Альпіністка з Дніпра Ірина Караган. З особистого архіву Ірини Караган
Альпіністка Ірина Караган з Дніпра піднялася на Нанга-ПарбатНанга Парбат (8 125 м) — дев’ятий за висотою восьмитисячник світу, розташований у Гімалаях (Пакистан). Через екстремальну крутисть схилів і високий рівень смертності серед альпіністів вона отримала прізвисько "Гора-вбивця". — один із найнебезпечніших восьмитисячників світу. Експедиція тривала майже місяць, а сам день сходження — 12 годин. На вершині вона підняла прапор 7-го корпусу Десантно-штурмових військ України, який згодом передала командиру.
Про свій шлях до альпінізму, виклики під час сходження на Нанга-Парбат та плани на майбутнє — вона розказала в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
Ірина Караган. Суспільне Дніпро
"Гору неможливо підкорити. Вона або дозволяє тобі піднятися, або ні"
Я займаюся альпінізмом з 2015 року. Для мене це значно більше, ніж спорт. Великі гори — це місце, де людина знайомиться із собою справжньою. Там неможливо сховатися за статусом чи словами. Кожне рішення має значення, а кожна помилка може дорого коштувати.
Я не люблю говорити, що "підкорюю" вершини. Насправді я переконана, що гору неможливо підкорити. Вона або дозволяє тобі піднятися, або ні. Саме тому я завжди ставлюся до гір із величезною повагою. За ці роки мені вдалося зійти на Еверест, Аннапурну, Макалу, а цього літа — і на Нанга-Парбат.
На Макалу я стала першою українкою, яка досягла вершини. Крім того, я реалізовую міжнародну програму "Сім вершин" — сходження на найвищі вершини всіх континентів. Зараз залишилась одна вершина в Австралії. Але, якщо чесно, для мене найважливіші не рекорди й не кількість вершин. Найцінніше — це люди, яких зустрічаєш у горах, і той шлях, який проходиш усередині себе.
Ірина Караган під час сходження на Нанга-Парбат. З особистого архіву Ірини Караган
"До Нанга-Парбат я йшла з великою повагою і з пам’яттю про тих, хто назавжди залишився її частиною"
Нанга-Парбат була моєю давньою мрією. Її називають однією з найкрасивіших і водночас однією з найнебезпечніших гір світу. Вона має особливий характер, і саме такі гори мене завжди приваблювали.
Для мене це сходження мало ще й дуже особистий зміст. У 2013 році саме в базовому таборі Нанга-Парбат стався теракт, під час якого загинули українські альпіністи. Для української альпіністської спільноти це величезна трагедія, про яку пам’ятають і сьогодні. Так склалося, що в цій експедиції поруч зі мною були люди, яких ця історія торкнулася особисто. Один із моїх друзів, Павло Сидоренко, був дуже близьким другом керівника експедиції і мав тоді їхати, але в останній момент залишився вдома. Інший, Данило Яснюк, був учасником тієї експедиції, але вижив лише тому, що тієї ночі перебував у другому висотному таборі.
Ірина Караган разом зі своєю командою. З особистого архіву Ірини Караган
Коли ми прийшли в базовий табір, одразу біля наших наметів знайшли стріляну гільзу. Це стало дуже сильним емоційним моментом. Наче минуле раптом стало зовсім близьким. Тому для мене Нанга-Парбат була не лише спортивною метою. Це була гора, до якої я йшла з великою повагою і з пам’яттю про тих, хто назавжди залишився її частиною.
"Вершина може зачекати, життя — ні"
Підготовка тривала кілька місяців і була дуже системною. Це були бігові тренування, силова підготовка, плавання, довгі кардіонавантаження. Я завжди намагаюся підійти до експедиції в максимально хорошій фізичній формі, щоб на горі думати не про втому, а про безпеку.
Киснева маска на обличчі Ірини Караган, яку використовують під час сходжень. Вона допомагає дихати додатковим киснем у зоні, де організм працює на межі через його нестачу. З особистого архіву Ірини Караган
Не менш важливою була психологічна підготовка. У високих горах ти дуже довго перебуваєш у зоні дискомфорту: холод, нестача кисню, постійна втома, невизначеність. Треба навчитися приймати це як норму й не витрачати сили на боротьбу з тим, що неможливо змінити. Допомагає і попередній досвід. Кожна експедиція вчить краще розуміти себе, контролювати емоції й приймати рішення навіть тоді, коли дуже важко.
Будь-який восьмитисячник небезпечний, і якщо людина перестає це усвідомлювати, вона починає ризикувати. Мене це не лякало, але викликало певні хвилювання. Для мене важливо уважно слухати гору, погоду, свій організм і не дозволяти амбіціям керувати рішеннями. Якщо обставини кажуть повертатися, потрібно повертатися. Вершина може зачекати, життя ні.
