За інформацією: Суспільне Чернівці.
Килими, які виготовила майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Килим, який виткала майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Килими, які виготовила майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці"Тут – усе буковинське. Як з семи років сіла з мамою за верстат, так і усе життя ткала. То була моя улюблена робота. Спочатку робила малі верети на дротах, а згодом і килими. Щоби зробити великий килим, то треба десь місяць – але це якщо робити без перестанку", – каже Вікторія.
Жінка має три верстати, на яких створювала килими різних розмірів. Верети у домі не мають рахунку. Вони менші, тож майстриня виготовляла їх швидко.
Майстриня Вікторія Китайгородська серед килимів, які виткала за майже 90 років. Суспільне Чернівці
У музеї буковинського ткацтва, село Нагоряни на Буковині — на фото майстриня Вікторія Китайгородська. Суспільне Чернівці
Доріжки на дротах — одні з перших, які виготовила майстриня Вікторія Китайгородська. Суспільне Чернівці
У цьому домі показує туристам не лише результат своєї праці, але й трішки процесу. Сіла прясти. Здається, що рукам вже складно швидко утворювати нитку, але коли робиш це усе життя, то скоріш складно про це забути.
"Це усе було пряжене руками, – показує на кошик з нитками, – Бувало, й цілу ніч могли прясти. Завжди було багато роботи. Зараз у наших селах цього вже ніхто не робить. І я вже не пряду і не тчу. Треба добре бачити хрестики і скоренько все робити, а не повільно – скоренько", – сміється майстриня.
Попри складне життя через тяжку фізичну роботу у колгоспі і на полях, через пережиті війну і голодомор у Вікторії легка вдача. Жінка часто жартує й любить підтримувати розмову на різні теми — не лише про ремесло.
"Якби я не любила це ткати, то й не робила би. Продавати це не могла. Гроші всі минають, а це собі дивишся на килими, що створювали у різні роки".
Вікторія Китайгородська пряде. Суспільне Чернівці
Килим, який виткала майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Майстриня Вікторія Китайгородська пряде. Суспільне Чернівці
Жінка перебирає нитки у кошику. Це лише дрібка від того, що вдалося створити за життя. Там величезна кількість різних відтінків, аби нитками, як фарбами, намалювати картину. Перераховує тілесні, рожеві і зелені й зупиняється на одному – дуже схожому на рудий колір.
"Це скумпійовий колір. То рослина колись така росла – скумпія. Люди зрозуміли, що з неї можна отримати такий красивий колір і почали використовувати".
Майстриня Вікторія Китайгородська показує різні відтінки ниток, які напряла. Суспільне Чернівці
У музеї буковинського ткацтва, село Нагоряни на Буковині, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Збирається уся родина, аби доглядати за килимами
Вікторія показує свої два улюблені килими – образи на іконах. Каже, у селі більше ніхто такого не робив. Килим, де зображений Ісус з ягням, – то одна з останніх робіт майстрині. Й онука Вікторії Леся любить його за унікальність.
"Це дуже гарна ткана ікона. Такого великого формату я поки не бачила серед робіт сучасних українських майстрів. Такі килими треба розглядати з великої відстані – так найкраще зрозумілий малюнок. І саме так можна відчути усі тонкощі підбору кольорів", – говорить Леся Воронюк.
Килими, які виткала майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Леся Воронюк — культурна кураторка, онука Вікторії Китайгородської. Суспільне Чернівці
Коли майстриня завершувала ткати килим, то момент вирізки завжди був святом для родини – зʼїжджалися усі, аби розділити з нею цей важливий момент.
"Це піднесення завжди давало бабусі сили працювати далі. Я ще пригадую, коли була дитиною, то щонеділі до неї сходилися жінки з усього села. Бабуся діставала зі скрині схеми узорів, ділилася ними, розповідала, як краще поєднати кольори, яку вишивку краще взяти".
Надворі сонячно. Для тканих речей це ідеальний час, аби провітритися, а після того прослужити ще багато років. Родина вкотре зібралася на обійсті – дочка Віра з чоловіком Олександром розвішують килими, онука Леся керує процесом. Бабуся Вікторія за тим усім спостерігає – трохи гладить кота, похитує ногами на стільці і складає враження щасливої людини, працю якої бережуть.
