За інформацією: Суспільне Вінниця.
Володимира Кірніцького зустріли після полону. «Ямпільські вісті»
За три роки і чотири місяці полону часто снилося, що вдома, йому брехали, що Київ, Харків та Одесу взяли, з побратимами ж цінували кожен шматочок хліба, зазнавали катувань, молилися та щосвята чекали на обмін. Так про російську неволю розповідає захисник Маріуполя — Володимир Кірніцький із Ямполя, що на Вінниччині. З полону захисника повернули на День Незалежності у 2025.
"Не вірилося, що може бути війна"
Володимир Кірніцький народився 6 квітня 1994 року у селі Северинівка. Навчався у Довжоцькій школі І-ІІІ ступенів, відтак у Крижопільському будівельному ліцеї, де здобув професію маляра, штукатура-плиточника. Працював на будівництві у Києві.
"З 9 класу пішов навчатися у Крижопільський будівельний ліцей, після того одружився та маю двох доньок: Аріну, якій нині 12, та Софію, якій 9. У 2018 році розлучився. У 2021 році підписав контракт: у мене брат служив та дядько, і я теж пішов служити. Потрапив у Донецьку область, Волноваський район, селище Донське, у 37 окремий мотопіхотний батальйон "Запоріжжя", — розповів чоловік Суспільному.
Володимир Кірніцький. Фото з власного архіву
Він проходив службу у складі 56 окремої мотопіхотної бригади.
"Був стрілком-помічником гранатометника спочатку, а потім — навідником бойової розвідувально-дозорної машини. На полігони їздили, служили. Не вірилося, що може бути війна. Так, ми чули, що у росіян навчання поблизу нашого кордону, але не вірилося, що буде. Але це сталося".
"Ми на кожне свято завжди надіялися, що нас обміняють"
23 лютого 2022 Володимир Кірніцький був на полігоні Урзуф недалеко від Маріуполя. 24 лютого військові прокинулися від вибухів, їх зібрали і відправили на Маріуполь — захищати місто.
"Почали Маріуполь сильно бомбити, люди втікали, роз’їжджалися. Ми відбивалися, як могли. У нас закінчилася провізія, закінчилися боєприпаси, воювали до останнього. Потім нас розділили: Азовсталь окремо, завод Ілліча — окремо. Ми від своїх побратимів були відрізані, так само як вони від нас. Комунікації не було, росіяни вдарили по вишках і по енергоструктурах — нічого не працювало", — розповів захисник.
Володимир Кірніцький після полону. «Ямпільські вісті»
Востаннє чоловік говорив з рідними, з батьком, 20 березня 2022 року. 13 квітня боєць потрапив у полон.
Півтора року рідні нічого не знали про Володимира, допоки він не отримав підтвердження статусу як військовополонений. Спочатку захисника тримали в Оленівці кілька днів, потім КамАЗами перевезли до літаків. Літаками — на Волгоград, де були у СІЗО пів року. Потім — Каменськ-Шахтинський Ростовської області: рік і десять місяців. Потім Іжевськ — ще рік у СІЗО.
"Допомагали молитви. Багато хто молився, читали Закон Божий. Багато хто вірив, що все це закінчиться і нас обміняють, бо їх чекають близькі і просто хотілося додому. Плин часу в полоні був зовсім іншим. Зараз час дуже швидко летить. Там ми чекали свят і Нового року, бо думали, що нас мають обміняти. Ми на кожне свято завжди надіялися, що нас обміняють. А свята проходили, а нас не міняли, максимум, що могли — це отримати бамбулєй. Ми раділи, коли давали повні тарілки їжі. Бо думали, що буде обмін, а наступного дня отримували палками по спині".
Володимира Кірніцького зустріли після полону. «Ямпільські вісті»
Переїзди між місцями утримання супроводжувалися жорстокими психологічними й фізичними тисками, розповів чоловік.
"Коли етапом нас із зон на зону перевозили, було так: відкривають автозак, ми всі стаємо "ластівкою", і завжди якийсь здоровий мужик кричав: "Ви прибули на режимний об’єкт, нам по барабану Женевські конвенції, тут вам усім зірка!". І одразу — кров пішла. Першу зиму ми зимували в бараку без опалення, було дуже холодно. Я зараз не переношу низькі температури — там намерзся", — сказав захисник.
"Нам у полоні казали, що вони дійшли до Києва, що Одеса під ними"
За словами Володимира, у полоні він перебував в інформаційному вакуумі, а ще слухав брехню, в яку українські військові не вірили.
