти під вашу юрисдикцію?
— Якби перейшли, ми були би тільки раді цьому. Блаженніший митрополит Епіфаній з першого дня свого служіння казав, що ми відкрита церква і ми повинні керуватися євангельськими заповідями. Заповідями любові. А Христос сказав: буде один пастир і одне стадо. Оскільки помісна церква уже постала, є предстоятель – єдиний пастир, то треба об’єднуватися навколо єдиного пастиря, а не триматися московського кожуха.
Вважаю, їхнє благочестя, таке показове московське, насправді до сповідання віри, до благочестя ніякого відношення не має. Це фанатизм. Жива віра – це коли проповідується живий Бог. Коли людина молиться, робить усе, щоб було живе спілкування. Бо церква – це живий організм, хоча і містичний, адже церква – то є тіло Христове. А таке от ставлення: крок ліворуч, крок праворуч – і розстріл на місці – це не по-християнськи. Бог дав людині свободу. Бог створив людей вільними. Православ’я – релігія радості. Тому що ми сповідуємо перш за все Воскреслого Христа.
«Життя без церкви не уявляв»
— Про це ми ще поговоримо трохи пізніше. А зараз хочу запитати про особисте. Оскільки Ви сказали, що віра – це живе спілкування, живе свідчення, чи можете згадати момент, коли особисто відчули присутність Бога, коли усвідомили, що саме цей шлях – Ваше покликання?
— Я в церкві з дитинства, і свого життя без храму і без церкви навіть не уявляв. Хоча при Радянському Союзі, коли ще навчався в школі і нас заставляли писати твори на тему «Ким я хочу бути в майбутньому», я не міг написати, що хочу бути священником. Це мало б певні наслідки. Тому писав, що хочу бути пілотом чи танкістом, і мав від того душевний дискомфорт, переживання. Я відчував, що це лукавство. Себе за це зневажав, але по-іншому не можна було.
— І одразу після школи Ви пішли навчатися на священника?
— Так, пішов у семінарію. А загалом дива відбуваються з людиною майже кожного дня. Деякі речі є сокровенними, про них не хочеться розповідати чи хизуватися. Але були моменти, коли переді мною стояв вибір. Років 15 тому, коли я вже був священником, служив на парафії, мені також треба було зробити певний вибір. І це відбувалося у Великий піст. І досить сніжно тоді було. Пам’ятаю, як зайшов у вівтар і відчув наче внутрішній голос, який промовляв до мене. Наче не я для себе щось вирішую. Господь сказав: «Ви є храм духа святого. І царство Боже всередині вас». І я відчув ізсередини цей поклик і розцінив як благословення та волю Божу.
— Ви зараз про чернецтво говорите, про необхідність визначитися: чи одружуватися, чи давати чернечі обітниці?
— Так. Я довго йшов до цього. Десять років ішов до того, як став ченцем.
Фото: Сергій Тонканов
— А призначення на цю кафедру було для Вас очікуваним чи теж дивом?
— Цілком неочікувано. У мене був інший послух у церкві, інші справи. Був вікарним єпископом, помічником митрополита Епіфанія. І це рішення було для мене несподіваним. Як людина, я мав духовні хвилювання, все таки це прикордонна область. Були вагання, як буде відбуватися моє служіння. Оскільки я ношу ім’я на честь Антонія Печерського, і сам він з Любеча, то розцінив так: це воля Божа. І я сприйняв як благословення.
Я людина церковна, несу послух перш за все як чернець. І будь-яке благословення церковне я повинен виконувати. І роблю це з радістю. Деколи воно приносить мені задоволення, скажу відверто. Хоча монахи мають утримуватися від таких речей, аби не відволікатися від головного. Я повинен виконувати чернечі обітниці. Але це для мене було хвилююче. Кожна людина повинна щось зробити у своєму житті. Я вважаю, що Господь мене покликав, аби я якось послужив цьому Сіверському краю, щось змінити, внести лепту духовності, у тому числі власним прикладом. І самому чогось навчитися. Бо навколо багато людей, у яких є чого повчитися.
«Маємо відновлювати історичну справедливість»
— На Чернігівській кафедрі в різні часи були єпископи-науковці (про Філарета Гумілевського так говорили), єпископи-будівничі і дипломати (як Лазар Баранович), єпископи-філософи (як Димитрій Ростовський). А Ви до якої діяльності більше схильні?
