На Всеукраїнському конкурсі «Я — журналіст!» представили свої статті 846 учасників з усіх областей України, міста Києва та 12 країн світу. Серед них і стаття Богдани Іванчо з Мукачева «Мама Світлана або «Серце, віддане дітям»».
Раніше Mukachevo.net розповідало, що учениця гуртка «Юні журналісти» Мукачівського Центру дитячої та юнацької творчості Богдана Іванчо здобула ІІІ місце здобула ІІІ місце в номінації «Стаття». Тож пропонуємо до вашої уваги статтю юної журналістки.
Мама Світлана або «Серце, віддане дітям»
Напередодні дня Святого Миколая мені з однокласниками випало відвідати Чинадіївський дитячий будинок. Це сталося зовсім випадково, але не шкодую, що поїхала. Була приємно здивована щирістю й добротою цих дітей, вихованців дитбудинку, їх привітними посмішками. Не хотілося вірити, що у них немає батьків. Коли почула вигук малої білявої дівчинки — «Мама!», вирішила, що у декого тут таки є в житті рідна людина. Та, як виявилось пізніше, мама у всіх цих чорнявих,білявих, руденьких, худеньких і повненьких, високих і низеньких діток, одна на всіх. Хто ж має настільки велике серце, щоб замінити маму усім цим, більше, ніж ста, хлопчикам і дівчаткам? Цією людиною виявилась Світлана Йосипівна Софілканич – директорка Чинадіївського дитячого будинку.
Ми з однокласниками здивовано дивилися на цю невисоку жінку, яка пригортала дітей, когось гладила по голівці, когось про щось запитувала. Мені дуже захотілося дізнатись про неї більше. Директорка погодилась на розмову. І ось ми сидимо за невеликим столиком. Незважаючи на приємну усмішку, яка освітлювала обличчя пані Світлани, в її блакитних очах ховався смуток. Його причину зрозуміла пізніше. Та, коли Світлана Йосипівна почала розповідати, обличчя в неї розпогодилось, очі засяяли.
На роботу у дитячий будинок жінка потрапила одразу після закінчення педагогічного університету. На той момент заклад щойно відкрився, тож це була перше робоче місце не тільки для неї, а й для інших педагогів, вихователів.
-Було дуже важко,- розповідає жінка,- адже кожній дитині потрібно приділити увагу, інколи допомогти одягнутися, помити й причесати. А ще безліч робочих моментів – харчі, одяг, іграшки, книжки… Колектив збирали з різних закладів, доводилося уважно вивчати колег, спостерігати за їхнім ставленням до дітей з непростими долями. Світлана Йосипівна твердо впевнена, що є люди, яких не можна допускати до роботи з дітьми, та ще й з такими вразливими, які у кожному намагаються знайти свою маму чи тата. З такими горе-вихователями розмова була коротка: « Ви нам не підходите!» Не всім це подобалось. Тому й сталося так, що, пропрацювавши в дитбудинку трохи більше п’яти років, перейшла на роботу у дитячий садок.
-Ці заклади неможливо порівняти,- розповідає пані Світлана. Та й морально у садочку набагато легше. Дітки – одягнуті, причесані, доглянуті, приходять, щоб побути під наглядом поки батьки працюють. — вони не рвуть тобі серце, — майже пошепки, згадавши щось своє і потай витерши сльозу, що підступно покотилась по щоці,- каже жінка. Майже 20 років пролетіли, мов один день.
-А потім був несподіваний телефонний дзвінок: «Повертайтесь до нас !». – Сказати, що я була здивована, це нічого не сказати, я була вражена! Мені аж погано стало, адже всі ці роки я мріяла повернутися, намагалася не випускати з поля зору тих, до кого прикипіла душею. Адже вихованці дитячого будинку нерідко на все життя залишаються непристосованими до дорослого життя, а підтримати, порадити нікому… Та все ж вагалася, після спокійних майже двох десятків років знову повертатись туди, де спокою не буває… Чи зможу? Не знала що робити, та чоловік підтримав: «Я ж бачу, що ти цього дуже хочеш, а якщо хочеш – потрібно йти». І Світлана Йосипівна повернулася. За роки, що пройшли, в дитячому будинку сталися зміни. Тепер це була школа-інтернат, але це не сподобалось пані Світлані. «Тут ми живемо,тут дім, тут діти сплять, граються, їдять, приймають душ, а школа – це школа!» Тому невтомно ходила по інстанціях разом зі своїм заступником й просила дати дозвіл, щоб діти змогли ходити у звичайну школу. І таки довела свою правоту, — «бюрократизм здався!», — посміхається жінка. Її діти почали ходити у звичайну школу.