"Мати колекцію – це дуже відповідальна робота. Щонайменше двічі на рік усе потрібно просушувати – влітку, коли дуже спекотно, і взимку, коли дуже холодно. Тому перед Великоднем і Різдвом маємо ще одну традицію".
Родина розвішує килими на обійсті майстрині Вікторії Китайгородської, село Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Леся Воронюк розвішує килими своєї бабусі — майстрині Вікторії Китайгородської. Суспільне Чернівці
Килими вигріваються на сонці на обійсті майстрині Вікторії Китайгородської. Суспільне Чернівці
Відтак родина береться розгортати пʼятиметровий килим "Океан квітів" – гордість колекції.
– Бабуся завела гарну традицію – дарувати на свята по килиму. Цей я отримала на весілля. Це перлина. Нам не вистачає подвірʼя, аби його розстелити, – каже Леся.
– Це тобі на весілля робила, – повторює навздогін Вікторія.
– Бабуся робила це не з одного взору, а з різних назбирувала квітів, щоби такого більше ніде не було, – продовжує онука.
– Ну, такого й нема, – усміхається бабуся.
Відтак Вікторія показує нам альбом, де зібрані чи не усі її килими. На обкладинці той самий "Океан квітів".
"Цих усіх килимів нема на стіні – вони у книжку влізлися, а тут скрізь у домі не влізлися", – каже майстриня.
Родина показує найбільший пʼятиметровий килим з колекції — «Океан квітів». Суспільне Чернівці
Вікторія Китайгородська гортає альбом, де зібрані фото її килимів. Суспільне Чернівці
Скрині з реліквіями
Усе, що є у домі, – то досягнення кількох поколінь цієї родини. Вікторія Китайгородська з чоловіком колись заклали фундамент, а концепцію музею придумала дочка Віра з чоловіком.
"Мама виткала дуже багато всього, воно було у скринях. Ми зрозуміли, що люди мають бачити, що таке буковинське ткацтво. Тут переважно Подністровʼя – квіткова традиція, великі формати килимів", – розповідає Віра.
Серед килимів є й особливо цінний для Віри – на білому тлі з великими червоними квітами. Колись Вікторія його зробила на весілля доньки.
Віра Китайгородська біля килима, який виткала її мама Вікторія на весілля. Суспільне Чернівці
Килими, які виготовила майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
Килим, який виткала майстриня Вікторія Китайгородська. Музей у селі Нагоряни, 2025 рік. Суспільне Чернівці
У музеї є й кілька робіт з різних сіл Буковини – з Кельменеччини, Хотинщини, Сокирянщини, Вижниччини, Путильщини. Коли люди дізналися, що у музей можна передати й інші приклади ткацтва, то долучилися з довколишніх областей. Віра каже, ймовірно, музей набуде колись статусу всеукраїнського.
Килими Вікторії є не лише у цьому домі, але й у багатьох українських музеях та у понад десяти країнах світу.
"Хочемо зберегти всю культурну спадщину для наступних поколінь, щоби люди могли прийти й доторкнутися руками до ремесла", – каже Віра.
Віра Китайгородська виймає зі скрині й показує килими, які виткала її мама. Суспільне Чернівці
Вона відкриває скриню, де зберігає мамині реліквії. Починає розгортати один за одним килими. Червоні маки на білому тлі, а потім на темному, а потім ікони. І всі такі яскраві, і такі різноформатні.
"Усю традицію ткацтва я бачила з найменших літ. Змалку мама садила мене біля себе за верстат. Тому я свого часу й взялася виготовляти тайстри. Здається, мама ніколи й не спала за свої 90 років. Я її завжди памʼятаю в роботі", – пригадує Віра.
Вікторія Китайгородська — ткаля з села Нагоряни на Буковині. Суспільне Чернівці"Мені було пʼять років, коли тата забрали на фронт. Звідти він не повернувся. Мій робочий стаж розпочався з 12 років – працювала зі старшими на нормах. Це лиш попробуй не піти на роботу! Ткала я вночі чи коли дощило. Це було дуже інтересно — зробити квіточку, а потім ще інакшу", – каже Вікторія.
Розповідає про ремесла у світі
Онука Вікторії Леся Воронюк зрозуміла, що є потреба показувати ремесла самим українцям і розповідати про культуру за кордоном. Тож стала культурною кураторкою – почала знімати фільми, втілювати проєкти. Бабуся теж стала героїнею її фільму "Ткацький шлях" – тоді жінка ще ткала і хвацько вдаряла бердом, створюючи килим, якого ще не було в колекції.
