Подружжя Надії та Костянтина все життя живе в Чернігові. Чоловік – вчитель трудового навчання на пенсії, жінка – держслужбовиця. Сьогодні вони допомагають Збройним силам України чим можуть. Донатять кошти, збирають продукти харчування та виготовляють у себе на кухні смачні каші. Переживши пекельні обстріли в Чернігові, подружжя робить все, що в їхніх силах, задля швидшої перемоги.
Обстріли були постійні
Напередодні повномасштабного вторгнення пані Надія захворіла на коронавірус, хворобу перенесла дуже важко. Лежала під апаратом ШВЛ два тижні, в цей час втратила рідну людину – батька. Після виписки реабілітація була важка, а ще й до всього додалася інша важка хвороба і …війна.
Живе подружжя в мікрорайоні «Коти», тому вибухи дуже добре чули. Адже одним із найгарячіших напрямків оборони місті був район ЗАЗу. Звідти русня намагалася прорватися в Чернігів, тому прилітало там часто і багато. І родина весь цей жах переживала в місті, в своєму будинку. Під час усіх обстрілів і авіанальотів перебували в своєму приватному будинку. Хоча мають льох, але туди не спускалися, бо холод і сирість могли погіршити стан пані Надії, та й вона мала лежати, тож уся родина не хотіла лишати її саму.
«Я після лікарні майже не могла ходити, потрібно було дотримуватися постільного режиму, – говорить жінка. – Плюс до всього – в погребі холодно і сиро, а мені це було протипоказано. Тож облаштували місце в коридорі, подалі від вікон – і там більше місяця й прожили».
Пані Надія згадує: їх обстрілювали часто і постійно. Багато в кого з сусідів розбиті будинки, повилітали вікна і пошкоджений дах. На щастя, їхній будинок вцілів.
«Це було дуже страшно, всі ці вибухи, – згадує Надія. – Обстріли були щоденно з шостої до сьомої години вечора, то взагалі дуже стріляли. Та психологічно було дуже важко, коли чуєш гул літака, а потім те, як він десь скидає бомбу. А вони літали за розкладом. Світла у нас не було, води не було, потрібно було набирати десь. Добре, що газ був. Найстрашніший день для мене – мабуть, переддень того, як росіяни почали відступати. Тоді вони накривали місто всім, чим могли, і ми вже думали, що не виживемо».
Навіть під час обстрілів міста Надія з Костянтином Івановичем намагалися допомогти військовим. Через Альону Акуленко передавали одяг, продукти, посуд для приготування їжі і інші речі, як і були потрібні.
Коли російські військових вигнали з Чернігівщині родила продовжила допомогти.
«Влітку ми передавали хлопцям мед від бджіл, які пережили окупацію, – говорить жінка. – У нас є пасіка своя, вона, можна сказати, була в окупації – адже стояла неподалік окупованого села. Пам’ятаю, як чоловік переживав за своїх бджіл. Майже відразу, як росіяни відступили, чоловік поїхав з другом на пасіку і дуже зрадів, що вулики цілі і бджоли живі».
Кашу варить чоловік
Ближче до осені в подружжя виникла ідея робити кашу. Каша з м’ясом поживна, і готувати її не треба. Відкрив баночку і їж, можна навіть холодною, якщо розігріти не має як. Ці каші якраз підходять, щоб захисники могли гарно поїсти.
«Ідея виготовлення каші виникла у чоловіка. В нас удома є автоклав, завжди для себе консерви робимо на зиму, – розповідає жінка. – І якось чоловік запропонував спробувати зварити каші для військових. Рецепт подивилися в інтернеті. Пробували, щось додавали, щось прибирали. А коли вже зробили, так би мовити, першу партію, то через пару днів відкрили, зняли пробу. Нормально, смачно. Ми ж не могли відправляти хлопцям, не знаючи, смачно чи ні. Так і працюємо. Перші рази коли варили, то самі купили м’ясо, крупи, овочі, кришки. Все це за нашим бажанням і зі своїх продуктів. З часом вже почали допомагати друзі, сусіди, колеги, знайомі з продуктами, банками та кришками. Волонтери допомагають».
За один день чоловік закатує 15 баночок каші. Це вже як обов’язкова робота. Добре, що автоклав не електричний, а такий, що на плиті, тож відключення електроенергії не впливає на продуктивність роботи. Так за майже півроку подружжя вже зварило і передало на Схід понад тисячу баночок каш.
«Я звечора баночки готую, а чоловік вже зранку встає, все накладає за пропорціями, – розповідає Надія. – Спеції, м’ясо, крупу. Закатує і ставить в автоклав. Готуються вони десь годину. Каші абсолютно з різних круп робимо: і перлову, і гречану, і рисову. Словом, які є крупи, з тих і робимо. Усі каші їдуть до військових на Схід, бо там вони найбільше потрібні».
Сьогодні для безперебійного виготовлення каш для військових подружжю постійно потрібні півлітрові баночки під закутку, закаточні кришки, морква, цибуля та м’ясо. Тож будуть вдячні за будь-яку допомогу.
Марія Пучинець
