Пункт пропуску на естонсько-російському кордоні поблизу річки Нарва, 27 травня 2022 року. Частина українців з окупованих територій лівобережжя Дніпра виїхали у Європу чи на підконтрольну Києву територію через Росію та Білорусь. Фото: Jeff J Mitchell/Getty Images
Після 24 лютого 2022 року виїхати на неокуповані Росією частини України для тисяч людей виявилося проблемою. Військові РФ обстрілювали евакуаційні коридори та створювали інші перешкоди. Так, по суті, єдиною опцією лишався шлях через Росію. Люди погоджувалися їхати від безвиході: бракувало ліків та продуктів, комусь окупаційна влада погрожувала розправою, для когось фізично й психологічно було неможливо ховатися в підвалах від обстрілів. У Мінреінтеграції влітку 2022-го заявили: виїзд до РФ за таких умов — не злочин і не порушення закону.
Евакуація через Росію означала не лише потребу покинути усе на окупованій території, а й необхідність переживати часто досить принизливі численні перевірки на блокпостах та при перетині російського кордону. У більшості українців не лишилося світлин чи відео, пережитого в окупації — телефони треба було чистити, не брати з собою нічого "підозрілого", такого, що викличе питання у росіян. Навіть необережна відповідь під час допиту могла означати кінець поїздки — ризик не пройти фільтрацію, потрапити "на підвал", залишитися на території РФ для подальших перевірок.
Українці, які виїхали до країн ЄС через Росію є важливими свідками воєнних злочинів та звірств російської армії, але часто опиняються поза увагою українських слідчих. У багатьох немає матеріальних свідчень пережитого в окупації та при виїзді територією РФ. Але є їхні спогади. Суспільне спільно з The Reckoning Project — міжнародною ініціативою журналістів та юристів з документування воєнних злочинів — розповідає три історії про виїзд з окупованих Луганщини, Донеччини та Харківщини через РФ. З нашими героями ми поспілкувалися в Естонії, де вони нині мешкають.
Каріна
Рубіжне — Старобільськ — Мілове — Чорткове — Москва — Санкт-Петербург — Івангород — Таллінн
Осколкові та кульові
Таллінн, історична частина міста. Тісна кімната в готелі. Тут понад пів року мешкає Каріна, її чоловік, пʼятирічна донька та їхній собака. Рідне для них Рубіжне на Луганщині росіяни окупували в перші тижні повномасштабного вторгнення.
24 лютого 2022-го Каріна підхопилася від вибуху: чорний стовп диму підіймався в районі картонно-тарного комбінату. Так почалися обстріли Рубіжного, інтенсивність яких тільки зростала. Від них Каріна з родиною, як і майже всі мешканці її мікрорайону, переховувалися у дитсадку "Дельфін". Там була електрика та вода, у підвалі проходили комунікації, тож було ще й тепло. Був момент, коли у підвалі "Дельфіна", за спогадами Каріни, мешкало близько пʼятисот людей, з яких дві сотні — діти.
Каріна в підвалі дитсадка «Дельфін», 2022 рік, Рубіжне, Луганська область. Фото надане героїнею матеріалу
Невдовзі у підвалі зʼявилася й окрема кімната, де надавали допомогу пораненим. Під обстрілами та без звʼязку шанс доставляти їх в лікарню був мінімальний. Каріна свого часу закінчила курси парамедиків, тож взялася допомагати.
"Коли були прильоти в найближчі двори, люди прибігали, казали: "Ось там лежить жінка чи чоловік без свідомості". Медсестра Марина (імʼя змінене з міркувань безпеки — ред.), я та декілька чоловіків мчали туди. Намагалися робити, що могли. 6 березня до нас потрапили дві бабусі — осколкові поранення. Був чоловік, якому розрізало половину стегна і він цього не помітив від больового шоку. Був і наш знайомий, Дмитро, з простріленими гомілками", — пригадує Каріна.
За кілька днів до цього, 7 березня 2022-го, Дмитро узяв трьох попутниць в автівку та рушив у бік підконтрольної Україні території. На той момент, пригадує Каріна, вже було зрозуміло: будь-яка спроба евакуюватися — на свій страх і ризик. Була опція виїздити організовано, автобусами, які збиралися біля будинку культури, однак "автобус міг не приїхати, бо обстріл, а ти стоїш на відкритій місцевості, ніде не сховаєшся".
