За інформацією: Суспільне Чернівці.
Леонід Тимко. Суспільне Чернівці
“Я простий сільський хлопець. Любив спорт, навіть маю розряд в майстри з гирьового спорту. Служив в армії, а після того орендував землю і зайнявся фермерством одним з перших в селі. Потім будував мости. Коли почалось повномасштабне вторгнення, мені був 51 рік”, — каже Леонід Тимко з позивним Мойсей.
Він записався в тероборону і чекав відправки на лінію фронту. Але цього не ставалось, тому пройшов відбір в АЗОВ. Прагнув йти в бій, бо до цього мав досвід як морський піхотинець. В АЗОВі запропонували дев’ятимісячне навчання, тому повернувся в тероборону, яка на той час вже була на кордоні в Харківській області.
Військовий вважає, що його покоління робило помилки у виборі влади, тому й воювати має воно.
“У мене позивний Мойсей, бо так звали мого діда. А я пішов в нього, так само вперто йду до своєї цілі. Моя ціль вбити більше ворога”.
Тимко — командир відділення 92 батальйону 107 бригади Чернівецької ТРО. Воював на Харківському напрямку та в Бахмуті. Там один три дні тримав позицію на нулі в окопі, який викопав. А коли до його позиції підійшло 5 російських військових, кинув у них гранати. У листопаді минулого року він отримав поранення на позиції – у бліндаж залетів FPV-дрон. Від вибуху Мойсею посікло руку й він втратив два пальці. Зараз він проходить лікування й каже, що хоче повернутись до побратимів.
В інтерв'ю Суспільному Чернівці Тимко розповів про те, чому три дні сам утримував позицію, який його шлях на фронті та як він осмислює нагороди.
Далі – пряма мова.
Був готовий їхати "на нуль"
Я жив у селі та вів здоровий спосіб життя. Інколи ходив на риболовлю та гриби. Дуже багато працював, оскільки у пʼять років залишився без матері. Потім пішов у армію. Коли відслужив, то працював у колгоспі комбайнером. Ще тоді на мене почали казати Мойсей, бо був схожий на діда, якого в селі знали. А вже потім почав працювати на себе — взяв землю в оренду, купив старий тракторець і почав засівати поля. І так потихеньку-потихеньку купив комбайн та взяв ще землі й створив фермерське господарство.
І так працював, поки не запропонували піти на будівництво моста, на телескопічний навантажувач. Я дуже люблю техніку. Працював вахтовим методом. Два тижні працюєш, два дома. Я працював разом з сином, а у вільний час ми займалися фермерством.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені був 51 рік і я вирішив піти добровольцем. Моє покоління дуже багато зробило помилок. Вибирали не тих людей. Не повинні мої діти ті наші помилки виправляти свою кров'ю.
Спочатку мені сказали, що я мав піти на Маріупольський напрямок, у морську піхоту, оскільки я служив у морській піхоті. Але, мабуть, подивилися на вік і запропонували піти в ТрО.
Леонід Тимко на початку повномасштабного вторгнення на бойовому посту. Фото надав Леонід Тимко
Я усвідомлював, що ТрО має піти на кордони чи на підкріплення інших підрозділів. Але на початку нас нікуди не відправляли, тому я відпросився у начальника штабу і поїхав в Київ, щоб пройти відбір в АЗОВ. Мене зарахували спочатку у кулеметний взвод, а потім перевели в артилерію. Сказали, що дев'ять місяців потрібно навчатись. Я подумав, що це дуже довго і повернувся у свій батальйон.
За кілька днів у ТРО сказали, що потрібно п'ять чоловіків для поповнення 92-го батальйону, який в той час вже був у Харківській області. Я перший сказав, що йду. Мене зарахували у третє відділення.
Шеврон військового. Фото надав Леонід Тимко
Відбивали атаки ДРГ та будували укріплення
Спочатку в Харківській області ми були в селі недалеко від кордону. І коли ми укріпили рубежі, нам сказали, що треба передислокуватися ближче до Купʼянська. Там ми почали робити все з нуля. Ну і російські військові там були агресивніші.
Ми заново укріпили позиції, навіть наш командир роти дроном дивився, чи видно, чи не видно. Поправте там, поправте там, там замаскуйте, бо вас видно.
У Харківській області якось незрозуміло було, війна чи не війна. На кордоні здебільшого приділяли увагу ДРГ і збирали інформацію, звідки випускали ракети, яка колона, куди направлена, з якого напрямку, куди поїхала. Бувало таке, що техніку розбивали.
