За інформацією: Суспільне Вінниця.
Ветеран російсько-української війни Володимир Пташкограй. Особистий архів Володимира Пташкограя
Ветеран російсько-української війни Володимир Пташкограй після поранення поблизу Сіверськодонецька проходив реабілітацію у Вінниці. Нині він працює диспетчером у центрі реабілітації "Гармонія" і допомагає іншим людям з інвалідністю.
Про шлях на фронт, поранення, відновлення, працевлаштування, спорт і повернення до цивільного життя Володимир Пташкограй розповів в ефірі Українського радіо Вінниця.
Володимир Пташкограй родом із Миколаєва. 26 лютого 2022 року він мобілізувався. За його словами, рішення йти захищати Україну він ухвалив на початку повномасштабного вторгнення. Бойового досвіду до цього не мав — лише строкову службу.
"Я потрапив на фронт, мабуть, так, як всі, на початку війни. Це було 26 лютого 2022 року. Я мобілізувався, так як і всі, на роботі. Час був такий бентежний. І я прийняв для себе рішення, що треба йти боронити свою країну", — розповів Володимир Пташкограй.
Рідні, за його словами, не відмовляли від цього рішення, хоча й розуміли всі ризики.
"Не відмовляли точно. А підтримки, я не знаю, підтримки нема, тому що це ж не прогулянка в парк, а є можливість вже звідти не повернутися. Тому не відмовляли точно, але мій вибір прийняли з розумінням, — сказав ветеран. — Люди ж діляться на два типи, коли починається війна. Одні шукають притулку і захисту, тобто безпечного місця, а другі йдуть боронити країну. Тому я, мабуть, просто в числі цих людей, які прийняли для себе рішення, що треба захищати свій дім зі зброєю в руках", — розповів він.
Поранення Володимир отримав у березні 2022 року поблизу Сіверськодонецька. За його словами, це був його перший бій.
"26 лютого я мобілізувався, і 13 березня в мене вже було поранення. Тому період, може, днів із десять я там побув. Це був перший мій бій, і перший мій бій не зовсім вдало. Могло бути ще гірше, але так вийшло. З якої сторони підійти — на щастя, я вижив", — сказав ветеран.
До Вінниці, як каже ветеран, він потрапив випадково. Називає це "долею випадку".
"Мене сюди взагалі привіз якийсь синій поїзд. Тут, так як у мене дуже тяжке поранення, у мене було, мабуть, друге моє день народження. У Миколаєві житло недоступне, так як я отримав поранення, яке мене позбавило можливості пересуватися. Там п’ятиповерхові будинки і квартира, як завжди, на самому верху", — розповів Володимир Пташкограй.
Спочатку, за його словами, планували залишитися у Вінниці тимчасово. Але згодом вирішили не повертатися до Миколаєва.
"На той час це був початок війни, ніхто не знав, що буде далі. Миколаїв був тоді дуже небезпечний. І ми прийняли рішення поки залишитися тут. Все, що ми робимо тимчасово, зазвичай стає постійним. І так ми прийняли рішення залишитися тут, — сказав ветеран. — Я перший раз взагалі був у Вінниці. Тільки чув про неї, і, мабуть, гурт "ТІК" — це все, що я знав про Вінницю. А як я вже потрапив сюди, коли не міг пересуватися, то це дуже зручно. Бо я раніше не звертав уваги, але зараз, де я бував, Вінниця — найадаптивніше місце для людей з порушеннями опорно-рухового апарату".
Ветеран російсько-української війни Володимир Пташкограй. Особистий архів Володимира Пташкограя
Реабілітація, за його словами, була тривалою — і фізично, і психологічно. Найскладнішим було звикнути до того, що тепер у побуті іноді потрібна допомога інших людей. Він порівнює прийняття нового стану з етапами, які людина проходить після важких життєвих змін.
"Поки прийдеш від неприйняття до прийняття, що воно вже по-іншому не буде, то, мабуть, роки з два я так приходив до тями. Мабуть, підтримка рідних — це один із факторів. Сім’я, найближче оточення. І якби в мене кохана людина є, якби не моя кохана людина, то мені було б набагато тяжче. Це б не два роки було, може, я ще досі не оговтався б від цих усіх перепитій у моєму житті", — сказав він.
З майбутньою дружиною Володимир познайомився ще до повномасштабної війни.
"Вона зі мною пройшла всі ці кола. Всі госпіталі. Я дякую всім вищим силам, що мені дали таку людину. Поки що моя дівчина, майбутня дружина. Я дуже дякую Богу за те, що в мене є така людина і що вона допомогла мені з цим усім впоратися", — розповів ветеран.
Бажання повернутися до цивільного життя, за словами Володимира, не зникало.