"Нам у полоні казали, що вони дійшли до Києва, що Одеса під ними, Херсон і Харків. Але ми не вірили, бо хлопці "свіжі" потрапляли у полон і підтверджували, що це неправда. Нам завжди говорили брехню. Казали, що ми зрадники й по поверненню нас відразу ж відправлять на війну. А я по поверненню в Україну обабіч дороги бачив людей із прапорами та квітами. Бачив людей Ямпільської громади, які у кожному селі зустрічали і дякували. Від цього у мене були сльози… Сльози радості".
У полоні українцям давали читати тільки російську літературу, змушували співати гімн РФ.
"Хто не співав — той отримував. Але і хто співав — теж отримував. Це не мало значення".
Зв’язок із рідними був відсутній. Особливо важким, за словами Володимира, цей період був для його батьків. Вони не мали жодної звістки про сина, який зник безвісти, а ще з війни "на щиті" повернувся рідний дядько Володимира — Степан Міхай з Северинівки, який захищав Україну на тому ж напрямку, що й племінник. Захисника поховали 25 серпня 2022 року. Коли ж з’явилася інформація про можливе перебування Володимира в полоні, батько довго не міг повірити, що це справді його син.
"Ми між собою домовлялися: хто перший повернеться — той повідомить рідним, що ми живі. Я написав додому п’ять листів, мені не прийшло жодного у відповідь. Я не знав, що з моїми рідними. До них дійшли тільки два мої листи. А я жодного від них не отримав. Все, що ми писали, контролювалося. Я писав коротко: живий, здоровий, читаю літературу, чекаю на обмін. Були дні, коли навіть і сам не хотів знати, який то був день. Бо невідомість була важкою. У тюрмі люди знають, який термін потрібно відсидіти і коли вийдеш на волю, а тут — повна невідомість".
Володимира Кірніцького зустріли після полону. «Ямпільські вісті»
Одним із небагатьох способів не зламатися для Володимира стали шахи. Грати в них він навчився у полоні.
"Близько року просто ходив, дивився, а коли ніхто не грав — грав із товаришем, ніби як у шашки. Потім мене навчив товариш, і мене це дуже затягнуло. Це мене реально розвантажувало. Я навіть зараз завантажив собі додаток на телефон і граю час від часу. Все збираюся і руки не доходять купити собі справжні шахи".
Коли побратим Олексій розповів батькові Володимира, що його син у полоні читає, грає в шахи, той не одразу повірив.
"Батько казав: "Хіба це мій син?", — розповів захисник.
"Я думав, що там залишуся назавжди"
"У Волгограді давали пару макаронів з водою і черствий хліб, такий, що до пальців лип. Це було жахливо. У Ростові готували наші — їжа була смачніша. В Іжевську готували зеки — не смачно, але порції були великі. Там шматок хліба був дуже цінний. Там усе цінувалося, навіть коли нічого не було. Один мій товариш до полону важив 130 кілограмів, а там — 70".
Володимир з дружиною Тетяною. Фото з власного архіву
У полоні Володимиру часто снилося, що він удома.
"Одягаюся, кудись збираюся, хочу вийти — і щось мене не пускає. Прокидаюся щасливий, думаю, що я вдома, а потім розплющую очі — і знову зона. Я думав, що там залишуся назавжди".
24 серпня 2025 року, у День Незалежності України, Володимира Кірніцького звільнили з полону в рамках чергового обміну.
"На кордоні не вірилося, що нас привезли на обмін, бо обміни часто зривалися. А коли ми вже їхали на Чернігів і бачили людей з прапорами, багато дітей, то не думав, що колись в житті переживу такі емоції".
Чоловік пройшов реабілітацію у Вінниці та Немирові, переніс операцію на носовій перегородці. 19 вересня повернувся на Ямпільщину, де його зустрічала громада.
Нині Володимир займається зубопротезуванням (у полоні він втратив половину зубів) та продовжує службу.
"У полоні я собі говорив, що після виходу обов’язково потрібно більше спілкуватися з батьками і дітьми. Бо то все якось чи зайнятий, чи забув перетелефонувати… Зараз я більше часу проводжу з доньками і почав цінувати час і можливості".
Володимир з доньками. Фото з власного архіву
З дружиною Тетяною захисник облаштовує дім у Ямполі.
"Я її дуже кохаю, радий, що вона зі мною і підтримує. Я сам собі обіцяв: якщо вийду живий і здоровий, то ще хоча б кілька дітей матиму. Я про це мріяв у полоні. Мріяв обзавестися діточками".
За стійкість та мужність, виявлені у захисті України, Володимир Кірніцький нагороджений "Хрестом незламності", медалями "За оборону Маріуполя" та "За участь у бойових діях".