Сходження альпіністів на Нанга-Парбат. З особистого архіву Ірини Караган
"Нанга-Парбат не дозволяє розслабитися ні на хвилину"
Уся експедиція тривала майже місяць. Як і на всіх восьмитисячниках, значна частина цього часу — це акліматизація. Ми кілька разів піднімалися між висотними таборами й спускалися назад, щоб організм поступово звик до висоти. Я була у складі міжнародної команди. На таких вершинах дуже важливо, щоб поруч були люди, яким довіряєш. Хоча під час самого сходження кожен іде у своєму темпі, ти все одно розумієш, що працюєш як одна команда.
Сам штурмовий день був довгим. Ми вийшли о девʼятій вечора і через дванадцять годин піднялися на вершину. Це був один із найемоційніших днів у моєму альпіністському житті.
Табір альпіністів у горах. З особистого архіву Ірини Караган
Нанга-Парбат не дозволяє розслабитися ні на хвилину. Тут дуже довгі переходи, складний рельєф, багато ділянок, де потрібно залишатися максимально уважною. До цього додається висота понад вісім тисяч метрів, де кожен крок уже вимагає величезних зусиль. Особисто мене найбільше виснажила саме тривалість маршруту. Потрібно дуже грамотно розподіляти сили, щоб їх вистачило не лише на вершину, а й на повернення.
"На вершині я плакала від щастя"
Я завжди морально готова повернути назад. Це одне з головних правил у великих горах. Жодна вершина не варта людського життя. Під час цього сходження не було моменту, коли б обставини вимагали негайно відмовитися від спроби. Але протягом усього маршруту я постійно оцінювала свій стан, швидкість руху та загальну ситуацію. У високих горах це безперервний процес прийняття рішень. І саме тому я завжди кажу: успішне сходження — це не тоді, коли ти стоїш на вершині, а тоді, коли вся команда благополучно повернулася до базового табору.
Вершина, на яку зійшла команда Ірини Караган. З особистого архіву Ірини Караган
На висоті понад вісім тисяч метрів організм працює буквально на межі своїх можливостей. Через нестачу кисню навіть кілька кроків можуть потребувати зупинки. Усе відбувається набагато повільніше, ніж унизу, і кожен рух коштує значно більших сил. Але найбільше запам’яталися емоції. На вершині я плакала від щастя. Це були дуже незвичні сльози. Було відчуття, ніби я повернулася додому. Дуже дивне, але неймовірно тепле відчуття. Насправді воно з’явилося ще тоді, коли ми тільки прийшли до базового табору, а на вершині стало ще сильнішим.
Для мене також було великою честю підняти на Нанга-Парбат прапор 7-го корпусу Десантно-штурмових військ України. Згодом я особисто передала його командиру. Для мене це був символ поваги й вдячності нашим захисникам.
Ірина Караган тримає прапор 7-го корпусу Десантно-штурмових військ України на вершині Нанга-Парбат З особистого архіву Ірини Караган
Ірина Караган залишає підпис на прапорі 7-го корпусу Десантно-штурмових військ України, який вона піднімала на вершину Нанга-Парбат З особистого архіву Ірини Караган
Підпис, який залишила Ірина Караган на прапорі З особистого архіву Ірини Караган
Ірина Караган передає прапор 7-го корпусу Десантно-штурмових військ України командиру З особистого архіву Ірини Караган
"Для мене це не про рекорди чи колекцію вершин. Це про можливість відкривати нові межі в собі"
Після вершини я ніколи не дозволяю собі думати, що все вже позаду. Саме під час спуску трапляється дуже багато трагедій. Організм уже виснажений, концентрація поступово знижується, а попереду ще багато годин складної роботи. На Нанга-Парбат спуск теж вимагав максимальної уважності. Лише коли повертаєшся до табору й розумієш, що вся команда в безпеці, можна нарешті по-справжньому видихнути.
Вид з палатки Ірини Караган під час сходження на Нанга-Парбат. З особистого архіву Ірини Караган
Після кожної експедиції мені хочеться трохи пожити звичайним життям: побути вдома, провести час із близькими, завершити всі проєкти, пов’язані зі сходженням, і поділитися своїм досвідом з людьми. Звісно, нові плани вже є. Але я не люблю говорити про них завчасно. У горах я давно зрозуміла, що краще спочатку зробити, а вже потім розповідати. Можу сказати лише одне: поки є здоров’я, сили й бажання, я точно продовжу ходити в гори. Для мене це не про рекорди чи колекцію вершин. Це про можливість відкривати нові межі в собі, зустрічати неймовірних людей і щоразу повертатися додому трохи іншою людиною.