"Ми ж всі люди, хто йдуть на війну, не є фаховими військовими. Бажання повернутися до цивільного життя не зникає, ти ж туди йдеш тимчасово. Просто після поранення мені треба було оговтатися, прийти в себе і зрозуміти, що з цим усім робити", — сказав Володимир. — У мене довгий період був цього перевтілення — вже в друге життя, не на двох ногах, а на чотирьох колесах. Тому цей період у мене, мабуть, довгий був. Але відчуття цивільного життя в мене не зникало".
Роботу Володимир спеціально не шукав. До центру реабілітації "Гармонія" імені Раїси Панасюк він спочатку приїздив як клієнт — проходив фізичну і моральну реабілітацію. Згодом, завдяки послузі соціального супроводу при працевлаштуванні, став працівником центру.
"Це не мій профіль, я ніколи не працював з людьми, так як я взагалі судновий електрик. Це було для мене спонтанне рішення. Фахівчиня соціального супроводу Анна провела зі мною консультацію щодо цієї роботи, і я зважився, тому що вдома сидіти — воно добре, але треба якось себе відволікати".
Працевлаштування, як говорить Володимир, дало йому змогу знову відчувати себе на рівні з іншими людьми.
"Потрібно відчувати, що зникають бар’єри. Тут на роботі все обладнано для того, щоб бути безбар’єрним, відчувати себе звичайною людиною. Ця робота явно не для того, щоб заробити гроші. Просто відволіктися, відчувати себе потрібним цій державі, цій країні і бути на рівні з усіма", — сказав він.
Сьогодні Володимир Пташкограй працює диспетчером у "Гармонії". Його робота — приймати дзвінки, спілкуватися з людьми, координувати маршрути транспорту центру.
"Треба бути трішки психологом, бо це робота з людьми. Люди різні, у кожного своя історія, треба її вислухати. Не образити людину, бо іноді ми не встигаємо з заявками. Треба коректно сказати, що в нас не виходить, бо така ситуація", — розповів диспетчер.
Окрема частина роботи — складання маршрутів. За словами Володимира, у центрі є чотири машини, але водіїв наразі троє. Тому маршрути потрібно планувати так, щоб за день допомогти якомога більшій кількості людей.
"Це звичайна робота. Є свої мінуси, є свої плюси. Десь воно тебе виводить, десь заспокоює. Я не скажу, що я прямо отримую від неї задоволення, але вона мене не напружує. Це моє місце. Я любив розмовляти з людьми. Для мене це ніколи не було перепоною. Може, я відкрився тут з іншої сторони", — розповів ветеран.
Окрім роботи, Володимир має захоплення. Раніше любив командні види спорту — футбол, баскетбол, хокей. Нині одним із головних хобі став більярд.
"Є така послуга у нас, надає її Сергій Юденко. Для людей з інвалідністю, також для ветеранів. Він є неодноразовим чемпіоном України з більярду. Я в більярд взагалі не вмів грати до того. Він дуже довго мене умовляв, щоб я поїхав спробував", — сказав Володимир. — Це відкрило для мене зовсім інший світ. Ця гра в більярд — вона моральна і мисленнєва. Розслабляє тебе. І паралельно ти навіть у геометрії всі ці моменти встигаєш. Бо там ці кульки, як куди що виходить. Для мене це не спорт, а хобі. Відпочити морально і поспілкуватися з гарними, приємними людьми".
На запитання, як повернутися з війни і продовжувати життя, Володимир відповідає: насамперед — повернутися живими. А далі кожен проходитиме свій шлях.
"Головне — це повернутися з війни. Я бажаю всім нашим захисникам і захисницям повернутися з війни живими і неушкодженими, і продовжувати жити. Як продовжувати жити? Так само, як і жили. Просто буде вже тягар того, що ми побачили на тій війні. Але жити так, як жилося і раніше. Треба спробувати, а там у кожного буде своя історія, свої шляхи", — сказав ветеран.
За його словами, йому самому стало легше після того, як знайшов роботу, прийняв зміни у своєму житті й перестав постійно повертатися думками до того, що було до поранення.
"Трішки стає легше, бо ти вже прийняв себе таким, як ти є. Тому вже ти живеш те життя, яке в тебе є зараз, а не мрієш про те, що було до поранення", — розповів він. — Мрії залишаються ті ж самі. Просто ти в тих мріях бачиш себе трішки по-другому. Я не змінився, я думаю, зовсім, якщо порівнювати з тим, яким я був. Мрію про будинок, про сім’ю, про подорожі — там, де я ще не побував".
Тим, хто після поранення чи реабілітації вагається, чи повертатися до роботи, Володимир радить не замикатися в собі й пробувати нові напрямки.
"Треба не вагатися, а брати і йти, і робити. Не треба нічого боятися, треба пробувати себе в інших спеціальностях, в інших напрямках. Не обов’язково, що воно вийде з першого разу. Треба трошки постаратися, і все буде добре. Удача любить упертих", — сказав він.
Найголовніше, за словами Володимира Пташкограя, — не дозволяти страху зупиняти себе.
"Моє перше і найголовніше побажання — нічого не боятися. Страшно буде завжди, але треба йти і робити", — сказав ветеран.