— Важко сказати. Єпископ має вміщати в собі багато різних напрямків і дарувань. Перш за все, він повинен бути адміністратором. Духовним наставником. І дипломатом також, бо треба вирішувати багато питань, у тому числі зі світською владою. Тому зупинятися на якомусь одному-єдиному подвигу… Я завжди мріяв про духовний подвиг. Але Господь так благословив, що доводиться потрудитися в адміністративній сфері. Хочеться єпархію розбудовувати. Привести до процвітання, щоб і на парафіях священники могли достойно жити та почуватися. Треба їм передати якийсь досвід, щось підказати і чогось навчитися, бо дуже багато є священників, які достойно несуть своє служіння. І є прикладом для інших.
І в науковому плані треба попрацювати. Бо маємо відновлювати історичну справедливість. Людям треба донести те, що ми втратили в силу московських наративів. Те, що було українське, рідне, своє. Це і церковні піснеспіви, і багато чого іншого. Те, що було знищене, ми навіть не можемо відродити, тому що книги були спалені. Нема навіть в архівах. Хоча треба шукати, може і знайдемо. І будемо відновлювати своє православ’я, яке було до міцних обіймів московської церкви. Роботи дуже багато!
І відновлювати монастирі. Для цього треба бути і духовним наставником, і власним прикладом показати, що чернецтво – непростий шлях, але важливий для багатьох. І можна так послужити Господу.
Фото: Сергій Тонканов
— Якщо вже заговорили про розбудову єпархії, то давайте згадаємо про церкву Іоанна Воїна – ту, що на Ремзаводі. Чи будете її добудовувати?
— З коштами зараз сутужно. У нас нема централізованого фінансування, як у римській церкві, у католиків, там простіше. Там фінанси централізовані. А в православ’ї кожна єпархія – своя окрема громада. І ми маємо цього дотримуватися. Багато людей, які раніше допомагали церкві, зараз допомагають армії, наближають нашу перемогу.
— А капличка на кладовищі «Яцево», зруйнована окупантами, теж буде чекати свого часу?
— Сподіваюся, колись ми її відновимо. Зараз інші пріоритети. Якщо ж хтось готовий уже зараз допомогти нам відновити цю капличку, ми були б дуже раді.
«Пасха відновлює зв’язок з Богом»
— Владико, ми з Вами спілкуємося перед Великоднем. Нагадайте нашим читачам, як варто готуватися до Пасхи, як святкувати?
— Поки що не знаю, чи буде Всенощна цього року, бо діє комендантська година. Ми законослухняні громадяни, не хочемо порушувати спокій наших людей, хочемо бути прикладом. Раніше проводили наради на рівні міста, області, аби прояснити цей момент. Поки що я не знаю позиції міської влади. Буду звертатися. Ми би могли до комендантської години прибути в собор, служити і після комендантської години розійтися. Але чи дозволить влада?
— Тож як людям готуватися?
— Свято Світлого Христового Воскресіння потрібно зустрічати з відповідним духовним станом. Хоча на Пасху читається огласительне слово Іоанна Златоустого, в якому він каже: «Прийдіть усі і розділіть радість у Господа». Тобто запрошує і тих, хто постився, і хто не постився, і хто прийшов у третю, шосту чи дев’яту годину. Господь приймає однаково усіх. І хто накладав на себе суворий піст, і хто не накладав на себе посту. То вже питання індивідуальне. Бо церква дає лише загальні рекомендації для духовного удосконалення. І тоді можна боротися і зі спокусами духовними, внутрішніми.
Треба духовно чистим приходити. Осмислити своє життя. Усвідомити, що таке воскресіння Христове. Що таке Пасха. Що приносить у світ. Сенс свята не в тому, що ми приходимо посвятити паски чи крашанки, чи накриваємо столи. Воскресіння Христове – це надія на майбутнє вічне життя. Важливо усвідомити , як ми живемо, для чого. Які пріоритети та принципи маємо. Адже Христос показав нам приклад. І те, що буде відбуватися в майбутньому, дуже залежить від того, як ми живемо зараз. Важливо духовно налаштуватися на цю радість, відчути плоди воскресіння Христового. Що він відновив зв’язок Бога з людьми. Бо до воскресіння Христового земля була проклята після вигнання Адама. Людина підпадала під владу смерті. А Господь дав нам свободу. І сказав, що людина не спасається виконанням закону, а спасається благодаттю Божою, яку вона отримує через духовне вдосконалення. Через любов. Через бажання бути з Богом. Він відновив оцей зв’язок між Богом і людьми. Відновив наше усиновлення. Оце головне.
— Дякуємо за розмову! Зі святом! Хай буде мирним!
Вікторія Сидорова, фото Сергія Тонканова
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
Джерело: 0462.ua
