Історія має здатність повторюватись. Священники – агенти Москви, міщани, які чекають «російського царя-визволителя», облога Ніжина московською ордою, бої в межах міста. Всі ці трагедії в історії Ніжина вже мали місце в минулому. Особливе дежавю ніжинської історії в розвідці від MYNIZHYN.com.
На порозі стояла війна
Січень 1668 року. У козацькому Ніжині, як і всюди в Гетьманщині, було гамірно та тривожно. На порозі стояла війна, чергова війна українських козаків проти намагань московітів поневолити Україну. Ще живими були свідки і учасники найбільшої перемоги українського козацтва над московською ордою під Конотопом 1659 р., де згинули десятки тисяч диких загарбників. На жаль, Москва вистояла й не змінила своїх планів захопити Україну, хитро скориставшись чубленням українських старшин за гетьманську булаву на Чорній раді в Ніжині 1663 року. Московіти підкупами та щедрими дарунками лукаво спокусили нового гетьмана Івана Брюховецького підписати з царським урядом Московський договір, який поставив під великий знак запитання саме існування Гетьманщини-України. З 1665 р. Москва ввела свої війська на постійне дислокування (для захисту українців від якихось ворогів, яких ніхто ніколи не бачив) до всіх полкових і найбільших сотенних міст України, все українське населення селянського і міщанського стану обкладалося податками на корись московської казни, селянам і міщанам заборонили записуватися до козацького стану. Московська орда на чолі з воєводою Іваном Ржевським зайняла ніжинський замок (територія нинішнього ринку, окреслена вулицями С.Прощенка, Покровською та р. Остер). У 1666 р. московіти розпочали жорстокий перепис всього населення Гетьманщини, щоб знати скільки й з кого брати до московської казни, що супроводжувався відвертим грабунком і вбивствами росіянами українців. Грабунок найбільше зачепив українських селян, які становили найчисельнішу верству населення й яких Москва вважала своїми холопами. Міщан росіяни намагались приборками не батогом, а солодким печивом, повторно даруючи у 1665 р. містянам того ж Ніжина Магдебурзьке право, яке росіяни самі ж відібрали у ніжинців, як кару за поразку під Конотопом та Гадяцьку унію гетьмана Івана Виговського з Річчю Посполитою. Московський цар щораз запрошував ніжинських містян до Москви на гостини, купуючи їх лояльність щедрими дарами й формуючи в їхніх очах власний образ добродія-захисника від ворожого українського гетьмана і козаків, які хочуть забрати все містянське майно. Поступово Гетьманщину охопила хвиля антимосковських повстань, що швидко переросли у повномасштабну війну. Війну за незалежність Гетьманщини-України від Москви.
Одним з найвпливовіших політичних діячів козацької епохи був єпископ Мефодій, який зиму 1667/1668 рр. проживав у м. Ніжині у власному будинку. Ніжинська садиба належала Мефодію здавна, ще з часів гетьмана Богдана Хмельницького, коли він ще в статусі ніжинського протопопа під світським ім’ям Максима Филимоновича, був наближеною особою ніжинського полковника Івана Золотаренка (1652-1655 рр.). Саме будинок єпископа Мефодія став місцем проведення двох хитрих спецоперацій січня 1668 р., що мали доленосний вплив на перебіг українсько-московської війни в Ніжині.
Невдала спроба впіймати воєводу Івана Ржевського
Вже в перші дні січня 1668 р. ніжинський полковник Артем Мартинович приймає рішення вигнати московські війська з Ніжина. Сподіватися на «акт доброї волі» від стрільців московського воєводи Івана Ржевського було марною справою. Воєвода був досвідченим воїном і стратегом, якого невипадково відправили на службу у далекий і важливий для Москви Ніжин. Тай ніжинський замок, де укріпилися московіти, вважався найміцнішою фортецею Лівобережної України. Земляні стіни, рів з водою, бійниці для гармат, вдосталь харчів і провіанту, підтримка ніжинського міщанства (найперших сповідників теорії «руского міра») були очевидними перевагами Івана Ржевського. Ніжинський полковник вирішив зіграти хитрістю і виманити І.Ржевського із замку ще до початку бойових дій. Полон воєводи міг взагалі відмінити бойові дії, адже без свого лідера московські воєводи були нездатні чинити гідний опір. Єпископ Мефодій вирішив взявся прийти на поміч полковнику А.Мартиновичу з ідеєю полонити воєводу І.Ржевського у своєму ніжинському будинку. Єпископ Мефодій саме видавав свою дочку заміж за племінника гетьмана Івана Брюховецького. На весілля до Ніжина було запрошено низку шанованих гостей, зокрема і воєводу І.Ржевського, якого козаки планували заарештувати під час свята. Втім, хитрий задум ніжинських козаків зазнав невдачі. Московський воєвода був завчасно попереджений про небезпеку ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем, який зрадив Україну. Причиною провалу спецоперації, на нашу думку, є подвійна гра саме єпископа Мефодія, який в дійсності був московським шпигуном у козацькому таборі. Саме Мефодій дав доручення С.Адамовичу провістити І.Ржевського про небезпеку. За наказом козацького керівництва будинок ніжинського протопопа був взятий під варту, щоб духівник більше не чинив лихих дій. Втім, ніжинський протопіп С.Адамович, завдяки допомозі єпископа Мефодія, втік до Москви, повідомивши царю про бажання ніжинського полковника А.Мартиновича вирізати москалів в Ніжині.