Вікторія Китайгородська тче за верстатом новий килим. Фрагмент з фільму «Ткацький шлях»
Леся каже, що її шлях теж сформувало подвірʼя, де вона народилася.
"Ми з сестрою з дитинства фактично виросли у музеї ткацтва, вишивки й писанкарства. Це було настільки органічним середовищем, що ми не сприймали це якось окремо. Росли всередині української культури. Зокрема, й завдяки цьому вирішила присвятити свій шлях українській культурні спадщині", – говорить Леся.
Майстриня Вікторія Китайгородська та її онука Леся Воронюк біля музею ткацтва у Нагорянах. Суспільне Чернівці
Вона не обрала ткати чи вишивати, бо вважає, що майстринь є багато. Зараз створює проєкти, аби українці заглиблювалися й розуміли самих себе краще, а іноземці дізнавалися про нас не лише у контексті війни, а розуміли нашу сутність через культуру.
Леся стала співорганізаторкою Всесвітнього дня вишиванки, а згодом створила Музей вишиванки у Чернівцях, де розмістила й бабусині килими. Вікторія рада, що така любов до культури живе — не лише завдяки роботі за верстатом.
Створює тайстру, як вчила мама
У Музеї вишиванки теж просторо – його створення призупинили через повномасштабну війну. Колись тут буде сучасний простір.
Леся подарувала мамі невеличку рамку для ткацтва. Тож Віра Китайгородська може обирати, де буде ткати чергову тайстру – торбину, яку носять через плече. У день нашої зустрічі це якраз було у Музеї вишиванки.
Віра Китайгородська тче нову тайстру у Музеї вишиванки у Чернівцях. Суспільне Чернівці
Віра Китайгородська показує, як буде виглядати нова тайстра. Суспільне Чернівці
Віра перейняла від мами традицію ткати на білому. Клаптик вже готовий – буде продовжувати. Жінка кожній тайстрі дає назви – ця буде "У буковому лісі".
"Хочеться мати свій почерк, тому ця тайстра буде традиційна, але й впізнавана через біле тло. Сьогодні ручна робота стала дуже актуальною. Робота кропітка, але приносить мені задоволення", – каже Віра.
Аби зробити лише одну сторону тайстри, треба орієнтовно місяць. Поруч з маленьким верстатом, на якому майстриня створює нове полотно, лежать різдвяна й великодня тайстри, які вона виготовила раніше. Багато робіт відправляла за кордон, зокрема до США.
Жінка була серед тих майстринь, чиї роботи виставляли, як аргументи для того, аби внести тайстру до переліку нематеріальної культурної спадщини. Усе вдалося у 2023 році.
"Я дуже тішилася, що якось дотична до цього. Тайстра – це не просто побутова річ, вона – символічна. Відродження цього ремесла вже триває на Буковині. Це підштовхнуло й мене взятися за цю традицію".
Віра Китайгородська тче нову тайстру у Музеї вишиванки у Чернівцях. Суспільне Чернівці
Різдвяна тайстра, яку виготовила майстриня Віра Китайгородська. Суспільне Чернівці
До музею приходять туристи й можуть дізнатися, як створюють тайстру і навіщо цей атрибут.
"Майже у кожній буковинській родині було щонайменше дві тайстри. З ними ходили на ринок, їх одягали на весілля чи наповнювали калачами й солодощами на похорон і роздавали людям за душу. Особливо це збереглося у колишніх Хотинському, Глибоцькому, Новоселицькому районах".
Культура дає відповіді на багато запитань
Кожна у цій родині робить свій внесок для того, аби спадщина жила. Кожній це дається по-різному. Кожна живе у різний час, але несе з собою все ті ж родинні цінності. Коли у суспільстві таких родин більшає – ремесло не губиться, а тільки примножується, набуває нових сенсів й утверджується.
"Якщо у нас є запитання до самих себе, то історія і традиція можуть дати відповіді на дуже багато запитань. Чому наша земля є для нас такою великою цінністю, що ми не готові її віддавати? Якраз культура це дуже добре пояснює", – каже Леся.
Родина на подвірʼї поблизу музею буковинського ткацтва у селі Нагоряни на Буковині. Суспільне Чернівці
Килими з Музею вишиванки у Чернівцях. Суспільне Чернівці
Килими з Музею вишиванки у Чернівцях. Суспільне Чернівці
