За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Юрій Трохименко. Суспільне Тернопіль
Із протезами Юрій може користуватися телефоном і працювати на клавіатурі.
"Оскільки в мене дуже висока ампутація, в мене дуже атрофовані м’язи. Ну, тобто не атрофовані, їх просто немає. В мене, виходить, трицепса задня частина натискає на датчик. Напружив — гак розтиснувся. І розслабився — він зтиснувся. Якщо щось роблю, то вже тримаю концентрацію, бо навіть говоріння зайвий раз може збити. І дещо втрачаєш".
Замість комп’ютерної миші Юрій використовує пристрій під назвою трекбол. Біомеханічні протези йому встановили у Філадельфії, США. Чоловік каже, вони коштували 75 тисяч доларів. Гроші на них зібрали колеги, знайомі і волонтери.
"Приїхав в Україну, займався з ерготерапевтами — хліб різати, брати пляшку, відкривати, наливати з пляшки воду в чайник, з чайника в чашку. Вдома, коли приїхав, то навчився блокувати, бо тут є механізм блокування. Гак під навантаженням — він, виходить, не відкривається. І це перша була умова, щоб різати хліб. Через те, що як ти тягнеш назад, натискається сенсор і гак розтискається. Це була перша умова, щоб різати хліб — навчитися блокувати гак".
Замість комп’ютерної миші Юрій Трохименко використовує трекбол. Суспільне Тернопіль
Юрій розповідає, в майбутньому має намір зробити операцію з пересадки рук.
"В Америці такі здійснюються операції — трансплантація рук від донорів. Це дуже складна операція, бо процес відбувається два роки. Вони чекають на донора, роблять повністю всі дослідження. І вже коли є донор, приглушується вся твоя нервова система, щоб не було відторгнення. І проводиться складна операція. Спочатку кістки з’єднують, потім судини, потім жили, потім вже нервові закінчення. І потім йде довга реабілітація".
Пересадка рук, каже Юрій, дасть йому більше можливостей.
"Я не вважаю, що я обмежений. Протези дають багато що робити. Дають автономію загалом. Наприклад, я можу їздити сам до Тернополя з побратимами, на зустрічі ходити. Але хочеться більшого завжди. При цьому коли ти бачиш, що це реально, що є куди рости, то хочеться того досягнути. Виходить, щоб автономнішим бути, то якраз хочу цю операцію провести. Щоб можна було більше вдосконалюватися, більше всього робити. Бо вдома хочеш допомагати якось. Всі щось роблять, а я ходжу і завжди питаю: "Що допомагати, що робити?". І всі кажуть: "Та почекай!". Бо ми в сімейному житті завжди розділяли роботу. Немає чоловічої або жіночої роботи. Завжди разом ставали і щось робили. Дружина їсти готує, я посуд мию, або підготовлюю їй. І от хочеться саме це робити, допомагати".
Юрій Трохименко, який втратив на війні обидві руки, повернувся на роботу. Суспільне Тернопіль
Під час лікування і реабілітації Юрія підтримувала його дружина Ірина.
"На будь-якому етапі було важко. Виникали якісь складнощі або з документами, або зі станом здоров’я. Але все одно ми знали, що ми це все переборемо. В нас була віра в себе, одне в одного, в Бога, в те, що ми всі під Богом ходимо і все одно з цієї ситуації вийдемо".
Ірина та Юрій Трохименки. Суспільне Тернопіль
"Давала надію сім’я. Донька. Донька давала надію на майбутнє, а дружина підтримувала на всьому цьому складному шляху. Найбільше мене підтримували після сім’ї люди українські. Бо настільки відважних і чуйних людей, як в Україні я ще не зустрічав. Завжди хочуть допомогти, якось підтримати, підказати. Це наші люди", — каже Юрій Трохименко.
Нагадаємо, Юрій Трохименко взяв участь у зйомках фільму 105 окремої бригади тероборони ЗСУ "На день ближче до перемоги".
