Фото: krasavica.info
Потім приходить Вій: “Активісти й активістки, підніміть мені повіки! Ні, не рейтинг і не те, що нижче… Отепер бачу порушення стандартів спільноти!”
Усі персонажі із хтивими завиваннями, культурологічним плачем і політичними прокльонами дружно пензлюють у бан.
Десь за стінами сільської церкви “Свобода Слова” голосно регоче сотник Цукерберг.
Про те, що соціальні мережі – високотоксичне явище, не писав хіба що ледачий. Щоправда, ті писання схожі на кампанії про шкідливість чогось-там-чергового. Одні й ті самі люди заробляють на боротьбі з тим, що вони самі споживають або чим є самі.
Для мене особисто соціальні мережі є невичерпним джерелом ілюстрування Міжнародного класифікатора хвороб у п’ятому розділі “Розлади психіки та поведінки”.
Нас, санітарів, колись учили не виводити хворих з різними діагнозами в один коридор, але тут усе навпаки. Роздільні палати існують, але двері в них відчинені навстіж. Герої “Польоту над гніздом зозулі” не бунтували б фізично, якби мали смартфони. Якби смартфони мали Адам і Єва, у Змія не було б жодних шансів привернути їхню увагу.
Якщо вам дійсно хтось залив сала за шкуру, як казали раніше, то можна зробити кілька кроків для класифікування.
Перший крок. Прогляньте профіль людини в соцмережах. Він часто буває закритий, або користувач має якийсь дурнуватий нікнейм. Якщо так, шукайте приємний вам відповідник серед F60–F69 – «Розлади зрілої особистості та поведінкові розлади». Шизофренія більш досліджена і класифікована, ніж параноя. (Я думаю, це тому, що параноїдальна поведінка дуже допомагає в політичній кар’єрі. І в експертному середовищі також є цікавою, якщо ми говоримо про соціальні мережі.)
Другий крок. Якщо профіль не закритий, дивіться ті дані, які користувач чи користувачка оприлюднили про себе. Те, що не оприлюднене, якраз і є особисто чутливою інформацією, яка стимулює людей постити в мережу всяку драматичну хрінь.
Третій крок. Дивіться фотографії, якщо вони є, і дивіться на їхню хронологію. Від якогось часу людина може почати ненавидіти свою зовнішність і переносити це на інших. (Ми всі не дуже любимо дзеркало вранці, правда?) Вереск довкола скульптур у Стрийському парку Львова якраз генерують люди обох статей такого віку, для яких тілесність і сакральність особистих кордонів з причин особистої історії є надзвичайно важливими. Молодим людям і людям старшого віку всі ці “шеймінги” абсолютно по барабану.
Фото: lviv.media
Четвертий. Таймінг явища. З’являється якась людина з нізвідки, з неймовірним апломбом компетентності, і починає всіх повчати, як жити. Тут є нюанси. Зазирніть у бульбашку цієї людини. Може, вона давно експерт у своїй бульбашковій тематиці, а воно просто не ваше ні разу. Тож тихо підіть собі геть і дайте їм спокій.
Або ж це технічно надуті персонажі, яких використовують у політичних цілях, але через власні психічні особливості вони щиро повірили, що обрані для цієї місії. При цьому місія спонсора та їхні власні уявлення можуть радикально відрізнятися.
П’ятий крок – подивіться історію коментарів. В абсолютній більшості випадків вам вистачить перших позицій. Але 3–5 крайніх коментарів доповнять загальний анамнез.
Тепер переходимо до сектантського виміру. Соціальні мережі цікаві тим, що вони утворюють окремо лідерів без секти й секти без лідера.
З лідерами без секти більш-менш зрозуміло. Є люди, які просто нормально заробляють на тому, що кошмарять свою дурнувату аудиторію, тому що іншу аудиторію кошмарити трудно. Вони її банять. Є шизоїдні типи, які думають, що Бог поцілував їх у чоло, і харизматично генерують якусь банальність.
Люди, харизматичні з народження, вже давно створили собі секти, групи, клуби або що-небудь інше. Така природа справжньої харизми. Вона абсолютно магічно діє на рівні фізичного спілкування, але вже навіть у телевізорі перестає працювати. Тому справжні харизмати не дуже активні в мережах. Воно їм не треба.
Люди з акторськими талантами шизоїдного або параноїдального типу, які вирішили, що мають оцей Божий дар впливу, починають у соціальних мережах кумедні вистави імені себе. І свої глядачі цих вистав теж знаходяться – вони купують на них недешеві квитки.
Крім харизматичного напрямку, є ще авторитарний. Він базується на апеляції до традицій, історії, звичаїв і всього такого, що вони особисто не створювали, але чомусь намагаються привласнити. З авторитаризмом в українців кумедна історія, теоретично вони – за, але практично – категорично проти, аж до повстання.
Фото: Дмитро СКАЖЕНИК
Саме тому теократичний тип сектантства погано вписується в параметри соціальних мереж і залишається в середовищі упоротих персонажів чужих патріархатів.
Ієрархічне мережеве сектантство має політично-електоральне походження і, відповідно, активізується або загасає згідно з цими політичними циклами.
Є справжні потенційні лідери, які мають і знання, і навички, але всі їхні прийоми належать до минулого століття. Бо ці умілості вичитані з книжок, написаних ще раніше. А їхні автори надихалися взагалі тим, що було написано двісті років тому. І ці начебто розумні люди дивуються, що воно не працює.