Коли за обіднім столом не мовчать
Невдача арешту московського воєводи І.Ржевського з вини єпископа Мефодія не вибила з рук останнього віжки контролю політичної гри в Ніжині. Єпископ, як представник духовенства, яке не підлягало суду гетьмана чи козацької старшини, втримався на коні й організував ще одну хитру спецоперацію. Шкода, нам ніколи не дізнатися, на чию ж користь вона організовувалася: України, москалів чи самого Мефодія?
Цього разу Мефодій вирішив організувати у своєму будинку званий обід, на який він запросив уже розлючених провалом операції з весіллям чотирьох козацьких полковників (ніжинського А.Мартиновича, переяславського Райча Дмитрашку, полковників Гречаного та Костянтія), низку сотників Ніжинського козацького полку, генерального суддю Петра Забілу та інших шанованих козаків. Обідній стіл у єпископа мав стали не просто нагодою смачно поїсти, це мав бути стіл перемовин. Тож Мефодій запросив на гостини ще й московського представника в Ніжині стряпчого Василя Тяпкіна, який виконував у місті над Остром таємні доручення московського царя Олексія Михайловича. Суть царських доручень полягала у недопущенні початку відкритих бойових дій, шляхом приборкання бунтівних козаків. Тільки приборкувати розлючених козаків Москва збиралася не авторитетом В.Тяпкіна, а руками єпископа Мефодія. Достеменно невідомо, чи розумів ніжинський майстер політичних маніпуляцій той факт, що він був лише інструментом у грі «загреби жар чужими руками»? Тим не менш, Мефодій грав до кінця. Під час обіду Мефодій закликав ніжинських козаків не починати бунту, покаятися й бути вірними присязі московському царю. Смачна їжа й улесливі слова Мефодія не подіяли. Ніжинський полковник А.Мартинович твердо стояв на прагненні вибити москалів з ніжинського замку. Тоді до розмови втрутився В.Тяпкін, який спонукав Мефодія – проклясти тих ніжинських козаків, котрі піднімуть бунт! Тобто, український священник мав піддати прокляттю своїх же віруючих, та ще й козаків. Наступна мить у житті В.Тяпкіна мала б стати останньою, адже ніжинський полковник А.Мартинович мав намір зарубати москаля прямо за обіднім столом. Вбивства не сталося лише завдяки маніпулятивному хисту Мефодія, який схилив А.Мартиновича взяти В.Тяпкіна під варту, а вже згодом – організував його нічну втечу з Ніжина до Києва, під захист київського воєводи.
Після провалу надій на примирення за обіднім столом та втечу В.Тяпкіна, слідом за останнім з Ніжина поспішили і сани єпископа Мефодія. Сани єпископа мчали до його садиби в с. Ушня, на р. Десна. Втеча до с. Ушні яскраво підтвердила той факт, що єпископ був як мінімум подвійним агентом, грав одночасно на користь двох таборів, дивлячись куди вітер повіє. Видавши дочку за племінника гетьмана І.Брюховецького, Мефодій не втік до гетьманського Гадяча, а беручи дарунки від Москви – не поїхав слідом за В. Тяпкіним до контрольованого московітами Києва.
В пізніших свідченнях єпископ Мефодій згадував навіть той факт, що при його виїзді з Ніжина воєвода І.Ржевський махав йому на прощання рукою, стоячи на одній з веж замку. Маємо припустити, що єпископ Мефодій мав втікати з міста через р. Остер, Московською дорогою, тобто всім відомою до 2022 р. Московською вулицею Ніжина, а воєвода мав стояти на верхівці Московської вежі Ніжинського замку, що колись розташовувалася на місці приміщення старого РАГСУ, біля початку так званого нового базару.