Леонід Тимко з позивним Мойсей. Фото надав Лнонід Тимко
У Бахмуті побачив справжню війну
Потім батальйон перевели на околиці Бахмута. Там я реально побачив на свої очі війну. Дронів куча, зверху все гуде. І лише когось замітять — одразу накривають мінометом, артилерією, танком і градами.
Наші друзі зі штурмового підрозділу відбили посадку біля Богданівки і нам треба було закріпитися. Кожен вибрав позицію і ми почали окопуватися. Побачили, що метрів за 200 до нас йшла група російських солдат — ми відкрили по них вогонь. Частину групи вбили, а частина втекла. І буквально через годину-дві почався артобстріл. У нас були важкопоранені. Щоб їх евакуювати сім кілометрів, треба було мінімум вісім людей. Ми мали б залишити позицію або я сам мав би стати на захист. Я знав, якою ціною відбили цю позицію, тому лишився.
У мене тільки були думки, чим більше тих москалів заглушити. Бо у жовтні загинув мій племінник, а 8 січня — побратим, який спав біля мене. Дуже працьовитий та вихований хлопець. Мені хотілося якнайбільше їх знищити. І так у мене вийшло.
Потім до мене почала йти штурмом ще одна група з флангу. Я знайшов кулемет і почав в них стріляти — вони втекли. У мене була хороша позиція на пагорбі. Я бачив, як ворог переміщається і групується. Мені навіть вдалося навести на них артилерію. Вони обстрілювали мою позицію декілька разів, але я добре окопався і міг воювати далі. Але залишився без води — бо уламками посікло сумку. Також не міг вийти на зв’язок — зламалась рація. Побратими спостерігали за моєю позицією з дрона і думали, що я загинув.
Леонід Тимко Мойсей. Фото надав Леонід Тимко
Найважче було вночі. Бо вдень можна було замаскуватися, а коли темніло — мене було добре видно в тепловізор. Я закріпив каремат на дві гілки й накрив свою нору. Вони літали над позицією дронами, але думаю, що мене видно не було.
На третій день я полагодив свою рацію і вийшов на звʼязок. Побратими були щасливі, що я живий, і сказали, що скоро прийде підкріплення. І через деякий час я побачив, що до мене йде пʼятеро військових в мультикамівській формі без повʼязок на руках. Подивився, думаю, чи відкрити вогонь по них. Але якщо наші? Думаю, не буду я стріляти, краще перестрахуюсь. Вони підійшли, і я не розгубився — заговорив до них російською:
— Здорово, мужики.
— Здорово.
— Куда путь держим?
— В наряд.
— А вы откуда?
— Из кафешки.
— А я з Чернівців.
І кинув гранату між них.
Потім ще одну гранату кинув і почав стріляти з автомата. Чотирьох вбив, а що сталося з пʼятим — не знаю.
Пізніше на позицію прийшли мої побратими Скудо та Вітер. Мені здавалося, що у Скудо сльози з'явилися. І у мене. Ми обнялися, я йому кажу: "Скудо, я води горю". Він каже: "Почекай, рідний, зараз я тобі знайду".
Останній бій
У Бахмуті ми втратили багато побратимів, наш бойовий медик Скорб також загинув.
У останньому бою перед пораненням в мого побратима залетів FPV-дрон, ми не змогли його врятувати. Тоді нас крила артилерія та міномети. Ми заховалися в бліндаж, але ворог запустив у двері дрона — двері вибило, хлопців заглушило. За 15 хвилин я почув, що ще один дрон летить. Я приклав двері назад і підставив автомат. Другий дрон також залетів у двері — мені посікло руку — я втратив два пальці. Ще один палець висів на шкірі. В Дружківці мені пришили його. Потім у Дніпрі знову прооперували — поставили спицю. У Луцьку зробили ще 7 операцій.
Зараз я розробляю руку. Потім маю пройти військово-лікарську комісію. Після її висновків знатиму, чи зможу повернутися на фронт. Хочу бути разом зі своїми хлопцями. От я під час реабілітації був у Львівській області, побачив військових — захотів навіть з ними побути, хоча б кави попити разом. Нехай би вони не розмовляли зі мною, а з ними просто побути й помовчати. І попити кави. Просто здається, що я як птах той — хоче до своєї зграї.
Нагороди для дітей
Я вважаю, що кожен боєць, який там є, повинен отримати нагороди. Найголовніше, щоб хлопців, які загинули, нагородили посмертно. Ці нагороди потім залишаться їхнім дітям.