Але доля давала все більше випробовувань. Після 4-го класу дітей переводили у Перечинський інтернат, де вони мали продовжувати навчання. Світлана Йосипівна досі не може спокійно розповідати про ті нескінченні звернення, походи по кабінетах начальників різних рангів. Адже винятків не було ні для кого, сестер з братами, друзів — розлучали, доросліші діти мусили їхати до іншого інтернату.
— Проблема в тому,що ніхто з владних мужів просто не знає, не переживши нічого подібного, не може зрозуміти і відчути переживання дитини, яка тільки – тільки призвичаїлась, прижилася, звикла, що за неї дбають, що тут у неї є, хоч і не рідна, але ж родина. І ось дитину відривають від цієї родини, везуть кудись, де вона нікого не знає…
Уявивши цей жахливий момент, я, дивлячись на сльози оповідачки, сама розплакалась. Заспокоюючи одна одну, розмовляємо далі.
— Знову були доповіді, листи, прохання,- сумно каже жінка. Світлана Йосипівна наполягала на тому, що діти мають залишатись в дитячому будинку бодай до 9-го класу, після чого вступати вже у якісь навчальні заклади. Наполегливість дала плоди: вихованці, які мали молодших братів чи сестер, залишались в Чинадіївському дитячому будинку до закінчення 9-го класу.
Потрохи налагоджувався певний порядок. Вихователі намагалися створити для кожної дитини особистий простір, придбати різний одяг, щоб не ходили в однаковому, як курчата з інкубатора. Кожна дитина мала можливість вибрати собі кілька улюблених іграшок. В 2006-му році Міністерство соціальної політики запровадило нову програму, діти отримали змогу поїхати за кордон, в такі країни як: США, Франція, Італія, де жили в іноземних сім’ях, мали змогу зрозуміти, що таке справжня родина.
-З їхніх спогадів можна було писати книжки, — каже пані Світлана. Діти мріяли, що їх заберуть назавжди. Декому справді пощастило знайти сім’ю.
Ми також їздили на море, подорожували Україною. Коли почалася війна, в дитячий будинок стали привозити дітей з різних областей України.
— До того я думала, що наші діти потребують багато любові, турботи, бо не мають батьків, які або відмовились від своїх кровинок добровільно або були позбавлені батьківства через асоціальний спосіб життя. Але ці діти – діти війни, це суцільний біль. Їхні розповіді неможливо слухати. Яких жахіть вони надивилися, що пережили, під бомбами тікаючи на спокійніші території! Гуркіт снарядів, зруйновані будинки,смерті рідних… І досі навіть деякі старші діти здригаються від найменшого звуку, є такі, що падають на землю, закриваючись руками, вночі жахливо кричать.
Світлана Йосипівна розповідає, як з колегами намагалися розговорити кожну дитину, заспокоїти ( але як тут заспокоїш, коли дитина знає, що її сім’я загинула). Тут і професійні психологи опускають руки. Попри все старалися створити максимально домашні умови, знайти для всіх цікаві заняття. Вихованці оточені піклуванням, любов’ю, знаходять друзів, святкують різні свята, дні народження.
— Але рідних маму, батька, як би ти не любив цю дитину, викладач не замінить, — з гіркотою підсумовує Світлана Йосипівна.- А скільки ще сиріт залишить ця клята війна!
Дивлюсь на цю втомлену, але таку привітну, щиру жінку і хочеться самій пригорнутися до неї. Тепер не дивуюсь, що діти називають її мамою. Не втримуюсь: «Світлано Йосипівно, але ж Ви хоч трішечки, замінили дітям маму. Я чула, як до Вас звертаються!»
— Можливо трішечки й так, я приймаю їх, коли привозять новеньких, намагаюся зрозуміти, що їм болить, що турбує, що подобається. Своїх не маю, зате доля подарувала мені можливість мати таку величезну сім’ю. Та, власне, тут хочеш не хочеш, а мусиш бути мамою – когось приголубити, когось пожурити, інколи й книжку почитати чи розповісти казку. Є діти, які обирають своєю названою мамою виховательку чи нянечку, тих, до кого відчувають симпатію. Наші працівники, відповідно, намагаючись нікого не образити, все ж мають своїх улюбленців. Але, як на мене, це найбільша несправедливість світу, коли поряд з дитиною нема своєї, єдиної, рідної-ріднесенької, люблячої мами.
А я собі подумала: « Як добре, що у дітей — вихованців Чинадіївського дитячого будинку, мама є! Хоч і не рідна, не єдинокровна, але любляча, турботлива, з величезним відкритим серцем, мама Світлана.