Війна в Ніжині
Воєвода І.Ржевський залишився в замку, вітряні духівники Мефодій та С.Адамович показали лише п’яти, а ніжинський полковник А.Мартинович був змушений перейти до радикальних дій. 22 січня 1668 р., за наказом полковника, козаки Батуринської, Конотопської, Новомлинської, Королевецької, Спаської, Глухівської та Вертіївської сотень увійшли на територію Старого міста (територія у межах сучасних вулиць С.Прощенка, Покровської, Василівської, Б.Хмельницького, Т.Шевченка та р. Остра) та Нового міста (територія сучасних Магерок, від Газового мосту в напрямку до Керосинового/Спаського мосту). Розпочалися бойові дії, під час яких ніжинські козаки сміливо, але безуспішно півроку штурмували замок. Ніжинські містяни з війтом О.Цурковським відразу ж показали свою позицію, потай підтримуючи московітів. Джерела зберегли згадку лише про одного містянина Петра Сасимова, який записався до козацтва. Решта містян вичікувала приходу московської армії, підмоги, що мала деблокувати обложеного ніжинськими козаками І.Ржевського. Листи ніжинських містян до московських військових та урядовців рясніли рядками скарг про те, що козаки позаймали їхні двори, стоять до 20 і більше чоловік у кожному, та що козаки чинять усілякі утиски та грабунки.
Ніжинське духовенство, яке не повтікало, твердо виконувало роль шпигунів на користь воєводи І.Ржевського. Свідченням цього є той факт, що в розпал українсько-московських боїв у стінах Миколаївського собору традиційно правилися релігійні служби. На служби до церкви ходили різні люди, представники обох ворогуючих таборів, тобто козаки і міщани. Священики, спілкуючись з усіма у Старому місті (контролювали козаки) та замку (місце базування московітів), збирали інформацію й передавали її московському воєводі. Цікаво, що 9 лютого 1668 р. у Миколаївському соборі духівники відправили молебень «для захисту від варварів» та здійснили хресну ходу навколо Старого міста. Зрозуміло, що «варварами» ніжинські духівники називали місцевих козаків. Козаків, яких Москва завжди хотіла стерти з історії, але не змогла. Ніжинські козаки повстали з попелу й влітку 2023 р. ми матимемо 375-річницю створення Ніжинського козацького полку та його багато столітньої боротьби з московською ордою.
«Москва Ніжин ввесь спалила».
Військова фортуна відвернулася від Ніжинського козацького полку. Московські стрільці, за допомоги ніжинських міщан та духовенства, змогли витримати більш ніж піврічну облогу. У кінці серпня 1668 р. до Ніжина підійшла московська армія князя Григорія Ромодановського, що мала завдання визволити з облоги стрільців І. Ржевського. Залишені без полковника А. Мартиновича, який втік на правий берег Дніпра, і розуміючи чисельну військову перевагу московітів, ніжинські козаки відступають до укріпленої земляними валами Носівки. З відходом козаків у місті залишилися переважно міщани, які досі очікували військо Г.Ромодановського як визволителів, які покладуть кінець діянням «варварів», тобто козаків. Але сталось не так, як гадали промосковські міщани. Москві було байдуже кого карати за бунт проти царя, головне показове жахливе покарання. 11 (21) вересня 1668 р. війська московського князя захопили Старе місто, де проживали міщани-зрадники України, піддавши його дерев’яні передмістя пожежі. Автор «Чернігівського літопису», зважаючи на масштаб пожежі міста, так описав цю подію: «Москва Ніжин ввесь спалила». Стрільці пограбували не лише залишені речі козаків та міщан, а й ніжинські храми, забравши різні церковні речі, дзвони, книги та ікони, які пізніше продали, а зароблені гроші «проїли та пропили». Мешканці Ніжина, які не врятувалися втечею, були забрані московітами до полону та розкидані по боярських угіддях Брянська, Путивля, Севська та інших міст Московії. Зрадливі міщани втратили практично все своє майно. Ніжинський бургомістр Яків Бутенко та райця Гаврило Підкупний не мали навіть коштів викупити своїх жінок і дітей з московського полону.
***
Для сучасних українців українсько-московська війна в Ніжині 1668 р. є кривавим і пекельним уроком. Історія має властивість повторюватися, особливо, коли не робити правильних висновків; забувати своїх предків-героїв, які загинули, щоб вижили ми; цуратися української мови, історії, культури, української церкви, в яких схований секрет української незламності; заглядати до гаманців ворога; популяризувати свою приналежність до «руского міра» з його «царем-добродієм», який знову прийшов рятувати Україну від «козаків-варварів». Всі ми переконалися у цьому в лютому-березні 2022 рр., коли московські орди знову намагалися захопити Ніжин й переконуємося надалі щодня. Тож, зробімо нарешті правильні висновки. Внутрішні протиріччя не сприяють перемозі у війні проти ворога, а зрада свого народу та Батьківщини не є гарантією врятувати своє життя.
Карта Ніжинського полку початку XVIII століття
Роман Желєзко
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