Дійсно розумні люди вчасно перевзувалися. От Наполеон був корсиканським націоналістом, затятим якобінцем, потім дуже любив Руссо, але вчасно втямив, що карта лягає зовсім по-іншому. І де тепер Робесп’єр, а де він в історії? (Це спеціально для тих, хто шукає принципового рятівника України в соціальних мережах і навіть знаходить.)
Тепер про секти.
Перше – це модель контролю своєї бульбашки.
Жорстко фільтрується оточення і доступ до інформації. Вимога чистоти. Чистими оголошуються всі свої, брудними – всі інші. Культ сповіді. Вимога безперервного сповідання й інтимних зізнань для знищення меж особистості й підтримання почуття жертви. Оголошення власної догми абсолютною істиною, яка не підпадає під критику. Створення спеціально кодифікованого словника групового спілкування з метою ліквідації самостійного і критичного мислення.
Друге торкається пропаганди, механізмів зміни установок через соціальні впливи. Технологія поступового втягування: крок за кроком, спочатку невеликі поступки й компроміси з незначних питань. Переконують, що прийняття цієї ідеології негайно вирішить усі особисті проблеми. Сила групової динаміки – одній людині важко опиратися спільній аргументації колективу. Сексуальність або декларація її інакшості чи неважливості. Мінімальна можливість протестувати або сперечатися під загрозою вигнання. Підвищена увага і турбота до новоприйнятої в бульбашку особи від решти сектантів.
Третє, дивіться за грошима. Тобто за джерелами фінансування активності. Це абсолютно просто зробити у два кліки пошуку приналежності тих чи інших персонажів до громадських організацій і фондів, які їх спонсорують. У нас демократія, тож усе прозоро.
Особливість інтернет-середовища в тому, що воно імітаційне. Тобто формування реальної групи і процеси боротьби за лідерство і внутрішньогрупової конкуренції так само імітаційні.
При цьому оскільки члени групи здебільшого є психічно здоровими людьми, вони розуміють цю імітаційність і консенсусно згоджуються на симулякри, в яких самовиражаються.
Об’єктивно ці процеси ні на що не впливають. Їхнє завдання створити штучну значущість певних осіб і під цим приводом спробувати завести їх у реальні органи управління та контролю. Тут симулякри стикаються з реальним капіталізмом і його законами конкуренції, тому дуже часто ці симулятори мають виразно лівацький характер, бо їх особливо нікуди не беруть. Крім рідкісних лобістських винятків.
З усіх практик тоталітарних сект у соціальних мережах лишаються ефективними інформаційний контроль за учасниками бульбашки, нав’язування нового словника термінів і понять, груповий тиск на учасника бульбашки в разі інакодумства.
Також лишається практика публічних сповідей, самовикриття і публічного каяття з подальшим катарсисом і засудженням інших грішників, які ще не каялися публічно. Періодичні публічні заяви про вірність своїй секті. Ігнорування і знецінення всіх комунікацій поза учасниками секти.
Оскільки в нас роками плекалася жлобська культура особистісного зростання, то куди не глянь, у нас усі довкола потенційні лідери. Цей феномен чудово описав Мольєр у п’єсі “Міщанин-шляхтич”, де пройдисвіт вчить невігласа, як стати паном. Вчить розмовляти прозою і вимовляти букви. Інтернет-коучі дуже недалеко від цього пішли.
І оскільки всі максимально розвинули власний лідерський потенціал, то конкуренція в мережі вже йде за те, хто оголосить себе елітою.
Відмінність соціальних мереж від сектантських практик в реальному житті у тому, що секти мають чітко розроблену процедуру утримання лояльності. У соціальних мережах усі намагаються щось продати і щось набути з максимальною вигодою, тому закони ринку тут регулюють систему особистих психозів.
Психологічні диверсії. Аналіз ворожих методик. Текст Олега Покальчука
Тепер до ярмарків.
В Україні ярмарки поширилися з XVI ст. Найвідомішими були Хрещенський у Харкові, Іллінський у Полтаві, Воздвиженський у Кролівці, щорічний Хрещенський контрактовий ярмарок у Києві.
Слово “ярмарок” – це і процедура, і місце водночас. Ярмарок соціальних мереж має власний срачоподібний порядок. Це хитка досконалість постійних спекуляцій, продаж і перепродаж безкоштовного сиру в мишоловках, змова мовчання про справжню вартість явищ, людей і речей. Будь-які спроби говорити власним голосом натикаються на чергових Панночку, Хому Брута і Вія зі своїми правилами спільноти.
Нема ніяких шансів на те, що учасники соціальних мереж якось стабілізують свою психіку через цифровий активізм. На цьому ярмарку індивід зобов’язаний, дотримуючись підштовхування учасників бульбашки, миттєво придбати якусь інформаційну нісенітницю, нікчемність – і миттю в цьому розчаруватися.
Особливість стресу в тому, що він усіх без винятку людей, які його переживають, робить трохи примітивними. Щось там у мозку зменшується, щось збільшується, тіло рекомендує нам не вживати цієї інформаційної отрути, але ми вже без смартфона в туалет не ходимо.
Як писав класик, “яка розумная цьому альтернатива?”
Можна спробувати пригадати, що це все невсерйоз. Що соціальні мережі – лише побутове знаряддя для зливу продуктів інформаційної життєдіяльності. Ви ж не розмовляєте всерйоз з унітазом?
Коли вас укотре ошукають на ярмарку соцмереж або вас занудить від нього, пригадайте цю рекомендацію.
Хто нам впарює про «розлюднення» і навіщо. Текст Олега Покальчука
Олег Покальчук, соціальний психолог
